


![]()
![]()
Ігор Сілівра
|
||
ЧАРІВНА ПАЛИЧКА
Наталка і сьогодні була геть сумна. Тільки ледь-ледь усміхнулась при зустрічі і знову заглибилась у себе. Хлопець поруч неї до цього вже звик, але сьогодні він таки вирішив її розвеселити, бодай на мить відволікти від невеселих думок.
– Хочеш, я тобі покажу чудо, – запитав він?
– Чудо? – луною відгукнулася Наталка, подивилась нерозуміючи, а потім усміхнулась, – хочу.
– Ось! – хлопець гордо витягнув з пакету циліндричний предмет і простягнув їй – натисни кнопку і чогось побажай.
– Що це таке?
– Це? Чарівна паличка.
Наталка недовірливо подивилась на паличку, потім натиснула кнопку. Кінець циліндра на мить спалахнув червонуватим вогнем і погас.
– А що буде далі? – запитала вона.
– А тепер і я ще щось загадаю, – сказав він, – поки батарейки не сіли.
"Схоже ця гра її трохи розвеселила, цікаво, що вона загадала?"
– Хочу подарувати тобі весняні квіти, – промовив хлопець і театрально махнув паличкою. "Жаль, що це тільки гра"
– Дивись, зірка падає, – Наталя подивилася на нього дивним поглядом, – тепер я загадаю бажання...
– А попереднє?
– Я хотіла падаючу зірку. Як ти думаєш, наші бажання варті того, щоб заради них спалювати зірки?
– Не знаю.
Вони повільно йшли ледь освітленою вуличкою. Раптом Наталка кинулася вперед, нахилилась і промовила.
– Ось, тепер і ти можеш виконати своє бажання.
Біля бетонної плити крізь щілину в трубі виривались білі клуби пари, створюючи зелену плямку посеред снігу. А в самому центрі того кусочка весни ріс пролісок. Річ взагалі-то неможлива – посеред міста, зимою, пролісок. Але він ріс.
– А для того, щоб його дарувати його обов'язково зривати?
– Ні, не обов'язково.
– То він ваш, Принцесо.
Вона засміялась.
– А давай ще щось побажаємо!
– Ні, вже не можна. Батарейки майже сіли. Боюсь, нічого не вийде.
– В чарівній паличці – і батарейки?
"А це і не чарівна паличка. Рубіновий стержень і два дзеркала – мізерний ККД"
– А це експериментальна модель. Але нічого, я підзаряджу батарейки і ми ще чогось побажаємо.
Дівчина подивилась на нього як на чарівника.
– Ти її сам зробив?
– Її?
– Так, чарівну паличку.
– Не знаю, може й вона не чарівна.
"Точно не чарівна"
– Чарівна, чарівна. Ну ось я вже й дома. Щасливо! – Вона осяйно усміхнулася. Довго, як же довго така усмішка обминала її губи!
По дорозі до свого дому хлопець задоволено посміхався.
"А може паличка й справді чарівна. Тільки чари можуть заставити її усміхатись останнім часом. І чого вона так хоче бути сильною? Чого нічого не розкаже?"
***
Цю погулянку він не наважувався повторити, розуміючи, що чудо буває тільки раз. А потім прийдеться пояснювати фокус. І з Наталкою став бачитися дедалі рідше.
Одного вечора раптово продзвенів дзвінок. Дзвонила Наталя і голос її був схвильований, аж до розпачу.
– Я до тебе прийду зараз, добре! Це дуже, дуже необхідно. Адже ти мені допоможеш?
– Допоможу звичайно. Я тебе зустріну...
– Ні, не потрібно, я зараз буду.
Ту-ту-ту-ту.
"Що сталось? Вона раніше так не дзвонила. Біда, якась біда"
Наталка з'явилась напрочуд швидко. Вона була геть бліда, задихана – мабуть всю дорогу бігла.
– Ти мені показував чарівну паличку. Пам'ятаєш?
– Так, але...
– Мені потрібне чудо. Дуже потрібне. Дуже-дуже!
"Вона вперше згадала про ту чарівну паличку. Але пам'ятає!"
Вона опустилася на диван і заплакала.
– Моя мама зараз на операції, вона дуже хвора. Лікарі вже ні на що не сподіваються. – Голос її потонув в риданнях. – Зроби чудо, в тебе є ж чарівна паличка! Там ще має залишитись енергії на одне маленьке чудо. Зроби його будь ласка!
"Що ти тепер їй скажеш? Поясниш, що чудес не буває? Розкажеш як ти переробив дешевий лабораторний лазер на чарівну паличку. Розкажеш, що то було все для того, щоб її розвеселити? Чи почнеш розказувати про принципи роботи, інверсію рівнів, від'ємну абсолютну температуру, резонатори? Що ти будеш робити?"
Наталя дивилася з надією та вірою. "Цікаво, любов десь там проглядає?" Він підійшов, сів поруч з нею, обійняв її.
– Чого ж ти раніше про це не говорила?
– Боялась. Боялась щось сказати. Ти можеш допомогти?
"Сказати правду? Я ж завжди стараюсь говорити тільки правду. Що сказати?"
– Це малопотужна модель. Можна спробувати, але...
– То давай, це обов'язково допоможе!
– Чекай, я подам більше живлення.
Він витягнув з торця стержня батарейки, вилку та підійшов до Наталі.
– Я зараз ввімкну. "Нічого ж не буде, це бутафорія" Подам велику напругу. Не знаю, що вийде, але більше нічого не можна зробити. "Узагалі нічого не можна зробити. Що ти їй скажеш, якщо нічого не вийде? Ні, не так. Коли нічого не вийде?" Але тут просто натиснути кнопку замало, треба повірити. З усіх сил. І це прийдеться зробити тобі. "Вона ж буде себе звинувачувати, що нічого не вийшло! – Ні, не буде. Я розкажу їй, що нічого й не могло вийти".
Вона натиснула на кнопку. Спалахнуло яскраве червоне світло. "Зараз стержень нагріється і розплавиться" Світло розгоралось все яскравіше, але циліндр залишався холодним. Раптом в будинку погасло світло. І не тільки в будинку, схоже відключили весь квартал.
– Воно подіяло? – Наталя дивилася з тривогою та надією – ми встигли?
– Не знаю, іди до матері. Ти їй зараз потрібна. "А мені треба добре подумати"
***
Задзеленчав дзвінок. Він трубку взяв зразу – від телефону не відходив цілу ніч.
– Це я. Операція пройшла успішно, лікарі не можуть сказати, що сталося, але мама одужає! Одужає! Я передзвоню...
"От так. Все якнайкраще. Тепер можна пояснити все."
Пролунав дзвінок у двері. Наталя? Ні не може бути, вона б не встигла. Дзвінок продзвенів знову, настирливо і безкомпромісно. Потім в двері почали стукати. Там було двоє незнайомців, які, як тільки розчинились двері, ввійшли до квартири не роззувшись навіть.
– Ми з Департаменту Громадського Спокою. Ви, такий-то, такий-то?
– Так.
