


![]()
![]()
Веле Штилвелд
|
||
епізодична концепція епілогу
давньої епохи Проникнення
Не поспішайте засуджувати Стена Говері. Він типовий представник епохи Ранніх Блукальців. Тоді ще ніхто не вмів і дзеркала фотонних прискорювачів відстрілювати і негайно анігілювати при підльоті до планет Світів Руйнування. Тепер у цьому районі галактики, уже як музейний, існує найсправжнісінький міжпланетний смітник.
Ще й сонце там, правду мовити, найординарніше – удень немовби земне, звичне, а смерковими ночами якесь чудне, неначе роздвоєне на два величезні Місяці. Більший із них планетарні тубільці не без гумору величають "Здоровеньки були!", а менший "До побачення!".
Стен Говері звалився на планету Ітака з боку "До побачення!"...
Йому б відразу й полетіти, але на планету, чесно кажучи, його просто катапультувало з ушкодженого орбітального відсіку, що не довго конав, а відразу ввійшов у щільні шари атмосфери і не залишив Стенові ані найменшої надії на найкоротше "До побачення!".
У Стена не було вибору. Навколо буяли тропіки, буйно мерехтіли бамбукові зарості, насаджені тут колись екологічною місією відвідування. Поруч квітли магнолії і росли мангові плантації. Додайте до цього бузкові суцвіття і гладких, вгодованих канібалів, – чий сніданок, обід, або вечерю час від часу прикрашали подібні стени, представники екологічних місій чи ще бозна-хто, – і ви зрозумієте, що в Стена вибору не лишалося.
У зв'язку з відсутністю учасників чергової екологічної місії або ще бозна-кого, прямо до сніданку належало оскальпувати самого Стена і на тому сито вгомонитися. Були б ви на місці Стена, вам би це не сподобалося.
– Неправильні ви хлопи, – хитро завів було спантеличений Стен, та одразу ж переконався, що зробив це намарно. Декілька "неправильних", але ситих пик вишкірилися на нього по-звірячому і без надміру співчуття. Щоправда, одна пика, з деякими рисами містечкового лідера, щось прогугнявила іншим, аж ті грізно і тупо змахнули над своїми кудлатими головами кам'яними топірцями.
– Ова, саме тебе мені й треба! – потішився Стен і відігнав від себе всіх інших здобувачів "бутерброда з його власних тельбухів". – Послухай-но, Без-міри-волохатий! Щось нудно тут у вас: тільки впадеш з неба, як одразу тебе бажають перетворити на печеню. А в мене, може, на це є цікава пропозиція.
– Певно, знову намисто, – розбірливою космолінгвою прогарчав бородань. – Та в мене від них бухає в шлунку, і до того ж тепер усі зуби переламані. Ось доводиться користуватися вставними з діамантовим напиленням. Нещодавно один дантист – перед вечерею – подарував. І що ж, дантиста ми того з'їли, а от зубам хоч би хни. І дарма що чужі, кусають як треба!
– Зрозуміло, – замислився Стен. – А як щoдo того, аби не схопити виразку шлунку від надмірно просмажених харчів?
– Із цим є проблеми, – погодився Без-міри-волохатий. – Адже всі ви гепаєтеся нам на голови, і вам услід падають імпульсні печі… А де ж м'ясорубки, бо ж у нас нікому займатися нарубкою вас на котлети. Наша кулінарія ще в зародковому стані: ось і жуємо завжди надто пересмажене м'ясо, та ще й без солі й цибулі. Цибуля нам не падає, а сіль видобувати розумчику ще не досить. От і зцапує нас виразка: то одного, то другого. Та більше за всіх– вождів. Воно хоч і розуму від м'яса більше, проте і виразка теж. Але є один плюс. Вожді часто змінюються. Тих, хто з жахливими виразками, з'їдаємо з належним розумінням, можна навіть назвати, що з сумом... Чи зародками того самого суму...
– Тож і тебе з'їдять, дурноголовий!
– Це справді так, – засмутився Без-міри-волохатий…
О, велика космолінгва: десь підмигнув, десь кивнув... А в результаті прийдеш до розуміння, що абориген якийсь особливий...