– Ми зафіксували в вас діючу модель Варіатора Реальності. На жаль ми не можемо дозволити вам і надалі її використовувати, реалізація від'ємних ймовірностей може нанести шкоду суспільству. Просимо вас віддати її нам і надалі утриматись від експериментів такого роду. Інакше...
ЧУДО
Записуючи цю історію хотілось би почати так: "Одного особливого ранку, як тільки я прокинувся, я відчув, що світ змінився. У світ, який цього весняного ранку був особливо прекрасним, у моє життя в ньому прийшло Чудо. Чи це відчувалося в легкому лоскоту сонячних променів, чи у диханні вітерцю, чи у чомусь іншому, геть невловимому, але це відчувалось із першого подиху, першого погляду, першого слова... "
На жаль почалося все інакше. І не в тому річ, що тоді літо уже підходило до свого фіналу, і навіть не в тім, що прокинувся я звичайнісінько, нічого не відчуваючи. Почалося все із візиту сірої людини. Не знаю, чого ця людина видалась мені сірою – начебто вбрана звичайно, не виклично, але й не надто скромно, не висока й не низька. Ніяка. Сіра, одним словом. Вона прийшла й промовила: "Добрий день".
Або й так. Прокинувся я від того, що пролунав наполегливий дзвінок у двері і на звичне запитання: "Хто там?" я почув геть незвичну відповідь: "Департамент Громадського Спокою. Відчиніть будь ласка."
Мабуть, тепер я збагнув, що значить вислів: "Відібрало дар мови". Але він тут не підходить – на ту мить я б сказав, що такого дару у мене ніколи й не було. І не в тім річ, що від ДГС не можна чекати нічого доброго – то не вірно, – від них не знаєш чого чекати. Ніколи. Надзвичайна високі повноваження цієї організації майже ніколи не використовувались, але...
Тим часом Сіра Людина пройшла до кімнати, оглянула її і по хазяйськи попрямувала на кухню. Щось промовити я зміг, тільки випивши запропоновану чашечку чаю.
– То ви як, отямились?
– А у чім справа?
– Нічого особливого, просто у вас був страшенно ошелешений вигляд, а ми все-таки покликані оберігати спокій громадян. То як, ви готові слухати?
– Що?
– Хороше, тільки хороше. Бачите, вам випало Чудо. Чули про таке?
– Так.
– На жаль більшість людей таку можливість можуть просто пропустити, або якщо й використовують – то невірно.
– Ага, то ви прийшли вказати мені як ВІРНО використати чудо?
– Ні в якому разі. Просто зверніть увагу – і ви його обов'язково побачите. А як скористатись ним... Можу тільки дати поради. Наприклад – не бажайте зла комусь, воно вертатиметься вам. Виберіть таку річ, щоб дійсно було потрібне Чудо для того, щоб вона відбулася. Такий шанс випадає рідко, та і не кожному. Не витрачайте його на буденні справи – ви й так впораєтесь. І, звісно, якщо вам буде потрібна порада зателефонуйте. Ось номер. Усе, мабуть.
Він підвівся і попрямував до дверей..
– Ага, ще одне. Врахуйте, що як тільки ви побачите Чудо – для вас реальність зміниться, аж поки ви ним не скористаєтесь. Ви не зможете запитати поради ні в кого, і не зможете нікому про це розказати. Тобто, майже нікому. Тому рішення, переважно, буде за вами. Щасти.
Він пішов.
А я залишився. Я уже його бачив: Чудо. Воно мріяло й переливалося небаченими барвами прямо переді мною – простягни руку й візьми. І воно станеться. Я обережно підніс руку до барвистого марева і тут же відсмикнув. Яке Чудо мені потрібне? Чого ж я хочу?
Усе.
Усі мої бажання тут, поряд. Ось він – прекрасний дім, який мені й не снився. Готовий – простягни руку й візьми. Два поверхи, зелений газон.
Дрібно, хлопче, дрібно. Ти й сам на таке заробиш, сам збудуєш такий. Чи ні? Це ж також твоє – це Чудо тільки твоє! Воно саме тебе вибрало...
А ось в твоїй сім'ї панує лад та спокій. Немає ні сварок, ні непорозумінь. Усі веселі, завжди раді одне одному... Чи це й так буде?
Ось знайома дівчина. Ти ж щиро бажаєш їй добра, дивись – он вона виходить заміж за прекрасного хлопця, чоловіка, батька її дітей...
А ось до тебе повертається твоє перше кохання – ти ж її до цих пір не забув! Побажай – і вона тут! Та чи вона тобі тепер уже потрібна? Чи пам'ять про неї? Чи ні?
Не те, не те. Усі ми самі робимо своє життя, то й робімо! А Чудо – то інше.
Може так: далеко-далеко людина, яку ти й ніколи не бачив, але яку вважаєш своїм другом та учителем раптом видужує? Піднімається з коляски та робить крок? Чудо? От тільки я того не побачу. Ну і що з того?
Або завтра ти на вулиці зустрічаєш ту дівчину, про яку мріяв усе життя яку даремно шукав та шукатимеш? Яка створена для тебе. Чим не Чудо?
Як усього багато.
І перемога збірної з футболу на чемпіонаті світу. І видужання бабусі, якій погано. Ти перестаєш боятися, що невдовзі осліпнеш.
Або прийде натхнення, напишеш твір, про який скажуть: Чудо. Який не збудуть. Чи пісню, чи картину.
Що я можу вибрати? Чи інакше: що я повинен вибрати? Не знаю. Мовчить телефон. Подзвонити, запитати?
Збираюся, йду на вулицю. На роботу не хочеться, але й в кімнаті сидіти немає сили. З кожним кроком душу наповнює радість, передчуття чуда. І сонце світить інакше, і небо не таке. Нараз розумію, що усі мої попередні думки – дурниці. Я спробував підійти до Чуда з боку логіки – і запутався. Чудо – воно ж у собі. Його не виміряєш грамами чи рентгенами, не прорахуєш і не скажеш: так! А все те, що пробують сказати у ДГС – дурниці, що вони там знають. Я просто повинен побажати чогось чудесного – зорепаду, чи цвіту яблунь. Чи щастя.
Настрій псується. Он стоїть жебрачка – що вона знає про чудо?
Йду до телефону. Номер – чого він так в'ївся у пам'ять?
– День добрий. Я рада, що ви зателефонували. Ви попали у складну ситуацію і ми можемо вам допомогти.
– Зачекайте, не так швидко.
– Зрозумійте, на вас ніхто не давить. Ви просто вислухайте наші поради – а як поступити вирішувати вам.
– Як мені вас знайти?
– Залишайтесь на місці, машина уже виїхала.
– Відколи Ве-Ер – Варіатори Реальності набули широкого вжитку, відколи ми поклали чудо на службу людині – Чудо змінилося. Всі ті чудеса, які ми використовуємо – вони пропали із буденного життя. Але повного контролю немає – та ми й не прагнули його. Тому й трапляються, хоча й рідко, такі випадки, як у вас. Ми знаємо, про що ви думали. Якщо не точно, то приблизно. Про те, як принести користь людям. Прохання – забудьте про це. Не бажайте того, що ви вважаєте за правильне, не бажайте й того, що потрібне. Виберіть просто те, що ви хочете.
– Чому так?
– Ве-Ер давно використовуються на повну потужність. І вони саме й роблять те, що потрібно усім. І, незважаючи на те, що ми досягли майже повного балансу – повним він не є. І надлишок проявляється у випадкових, "диких" чудесах. Слово "чудо" тут й не дуже підходить, але термін "спонтанний перерозподіл ймовірностних потоків, ініційований окремим суб'єктом" поширення не набув. Ну то "чудо" – так "чудо". Тому, що б ви не побажали – реальність вивернеться так, що загальної користі не буде. Буде тільки комусь конкретному – і обов'язково за рахунок інших. Не конкретно когось – просто ставатиметься трохи більше неприємних випадків.
– То що мені робити?
– Ми не скажемо вам напевне, але просто зосередьтеся на своїх бажаннях. Не думайте про користь – від Чуда користі бажати не треба. Воно ваше Чудо. То ж користайтеся ним.
Собі – щастя. Та чи дасть навіть Чудо мені щастя, якщо сам його не здобуду? І навпаки, якщо я не прагнутиму щастя, а чекатиму його, то чи Чудо допоможе? Не знаю. Змінити комусь долю. Я усім бажаю щастя, але... Але.
Придумав. Я не знаю, чого більше хочу – але два бажання домінують. Зроблю просто – підкину монетку – упаде однією стороною – десь далеко людина, яка втратила надію раптом відчує, що у неї хватає сил видужати, піднятися, піти. Упаде на іншу...
Підкидаю... вона летить, обертаючись та спалахуючи на мить маленьким сонечком. Відчуття Чуда, яке не покидало мене від самого ранку стає нестерпно-палючим, настільки яскравим, що я заплющую очі. Приходить відчуття, що відкрию їх – і побачу Чудо. Таке, що буває раз у Вічність.
Повільно, як у дитинстві, коли відкривав подарунки, піднімаю повіки, мружачись і затуляючи очі рукою. Потім різко забираю долоню.
Переді мною яскраво поблискуючи висить в повітрі монета.
Чудо.
ВІДРЯДЖЕННЯ
Шеф викликав як завжди несподівано, і запитав: "Ти готовий?" Дурне питання, ті, хто не готові тут не працюють. Тому притамував звичну відповідь: "А є вибір?" і замінив її на прийнятніше: "так". Він зміряв мене пронизливим поглядом. Не люблю, коли він так дивиться – таке враження, що просвічує наскрізь. А може так і є. Хто зна?
– Тоді слухай. Завдання звичайне. Об'єкт почав проявляти нестабільність, що відразу позначилось на параметрах його роботи. По хорошому, когось із нас треба було б викликати іще тоді, декілька років тому. Але тодішнє начальство економило. Знайшовся якийсь місцевий умілець, небезталанний, мабуть, розібрався у наших структурах, вніс поправки. І, що дивно, все повернулося до норми. Тоді. Час від часу були збої, але їх загодив той самий умілець. Потім начальство помінялося, чи розбагатіло, чи що там – не в курсі, на місці розберешся, але вони вирішили, щоб справою зайнявся фахівець. Ти під це слово не підходиш, проте посилати кого більше немає. Там був Іван, але він не справився.
– Який термін роботи?
– Без терміну. І без обмеження у фінансах. Розумного, звісно. Помічники потрібні?
– А кого можна взяти?
– Нікого зі стариків. А з молодняку – будь кого. Або програміста.
– То може бути по їх частині?
– Не знаю. Розберешся.
– Тобі вишлете при потребі. З ким я працюватиму?
– Познайомишся на місці. Фінансів не торкайся, то не твоя справа. Як знайдеш "умільця" – порозпитуй нього що він там наробив. Та що я тебе вчитиму – сам знаєш. Тримай телефон при собі, буде щось нове – повідомлю.
– А у разі невиконання? – щось тут не так. Не розумію, що, але?
– Невиконання? На нас тиснуть. Тому ми залишимось без роботи. Спершу ти, а потім я. Чому у такому порядку – зрозуміло?
Що ж тут незрозумілого. Перед тим, як його турнуть він устигне мене звільнити. Не говорить про це, але й так ясно. Як і те, що можу розраховувати на вельми значну премію, як упораюсь.
– Коли відбуваю?
– За годину. Щасти.
***
Поїзд. Перестук коліс. Повертаються думки. Відкидаю їх, пробую зосередитись на роботі. Ясно, що мене послали не просто так. Завдання далеко не банальне, тут увесь попередній досвід може тільки завадити. А от неупередженість і сміливість – ні. Як і деяка універсальність. Незрозуміло, чому так мало інформації. Що вони самі нічого не знають, чи знають, але вважають, що вона мені завадить?
Відкриваю комп'ютер, знайомлюсь з матеріалами. Система стандартна, застаріла трохи. Високий рівень зворотних зв'язків. Ого, яке плетиво! Тип системи не розсіяний, а централізований. Що, як здогадуюсь її і врятувало. Був резерв, резервні модулі перебрали на себе функції основних. І ще той "умілець"... жаль не відомо куди він втручався. Прийдеться розбиратись на місці.
Тук-тук, тук-тук.
Чим іще зайняти думки?
Жаль, що сам у купе, попутник би зараз був доречним. Випили б, поговорили... Дурниці. Розмова закінчилась зразу б, як тільки він узнав хто я. А я б не казав. І що? Тоді було б цікаво? Ні, був би "спарринг-партнер". Але – нема. Витягую пляшку...
***
Зрештою добрався. Ідіотизм повний – ніби й пристойна організація, а в такій глушині. Ось і охорона.
– День добрий.
– Добрий. Хто будеш.
– До начальства.
– Так прямо. Тут велике начальство, до них просто так не пускають.
– Мене пустять.
– Давай документ.
– Ага, ім'я, по батькові... А діло у тебе яке?
– Енергетик.
– Світла у них немає, чи що?
– Біоенергетик.
– А.... з тих. Зачекай.
Обличчя їхні нараз набрали поваги та остраху. Звісно, не дуже нас полюбляє простий народ, лякається. Навіть тепер для них тут є щось від шаманства. Виписує пропуск.
– Проходь.
***
– День добрий.
– Добрий.
– Ось мої документи. Я до вас у відрядження. Потрібно розібратись у чім справа, як треба внести корективи. Хто мене введе в курс?
– Якщо коротко, то було так. Деякий час назад ми найняли дипломованого управлінця. Остаточну настройку ваші спеціалісти проводили уже тут. Ми, бачите, багато працюємо з людьми і надаємо цій роботі першочергового значення. Люди спершу проявляли недовіру, але все йшло ніби то добре. Але потім, щось сталося, вона почала сваритися, нервувати. Так само добре розуміла людей, але настроювала їх проти себе. Ніби кидалась щось шукати. Що то могло бути?