– Усі ми тут особливі – кого тільки в околицях цього асфальтового фіг-вама біс не носить. І всі прагнуть віддячити. Одні бузкових кущів навезуть, другі лазерними гарматами мережу каналів наріжуть, треті проповідувати поспішають… А навіщо тут проповідувати, до кого, власне, поспішати? Ядерне торнадо останньої війни вилизало всю планету на кульку. Це потім, коли все стало застигати – де набрякло, де виїмкою вийшло... Одним словом, – маєте асфальтовий льодяник, тож і смокчіть його під галактичним соусом.
– Невже геть усі, хто тут зібралися, – космопілоти?..
– Не всі. Є і засланці, і маніяки, і відлюдники, і "ідейні"… Але ти спробуй такого "ідейного" заламати та в казан, як він тобі негайно доведе, що в ім'я його великих ідей варто поза чергою зжерти когось "дрібнішого". А щодо глузду, то у всіх його однаково. Кожна сволота знає всі кнопки-гудзики на всіх можливих пультах, а от як без кнопки і голими сідницями об асфальт...
– Угу... Значить, я один із вас? Так чому ж відразу на печеню?
– У тому й справа, що не один. Тут теж тонкощі є. Та ні до чого тобі це знати. Однаково тебе на сніданок захавають. Тому що від самих пахощів орхідей і смаку манго всіх уже нудить...
– А я б тільки і нюхав манго, а їв би самі орхідеї.
– Та і до тебе тут розумники були, але й їм без м'ясної печені під цими двома Місяцями забажалося з'їхати з глузду. Ось і припливли. Відтоді видають себе за тубільців... Таких собі автохтонів. Я ж, до слова, сам космопілот першого рангу. Моя міжпланетно-галактична "бовтанка" називалася, здається, "Коломбіна". Так у неї при наближенні до цієї засмітченної орбіти щось у управлінні перебило скалками розбитих фотонних дзеркал. От і доаборигенився…
– А мене катапультувало...
– Ну-у, тепер з три дні крізь озоновий коридор будуть падати орбітальні уламки... Пронеси Господи, щоби хоч не по "бані" врізало. Амінь, золотенький!
– Та який там до біса "амінь"?! Адже тут усе обмізкувати потрібно.
– От і я кажу, що мізки – то найкращі ласощі. Саме через них тут більше за все бійок і відбувається.
– А дарма. Усе рівно ви тут недоумки, коли не здогадалися, як свою канібальську виразку лікувати. Адже ж є чим...
– От це дійсно тема. У казан мені нібито відразу за тобою. А що, можна і без здачі повноважень?
– А ти як думав!.. Став би я наполягати. Взагалі справа проста: проголоси збір бамбукових трубочок. Для початку.
– Не підуть!..
– Всі – ні. А ти найтупіших об'єднай великою ідеєю, що всі ті, хто жеруть передусім мізки, повинні потрудитися для суспільства в ім'я...
– Ну, доки я вождь, то в ім'я мене.
– Це вже неабищо. А після цього нехай ті ж "мізковики" почнуть ці трубки завивати в особливі спіралі. Втім, справа проста – конструкцію я намалюю.
– До чого ти ведеш?
– Відомо до чого, до змійовиків. Їх і встановимо де-небудь у кратері згаслого вулкану, а після цього почнемо туди відносити квіти орхідей і плоди манго.
– Трубки, квіти, плоди... Чи не простіше тебе раніш зжерти?
– Простіше. Але відразу за мною, пам'ятається, скуштують і тебе...
– Одначе, вірно.
– От і вирішуй. А нам із тобою вдвох належить провернути справу покрутіше, якщо не заперечуєш?..
...Здичавілі "мозкоїди" з першими променями Ітакського сонця були проголошені найлютішими ворогами планетарного канібалізму. На них вже косилися і облизувалися, цілком забувши про Стена Говері. І тоді, приречені на трапезу із внутрішнього боку казана, почали жвавенько звивати бамбукові змійовики, доводячи тим свою суспільну корисність...