– Всяке. Зовнішній вплив, або попала в геопатогенну зону. Можливо й енергетик-оператор допустив помилку. Хоча останнє навряд. Мені треба бачити... як її до речі звати?
– Зоя.
– Мені потрібно її бачити. Але це все?
– Не зовсім. Тут недалеко у нас є... бабка. Вона сказала, що Зою наврочили і запропонувала допомогу.
– Безплатно? – не приховую іронії.
– Ні, але набагато менше, аніж ви берете.
– Що вона робила?
– Точно сказати не можу, віск зливала, шептала щось. Все ніби поправилось.
– І... – трохи підганяю.
– Все йшло добре, а недавно вона спробувала покінчити життя самогубством.
– І аж тепер ви вирішили звернутися до спеціалістів. Чи ні?
– Ну, розумієте, це все шаманство...
– Це не шаманство. А втім... Хочете знати, що з вами буде?
– Ні, не треба.
– Значить вірите. Звідки ж такий дилетантський підхід?
– Та не хочу я з цим всім мати справу!
– Добре, де об'єкт? – спеціально застосовую це слово, сподіваючись на реакцію.
– Дома. Але вона вас не прийме. Вона ненавидить всіх вас.
– Приспіть її. Можливе втручання біоенергетика є в її контракті?
– Так.
– Приспіть і тоді проведіть мене до неї.
Директор дивиться на мене з відразою.
***
Дівчина симпатична, красива навіть. Ні, помилився, жінка. Їй, мабуть під тридцять. Що штовхнуло її на таку роботу? Важко сказати. НІ, робота не найгірша, зарплата, знову ж. Просто якась частина її здібностей біоенергетиком-оператором була оптимізована саме під таку роботу. З людьми. Організаторські здібності, харизма, простота, емпатія... Що там іще... За рахунок інших якостей. Не прибуло і не відбуло, їй не прийшлося шукати ремесло, до якого вона найбільш здатна, а вибрала сама і потому її пристосували до нього. От тільки щось мені тут не подобається. Добре, досить думати, маю роботу.
Сканую біополе... не дуже сильне, але цікаве. Трохи однобокий розвиток, але такий час... Здоров'я... здібності... Минуле. Ага, ось привнесена конструкція. Стандартна, модифікації незначні. А ось і робота "умільця". Жах. Інформаційні потоки замкнено, обминувши при цьому цілеформуюці області. Звісно, емоційне навантаження буде зростати, по суті цю жінку заставили не просто займатися нелюбимою роботою, а ще й приймати близько до серця всі її недоліки як власні. Контур скидання емоцій взагалі замкнено на себе. Ясно... А ось це ні. Той "умілець" вмудрився влізти а потоки долеформування... навіщо? Явно працював який не який професіонал... Добре, розберусь потому. Запам'ятовую карту біополя, йду.
– Уже все?
– Ні, я тільки знайомився із ситуацією. Робота займе декілька днів, де мене поселите?
– Йдіть за мною, будь ласка.
***
Які дурниці інколи роблять люди! Ось ця, Зоя. Захотілося їй піти в управлінці. Нащо? Та втім це її справа. От тільки мені її жаль. Не її це. А стало її. Сама вибрала! І чого її жаліти? Все одно жаль. Заношу усі дані до свого лептопу. Яка картинка! Розглядаю біополе спершу на фізичному рівні, потому на астральному та ментальному. Картина, звісно, неповна, не тягне комп'ютер відобразити усі зв'язки, але й то краще. Тут можна хоч щось пробувати не витрачаючи сил і не боячись втрапити в халепу. Хоча, про халепу неоднозначно, але все ж ризик менший. Менша, проте, й достовірність. Пробую регресувати привнесені зв'язки на астральній проекції об'єкту. Усуваю сторонній вплив... образ розвалюється. Щось не так. Структура втрачає цілісність... Пробую програти варіанти, які викликають такий ефект і сам лякаюсь результату. Перевіряю, потім візуалізую образ. По лівий бік видніється умовно-темна пляма негативної енергії. Така собі біопатогенна зона організму. Тепер ясно, як мислив "умілець". Вилучити зону він не потягнув, тому просто проклав обхідні шляхи. Але усе без навиків, без знань. Гола інтуїція та який-не який досвід. Є проте результат. Цікаво, що зона виникла не сама по собі, а привнесена ззовні. Прокляття? Тут іще щось замішане на долю, а це уже підлягає забороні на втручання. Та біда не в тім, біда у тім, що я не знаю що з цим робити. Мій попередник явно тут використовував неординарний інструментарій, треба взнати що саме він робив.
Тепер дії. Як піднатужусь, то зніму усі зовнішні накладення. Але це ж одразу звільнить той темний згусток, а я ніяк не можу збагнути, як саме він подіє. Може працювати вище, на ментальному рівні? Там діяти легше, тільки результати менш передбачувані. Поки що ніякі комп'ютери не можуть відстежити усі зв'язки, тим паче, що причинно-наслідковий зв'язок, уже далеко не беззаперечний на астральному рівні, на ментальному набирає геть химерних форм. Ні, зарано. Треба зібрати більше інформації.
Яка уже година? Пізно. Пора спати. Закриваю екран, лягаю.
Знову згадується дівчина, яка уже мене не чекає. Давно. Дике бажання потягнутися до неї, відчути її думки, настрій... Забороняю собі про це думати. У тебе завтра важкий день, потрібно добре виспатись. Ти заснеш і тобі присняться веселі сни. Спи... спи.
Наранок прокидаюся стомленим. Пам'ятаю, що щось снилося, але що? Таке рідко буває. Хвилин десять медитую. Тепер до роботи.
***
– Я поклала голову їй на коліна, і в цей час вона почала лити розплавлений віск в наперед приготовлену посудину з водою. Ще, здається, шепотіла щось.... не пам'ятаю.
– Пригадайте.
– То було ніби молитва... але не зовсім. Вона не просила, не наказувала, радше переконувала.
– Кого?
– Себе. Ви не повірите мені, але...
– Чому ж. Якраз я повірю. А що було далі? Розповідайте.
– Потім вона показувала мені різні силуети, які утворив застиглий віск. Я там, правда, не впізнавала нічого, аж поки вона мені не пояснювала, але то ж допомогло було. Чи як?
– Правда, допомогло. І в усякому разі не зашкодило. Але то було чисто симптоматичне втручання, і це дивно, що побічних ефектів майже не було. Добре, дякую вам, на сьогодні досить. Засніть, і спіть спокійно і безтурботно.
***
Отже бабка втручалась чисто симптоматично. Ясно, чому наша система накрилася – вона обрізала весь контур керування та зміни. Тепер об'єкт залишився просто звичайнісінькою нещасною дівчиною. Вона уже розуміє, на що потратила кращі роки свого життя... Переглядаю умови контракту. Ага, дійсно, умовою перерозподілення потоків долі було те, що особисте життя зводиться до мінімуму. Зате йде кар'єра, зате зникають невдачі та помилки. Ідеальний управлінець... Але це її власний вибір, а не твій. Тому ти просто попробуєш усе повернути до попереднього стану. Є ідеї?