Мангові плоди і квіти орхідей збирали в очеретяні верейки, які наспіх плели найнезлобивіші. Взагалі їм і самої м'якоті манго вистачало цілком: вони жили в вегетаріанських общинах і молилися богу Місяця "До побачення!" Але так вийшло, що їх добряче залякали казаном, і вони самі дали згоду на таку марудну роботу, як складання плодів та суцвіть.
Незабаром до жерла вулкана потяглися ланцюжки звільнених від скручування бамбукових змійовиків мозкоїдів і претендентів на вождізм із безсумнівною виразкою шлунку від куштування собі подібних.
Вулкан швидко заповнювався вмістом верейок. А в цей час із навколишніх розвідок верталися ті, кого Стен Говері з вождем канібалів вислали в місцеві експедиції за уламками фотонних дзеркал, що впали з орбіт, і всяким різним технологічним дріб'язком, з яким усі ці дикуни раніше мали справу.
Ажурний дзеркальний обрис величезної базальтово-асфальтової діжки до сорокової години дня (при стогодинній планетарній добі) поступово почав розпалюватись. А в самій діжці щось уже вирувало, бродило і булькотіло.
Перегонка першої порції місцевого орхідейно-мангового самогону зайняла ще тридцять годин. І не диво, що позводило шлунки і канібалам з їх розбиттям на касти "мозковиків" та "членожерців", і вегетаріанцям, і зновприбулим двом-трьом астропілотам, яких інтернували разом зі Стеном Говері.
Коротше, ввечері самогон побіг струмками, а до ночі, як і належить, полився по рукотворних бамбукових змійовиках повноводою нескінченною рікою, оскільки верейки з плодами і квітами все прибували і прибували до бродильні, а пили багато і жадібно річковий самогон усі.
Не пили тільки декілька людей. Їм заборонили, оскільки повинні були їх скуштувати у кошерному стані.
І з'їли б, але...
Хтось із тих, що перепив, відімкнув бамбукову клітку, випустивши бранців.
– Пийте, хлопці, з усіма! – дозволив радісно. Це був вождь, який старанно насмоктався, аби залікувати свою застарілу виразку. Та не долікував.
Комусь із мозкговиків все ж спала на думку мудра гадка – звеличити, а потім з шаною оскальпувати і скуштувати вождя, щоб кожний став настільки ж розумним. І вождя, природньо, з'їли.
І хоча це вкрай неприємно, але канібалів можна було зрозуміти. До того часу було вже випито море, і одним лише занюхуванням справа не обійшлася.
– Як тебе звати, дурнику? – спитав наостанок Стен у вождя, вже виявляючи на обрії рясно зоряного небосхилу обрис патрульно-розвідувального модуля зі свого корабля. Із корабля самого Стена "розгледів" виставлений назовні потужний радіобуй. А радіовідповідач було вживлено в самого Говері біля основи потиличної кістки. Ось чому Стен ще й досі навіть не пригубив.
Але коли вождь, міцно зв'язаний на бамбуковій палиці, якось сумно сказав прощальне:
– А звуть мене Вася Сидорофф із Кельна, порт припису Земля... – тут уже подітися стало нікуди.
Випив і занюхав бридко-солодкувату ітакську ханку Васьчиною зачіскою. Щоправда, рятувати Васю Сидороффа не став. На біса потрібні в відкритому космосі канібали?
Із Стеном поверталися тільки три космопілоти, що так і не скуштували всіх принад штучної цивілізації на планеті Ітака. І тільки вже з орбіти їм вдалося побачити те, про що вони і не здогадувались у своєму короткостроковому падінні на асфальтове пузо планети...
Розігрітий уламковими дзеркалами, пробудився справжній вулкан і злизав з обличчя планети і вегетаріанців, і канібалів, і мангові плантації, і бузкове зілля, і бамбукові гаї, і хащі орхідей. І тільки в "нові" часи чергова екологічна місія завезла на планету рожевих слонів, шестилапих крилатих котів, що мовлять на есперанто – мурлонів – і бананову моркву.
Так закінчилася для планети епоха Ранніх Блукальців. Але дотепер і Стена Говері, і Васю Сидороффа шанують на Ітаці, а от самогону не п'ють. А фотонні дзеркала, що падають з орбіт, хутко анігілюють. Ось так!
© В. Штилвелд![]()