Тепер розумію що то за темна штука. Наведене поле... гидка річ. Будова дуже нестандартна, суттєві зв'язки тягнуться у майбутнє та минуле. Про таке говориться: на роду написано. Та от тільки з цим треба щось робити. Який у неї контракт? 12 років? Найпростіший вихід – загнати утворення далеко у майбутнє. Складніший – усунути, або...
Направляюся до об'єкту, буджу його. Деякий час концентруюся а потім входжу в резонанс з її біополем, проганяю частоти, відчуваючи її реакцію. Тут у голову приходить ідея... наведене утворення створює дисбаланс імовірнісних перепадів, але область його чітко локалізована. Через часові зв'язки його так просто не знімеш може виникнути ланцюгова реакція інших чакр. Але я можу накласти на нього такий самий управляючий контур, як на основну структуру. Вийде така собі матрьошка.
Накладаю... тепер дія утворення локалізована на передньому плані особистого життя. Ой, не везтиме тобі, дівчино. Усе буде, здоров'я, робота, але не кохання. Та я ще не закінчив. Тепер поновлюю об'єктну структуру, перенаправляючи основні потоки долі повз емоційну область. І тепер тобі замість того, щоб пережити зради та розчарування не доведеться нічого переживати узагалі. Саме так, як вибрала, підписуючи контракт. По своєму елегантне рішення.
Виходжу з трансу. Весь змок від поту, руки тремтять. Це тобі не просто енергетично накачати біополе людини – такий фокус чомусь справляє найбільше враження. Звісно, реципієнт відчуває підйом сил, удачі. Та ненадовго. Нескладно і навести порчу. Руйнувати – не будувати. Руйнувати ми навчилися. І найкращі, мабуть, сидять за пультами психотронної зброї. А будувати... не уміємо. Хіба – перетасовувати те, що є.
***
Ще день, проведу контрольні випробування та можна їхати. Стомлений, але горджуся собою. От тільки не певен, наскільки моє рішення виправдане. Ефективне – так, а от виправдане... щось мене мучить. Спробую заснути. Сипи, спи...
Ранок. Зараз Зоя поїде на роботу. Всім об'являть, що її лікарняний закінчився, буде якесь свято. Робітники знову побачать в ній всерозуміючу та обожнювану керівницю. А я подивлюся на неї. Йду.
– День добрий. А можна знайти Зою Іванівну у вас?
– Чого ж не можна, вона саме видужала.
Говорить зі мною молода дівчина бухгалтер. Оптимізована під цю роботу на 30%. Окидаю її поглядом, зчитую інформацію. Ага, впізнаю колегу. Цікавий стиль роботи, надійний, але неефективний. Зоя краща.
Зоя? Ловлю себе на думці, що не пам'ятаю, в який момент вона перестала для мене бути об'єктом роботи а стала Зоєю. Що таке?
Ага, ось вона. Все нормально, весела, життєрадісна. Сканую... все добре. Можна їхати. Не хочеться чомусь... пора.
Ось уже чекаю на поїзд. Тут раптом пригадую, що міг пропустити одну деталь. Маленьку, але неприємну. Гарячково відкриваю комп'ютер, продивляюся записану інформацію... так і є. Зв'язки того неприємного утворення мають безпосередні причини і наслідки. Тільки хитро замасковані. Переглядаю, узагальнюю... їй дійсно на долі було написано. Вели почуття, кохання, мабуть. Такого ще й не бачив. Долею а чи Богом їй було переписано знайти когось єдиного... оптимізація все спотворила. У звичному випадку це все так би й закінчилось, але тут випадок особливий. І то кохання, точніше, навіть не кохання, а його можливість – або майже неминучість – знайшло вихід, почало все міняти. А що було б далі? Бачу, саме зустріч з тим, єдиним... якби не я. Перевіряю ще раз – ні, все правильно, моє рішення проблеми не просто оптимальне, а єдино можливе. Нікого вона не зустріне, не впізнає свого єдиного. Чи як? Зустріне, але не впізнає. Уже автоматично перевіряю коли то мало б статися. На душі гидко. Треба ж, саме сьогодні. Ранком. Пару годин тому. Дивно, але я заздрю тому невідомому і зловтішаюсь. А не буде у тебе нічого! У мене не буде, то й у тебе не буде! І це її власна воля, її вибір! Наостанок уже з чистої цікавості викликаю ментальний образ її суженого. Вдивляюся, упізнаю щось знайоме, до болі знайоме. Хто це? Невже? Не вірю очам. Я.
Починаю сміятися дивним сміхом пополам зі сльозами, сміюся довго і безупинно, аж поки не приходить поїзд, гул якого заглушає все.
ЗАМКИ
Біля витягнутої стріли літака метушилися техніки, щось перевіряючи, щось поправляючи, хоча все повинно було б бути вивіреним та перевіреним вже тисячу разів. Немов крізь туман до мене доходили останні інструкції.
– Підете на граничному. Повинні проскочити, але перевантаження будуть дикі. Ми все перевірили, але це ж експериментальна модель. В салоні будеш сам. Важко буде – терпи. Інакше ніяк. Ясно?
– Так.
– Ну, то тримайся.
Костюм був неймовірно тісним. Як я ще не задихнувся? Мене запхали в крісло, яке щось дуже нагадувало... Ага, в космонавтів такі бачив. Чи в лікарів... Великі прискорення це які? Кабіна опустилася, зашипіла. Почувся гул двигунів. Сильніше, сильніше... Раптом літак рвонувся вперед. Миттю пробігла бетонна смуга, ніс круто задерся вгору. І мій, і літака. Сонце світить... Боже, в мене ще хватає сил на іронію! Все сильніше тисне. То все-таки, великі прискорення це які? Стає важко дихати. Добре, хоч кабіну затемнили. Ні, це мені темніє в очах. Пробую вертіти головою – не можу. Весь спітнів, стає важко думати. Прискорення все наростає. Стільки людина може витримати? Звичайна, не тренована. Мене ж не тренували... Сім "же". Чи вісім? З носа потекло. Кров. Майже не бачу, все темніє. І піт липкий. Я ж можу осліпнути. Темрява. Раптом все затихло. Виключили двигуни, чи вже швидкість звуку? Провалююсь в тишу.
Приходжу до тями від того, що відчуваю, що вже нікуди не лечу. Відкриваю очі. Все тіло болить. Нічого, могло бути і гірше. Ні, гірше бути не могло – ми розбилися. Літак, геть неушкоджений лежить на якомусь кам'янистому пагорбі. Кабіна відкрита, метрів за десять сидить, обхопивши голову руками, пілот. Майстер, таки вберіг і нас, і машину. Стоп, це дурниця. Неможливо такий літак посадити на живіт. Не буває таких аварійних посадок. Бувають вибухи, купи металу, трупи. Гудіння сирен, шум двигунів. Вертольоти, зрештою. Але не неушкоджений літак і пілот з пасажиром біля нього. Вибираюся з машини, обходжу її. Не видно сліду, немає подряпин на корпусі, гарі. Отже не аварійна посадка. А що? Хтось взяв літак як іграшку і поставив сюди? Це не літак навіть, це швидше ракета. Якої швидкості він може досягнути – два, три М?
– П'ять Маха. П'ять швидкостей звуку.
Це відповів пілот. Але ж я не сказав нічого, я тільки подумав!
– Я сам про це думаю щоразу, як дивлюся на нього. Та і всі.
– Де ми? – це вже я говорю вголос.
– На хмарі. Ми застрягли в хмарі.
Він і далі дивиться вниз. Підходжу до нього. Боже, ми дійсно високо над землею. Там, внизу, видно майже цілий континент. То де ж ми?
– На хмарі, кажу ж застряли.
– Та ж хмари...
– Тільки не кажи, що вони з пари, і є лише явищем природи, що в них неможливо ...
– Хмари білі.
Він повернувся до мене, уважно подивився. Потім зітхнув.
– Білі... Як чиї. В тебе бач такі хмари, навіть літак застряв. Камінь. І пісок. В таку хмару не провалишся, з неї можна тільки впасти. Туди, вниз. А впасти прийдеться, тут і жити не можна.
Повезло. Занесло невідомо куди, та ще і пілот з романтично-містичними заворотами. З ним немає про що навіть говорити – мабуть шок від аварії. От тільки... аварії не було. І де ми? Давно, в дитинстві я читав про мандри Гулівера, там був такий літаючий острів. Ні, гіпотеза про те, що ми застрягли в хмарі розумніша. Трошки. Звертаю увагу на своє відображення на дзеркальному фюзеляжі літака. Ну і видок! Пілот хоч привів себе в порядок. Хвилин п'ять займаюсь тим же, правда, без особливого успіху. Потім пригадую мету польоту. Біжу до кабіни, шукаю рацію. Пусто, кабіна взагалі пуста. Тільки крісло. Штовхаю пілота.
– Слухай, роби щось! Зв'яжися з базою, повідом, де ми.
– А де ми?
– Гей, не дури!
– Рації все одно немає. Все зняли для зменшення ваги. Геть усе. Та і не бачать нас знизу. Там такого не побачать – літак у хмарі. Такого там взагалі не буває.
Він збожеволів.
– Хочеш, я розкажу історію. Її не було, та це не має значення.
Він повернувся і почав будувати щось з каміння.
– Жили там, на землі два хлопчики. Друзі. Будівельники. Один будував замки із піску, а інший – повітряні. Потім вони подорослішали, зустріли дівчину. Найкрасивішу в світі. І закохалися. Та замки з піску недовговічні, а повітряних зовсім не буває. Як от нас зараз. Вона це їм пояснила. Розтлумачила. Швидко, кількома словами. І пішла геть.
Під його руками вже окреслились контури якоїсь будівлі.
– Це ти про...
– Вони залишились друзями, тільки от шляхи їх розійшлися. Що робить той хлопчик, що будував замки із піску я тобі не скажу. Бо не знаю. А про іншого...
Пілот на мить замовк, підшукуючи камінь для вершка вежі.
– Це ти про мене.
– Про іншого можу щось сказати. Він пообіцяв собі, що йому ніхто більше не скаже, що його замків не буває. Він став потрібним. Незамінимим. Визначною людиною в найкращому розумінні слова. Але вже не робив нічого такого, що не може бути, що невидиме для інших. І тепер він кудись спішить, хоче когось врятувати. Може, мабуть. От тільки його ще чекає недобудований замок тут. У хмарах.
– Псих.
Він задоволено подивився на свою споруду.
– Хмари, правда вже не ті, але зате які будматеріали!
– Замовкни!
– От тільки все одно їх не буває.
Помах руки і знов тільки купа каміння.
Він подивився на мене.
– Чого ж ти так завівся, цього ж не було.
Майнула здогадка. Що ж, я міг попасти в експеримент. Мене ж попереджали, що політ експериментальний. І більше нічого – для чистоти експерименту. А насправді польоту не було, є просто глибоке крісло та годинник гіпнотизера. Звідси і такі знання про мене. Експеримент. А мені що робити? Вже добре, я нікуди не запізнюсь. Може почати будувати той замок. Взяти і збудувати? Прямо тут. Але та обіцянка... Кого обманюєш. Зараз в тебе вийде лише бункер. Бомбосховище. Але не те, про що ти колись мріяв. І ще. Мене чекають. Наяву, чи ні, але мене чекають. ТАМ я потрібен. Дуже. Хапаю його за комір комбінезона, піднімаю. Щось тріщить. Який же він легенький, як хлопчик, підліток. Так, їх спеціально підбирають таких. Мала вага.
– Слухай, мені не байдуже, що було тоді, але ЗАРАЗ мене чекають. Я там необхідний. То ти мене зараз повезеш. Як хочеш, хоч на собі.
– Добре... добре. Сідай.
Ноги майже не тримають, ледве добираюся до кабіни. Знову гул двигунів, прискорення. Як же він летить? Рука щось стискує, пробую згадати що, та знову прес прискорення виштовхує мене у небуття.
– Ви як, живі? Алло, ви мене чуєте!
– Чує, вже опритомнів.
– Все в порядку. Ви на місці. Навіть швидше, ніж потрібно. Все буде добре. Ви ще маєте час прийти до тями.
З трудом розтискую кулака. Там ґудзик, жменя піску та камінчик.
– А...
– Що, що?
– Нічого не сталось під час польоту?
Вони зніяковіли, це було видно навіть мені.
– Майже нічого. Дрібниця. На деякий час радари вас втратили.
– Дякуйте пілоту. Ось, від його комбінезону, – простягаю йому ґудзик.
– Якому пілоту? – він знервовано посміхнувся – літак автоматичний, на п'яти Маха немає потреби в людині. А льотні комбінезони давно не мають ґудзиків – вони б врізалися в тіло при перевантаженнях. Та і в кабіні ви були самі. Відпочиньте.
ДЕПАРТАМЕНТ
На ту зустріч (не повертається язик назвати її побаченням) я покладав великі сподівання. Перша у моєму новому житті. Суцільна романтика – парк, танці мавок, палаючі зорі... А потім безмежна дорога до дому. Дорога, що немов би хиталася в такт крокам, заохочуючи ступати далі, піти за горизонт в безмежність.
От тільки нічого не було: я придумав, геть усе. Придумав і намалював. На Картині. Єдиний раз, коли кисть сама йшла по полотну, коли не доводилось чинити наруги над собою. Вдав майже в усьому, тільки от нас там не було. Не малювалося. Не малювалося і все. А Картина вийшла непогано, хоч я і був не в собі. Чи може так і треба: щоб бути творцем треба трішки зійти з розуму, втратити зо дві клепки, жити на грані?
Колись я так умів. Тоді мої картини викликали фурор, ім'я гриміло по всьому світу. Де то все поділось? Щось зі мною сталось, відколи я вирішив почати нове життя. Можливо уся моя попередня творчість була лише ґрунтом основної Картини?
Ігор, старший інспектор Департаменту Громадського Спокою чекав на аудієнцію у мера. «Саме так: на аудієнцію»,– подумалось йому. Міська влада інколи вела себе із пихою, достойною середньовічних царьків чи олігархів кінця двадцятого століття. Проте, із усуненням централізованої влади, мери міст – єдині люди, у руках яких зосереджено таку кількість, нехай суто адміністративної, та все ж влади. «Окрім Департаменту», – подумалось інспектору.
Нетипової зовнішності, якщо, звісно, в співробітника такої контори взагалі може бути нетипова зовнішність, похмурий, він весь час вдумливо, а можливо нервово, вертів у руках незапалену цигарку, час від часу поглядаючи на дівчину секретарку..
Вловивши один з таких поглядів Юленька, (а саме таке ймення цієї миловидної дівчини) раптом піймала себе на думці: «А що ж у ньому нетипового? Може очі? Вираз обличчя? Постава? Чи все разом?» Зрештою обізвався селектор і вона, мило усміхаючись, сказала: "Він вас чекає". Інспектор повільно піднявся, ретельно вклав цигарку у пачку і, не кинувши секретарці навіть останнього погляду, швидким кроком зайшов в масивні, із різного дуба, двері. Там вже на нього чекав немолодий, проте все ще підтягнутий чоловік, пишної шевелюри якого уже торкнулась сивина. Мер відірвав погляд від якихось паперів і підвівся у привітанні. Ігору подумалось, що мабуть ті папери спеціально лежать для того, щоб від них відривати погляд. Колись його начальник так любив робити... вони навіть підмінили були той злощасний документ на карикатуру і шеф це помітив аж через декілька днів. Раптово морською хвилею накотила безшабашна веселість, яка якось вмудрилась відобразитись і на обличчя. В усякому разі мер поспішив вибратись із власного химерного привітання та відразу перейшов до суті справи:
– Ну то що? Вам потрібні спеціальні повноваження? Настільки спеціальні? Я читав ваші звіти...
Інспектор важко зітхнув, підійшов до вікна, мить помовчав а потім без запрошення сів у м'яке крісло, що стояло у кутку кімнати.
– Можете їх викинути, там майже нічого немає.
– Як немає? Як це – немає?! – підхопився мер, голос якого підстрибнув одразу на декілька тонів, став майже писклявим та геть несолідним.
– Дуже просто. Справа надто серйозна. Мені... нам потрібні не просто особливі повноваження. Нам потрібні повноваження на будь-які дії. Не обмежені ніяким законом.
– Ви серйозно? Це ж по суті введення військового стану! Такого ж не було... – мер обірвав себе на пів слові. – Справа настільки серйозна? Яка ж вона? В ваших звітах говориться лише про ряд аномальних випадків... – збентежено, але на два тони нижче промовив мер і важко опустився у крісло.
– Саме так. Аномальних. – інспектор спеціально виділив останнє слово. – Аномальних. Наприклад, дев'ятиповерховий будинок вирощує курячі лапи. Або в міському парку з дерев появляються мавки і починають танці. Або між вказівниками, які встановлюються найретельнішим чином, відстань стає меншою, а чи більшою від зазначеної. «Аномальних» явищ.
Слово «аномальних» інспектор виділив таким тоном, що не залишалось й сумнівів про те, що він просто знущається. От тільки меру (а він все-таки мав величезний досвід у керуванні та спілкуванні із людьми) чомусь здалось, що причина в іншому. Та він все ж спробував ухопитись за останню соломинку:
– Та ж в цьому немає нічого страшного. Ну, заміните вказівники. Мавки, як я пам'ятаю, заспокоїлись хвилин за двадцять.
«Немає нічого страшного? Добре, чоловіче, ти пробуєш зрозуміти і я тобі поясню. Детально» – подумав інспектор. Він знову підхопився, пройшовся по кабінету, підійшов до вікна. Деякий час мовчки дивився на ідеально чисті вулиці, потім оглянув сяючий кабінет. Витягнув цигарку, закурив. Ігноруючи мера, спокійно докурив цигарку і кинув недопалок прямо на стіл. Постояв хвилю, подивився, як той повільно розчиняється. Потім знову сів.
– Бачили?
– Що бачив?
– Ви вже не звертаєте на це уваги. Вам здається цілком природним, що всі викинуті речі зникають, а потім з'являються один день на рік. Такий собі День Сміття. А не так давно все було зовсім інакше. Це порівняно недавно з'явився проект "Перший сніг" та інші, подібні. А ви не задумувались, чому зникають лише викинуті предмети і не зникають просто залишені? У чім різниця? Якщо я викину недопалок – він зникне, якщо залишу на потім – ні. То в чім різниця? Не задумувались. Я скажу: вся справа у вірі людей. Ми переконали людей, що сміття має зникнути – і воно зникає. Ми переконали людей, що дощ може йти лише в певний час – і він тільки в цей час іде. Що зима і весна наступають строго по календарю – а колись же було не так. Технічний бік справи – то окрема розмова, потрібно бути спеціалістом із варіатроніки, керування ймовірностями, точніше не стільки з безпосередньо із варіатроніки, скільки з точки дотикання її з теорією інформаційних взаємодій та психотронікою, але в двох словах все ґрунтується на вірі. Але це має й зворотну сторону: наприклад з'являється людина, яка вірить, що можуть статися неймовірні події – і вони стаються! Оте все натворила одна людина і її треба будь-що знайти.
– То мені досить повірити, що мене знову оберуть мером і...
«Ні, все-таки всі політики безнадійні. Одні більш а інші – менш»
– Ні, та людина, яка в цьому винна, все-таки унікум. Але небезпечний не він, можливо він й сам не усвідомлює, що робить. Небезпечна віра людей в чудеса, вона ламає усталений порядок.
– Але ж не можна зовсім...
– Не зовсім. Будьте романтиками, мрійте. Але не думайте, що чудеса насправді можуть бути. Інакше світ перетвориться на звалище... То ви даєте мені надзвичайні повноваження?
– Т-так.
– Дякую. Робити об'яву про введення надзвичайного стану поки що не треба, ми це все ще встигнемо зробити. Але як потрібно буде, я сам про це об'явлю. Може все ще обійдеться. Щасти вам.
Інспектор рвучко піднявся і вийшов з кабінету.
«Юльчик, кави будь ласка. І коньяк. І відміни всі зустрічі» – таким переляканим дівчина не бачила свого шефа мабуть ніколи. «То приходили із ДГС?» – зрештою наважилась запитати вона. – «Так. І у нас, схоже, великі проблеми. Так ти коньяк несеш?»
Інспектор піднявся з крісла та пройшовся по кабінету. Хвилі роздратування все більше і більше захоплювали його. Все складно, надто складно. Центральний відділ ДГС завантажений роботою більш, ніж удвічі від умовної, нехай, норми. Самий лише дріб'язок, але він так давить! Хоча ні, це не просто дріб'язок, це ще одна ниточка до павутини, що обплутує світ. Як і ті події на острові, коли прийшлось залучити на допомогу Західному відділу резерви з Центрального та Східного. Та вони тоді нічого й не добились, розібрались в усьому надто пізно. Винуватець зміг утекти, замівши за собою сліди.
Він посміхнувся своєму відображенню у дзеркалі. Те скорчило гримасу у відповідь: лице немов перекосило, показались різці, очі гостро примружились, обличчя набрало вигляду хижака, що приміряється як би найкраще вчепитись в горлянку жертві. "Щось схоже я відучився нормально посміхатися", – мелькнула і згасла думка. Він глянув на небо і закрив очі. Мережа тріщин не стала густішою. Поки що не стала, стараннями департаменту. Його департаменту. Ще на початку своєї роботи тут він вважав, що люди незабаром мобілізуються, об'єднаються, наведуть порядок. Наївність властива юності! Порядок? За стільки років ніхто по суті навіть не розібрався, що ж відбувається. Чи природне явище, чи все-таки штучне. Невідомі закони природи чи результат впливу людини? Встановили тільки, що з цим пов'язані усі «аномальні» явища – чудеса. І що з цим можна боротися, усуваючи їх наслідки. А деякі люди – один на мільйон – можуть навіть спостерігати розриви в ймовірностному полі реальності безпосередньо, без приладів. Про себе він називав оте просто – Павутина.
Ігор поринув у спогади.
– Чого у тебе такий настрій?
– Який такий?
– Ніякий. Розкажи про то.
– Не хочу. Не зараз.
– Розкажи. Тобі стане легше.
Вони помовчали, дивлячись на вогонь. Потім він підняв голову, подивився вгору.
– Уяви, що на небо покрите тріщинами. Ледь помітною павутиною. Її майже не видно, але вона є. І потрохи густішає. Місяць за місяцем нічого не змінюється, а потім появляється нова ниточка.
– То ти з тих... Ти її дійсно бачиш?
– Бачу. Це розриви реальності. Ніхто так і не розуміє чому одна людина на мільйон їх бачить. Того я так і вибрав свою професію.
– І що, нічого не можна зробити?
– Може й можна. Наука йде вперед. І у нас ще є досить часу... на наш вік.
– А потім? Ні, не говори.
То, мабуть найсвітліша згадка в житті. Коли ще робота не повністю поглинала його, коли ще вистачало часу на такі поїздки.
Вони їхали старою, аж ніяк не розрахованою на таку кількість пасажирів машиною, їхали по жахливій дорозі, притискаючись на кожній ямі, на кожному повороті одне до одного. Говорили про якісь дрібниці, сміялися. Зупинилися аж на галявині, що примостилася на невеликому клапті землі поміж річкою і лісом. Усі повилазили з машини, швидко розклалися на траві і сама-собою зав'язалась гра: почали кидати на галявині тарілку. В дівчат це виходило гірше, тож хлопці з задоволенням їх вчили. А потім пішов дощ. Якраз такий, від якого весною прокидаються русалки: з блискавкою, громом та кількома краплями води. По молодій травичці особливо приємно бігати босоніж, незабаром всі роззулися. Потім трохи притомилися, сіли перекусити. Хлопці розпалили багаття, дівчати приготували канапки. Потім усі знову пішли на галявину кидати тарілку. Саме тут гроза вирішила, що ця молодь надто весела і просто вилила на кожного майже відро води. Та всі ввійшли вже в азарт, дощ робив гру ще цікавішою, отож, помітивши, що його просто ігнорують грім образився і пішов. З неохотою хмари поплелися за ним.
Та ось від веселої компанії відділилася спершу дівчина, а потім хлопець. Вони сіли біля вогню і деякий час просто дивилися на маленьку подобу лісової пожежі. Язики полум'я стрибали по вологих дровах. (як розвести багаття із одного сірника. Інструкція для автомобіліста: взяти пів літра бензину, сірник...) Та ось дівчина помітила, що з її сусідом щось негаразд.
– Чого в тебе такий настрій?
– Який такий?
– Ніякий.
– Та, ось, думаю.
– Таке рідко буває? І болісно? – усміхнулась Наталка, та тут же посерйознішала – Про що? Розкажи, стане легше.
– Не зараз. – Він підняв голову до неба.
– Розкажи.
Він тоді їй усе розказав. Саме тієї миті, аж ніяк не пізніше утвердився в своєму намірі працювати саме тут. Тепер він вже старший інспектор. СтІн. Велике цабе. Але все рівно не знає що робити.
Тоді він ліг біля вогню, поклав голову їй на коліна. Закрив очі. Потім знову подивився на небо. І вони зустрілись поглядами.
– Наталко, ти знаєш, що ти зеленоокий скорпіон?
– Чому зеленоокий?
Він уважніше придивився до її очей, зустрівся з нею поглядом. Її очі були сіро-блакитні, кольору хмарного неба з зеленими та золотими іскорками. А обличчя на фоні неба виглядало неймовірно гарним. І та сіра павутина розломів, немов щезла, стерта дощем та цим обличчям.
– Не переживай, – попросив.
– А ти не сумуй. І не думай про гірше.
Вона поклала руку йому на лоб і зітхнула. В лісі закувала зозуля. Наталка почала стиха рахувати, а він затамував подих, слухаючи її.
– Тридцять вісім. Так багато, я не хочу жити так довго.
– Чому?
– Не хочу бути старою.
– То тільки у мене ніякий настрій? Ану веселіше! Лоскоту боїшся?
Деякий час було чути лише сміх.
А у лісі зітхнула зозуля: ніяк цим людям не догодиш.
Її бажання збулося. Навіть трохи швидше, ніж вона бажала – вона стала жертвою першого глобального розриву реальності. І, поки що, останнього. Хочеться вірити, що це "поки що" надовго.
А ще я бачу картини. Різні-різні. В важелезних дерев'яних рамах з сірого дубу. На картинах – життя. То моя буйна уява. Та це мені подобається. Картина – дівчинка грається на снігу. Картина – по сірій вулиці їде тролейбус. Картина – Ліля розглядає в дзеркалі крихітну родиму плямку. Я пробував перемальовувати, переносити їх на папір... Малювати я не вмію. Геть не вмію. Все виходить якесь неживе. Картина – парк, осяяний вогнями, танцюють мавки. Картина – озеро, на білому полотні льоду повзе-зміїться тріщина. Ось-ось вона доповзе до хлопчака, який грається і не бачить її. Ні, ні! Така картина неправильна. Не задумуючись тягнуся до пензля і поправляю. Тепер то вже не чорний слід тріщини – то такий білий лід. Ой! Криві в мене руки. Тепер у озера вигляд такий, неначе на ньому виклали білим кафелем блискавку. Біле на білому – білі ведмеді в пургу їдять зефір. Ні, то швидше не кафель, а пінопласт. Тепер картина трохи смішна, але вона мені більше подобається, ніж спочатку.
Раптово пролунав зумер виклику. Як завжди раптово і очікувано. За хвилю у двері легенько постукали і з-за них виглянуло зовсім юне веснянкувате обличчя кур'єра.
– Шеф, надзвичайна подія. Потрібна ваша присутність.
Інспектор окинув кур'єра сердитим поглядом від якого молоденький хлопчина-лейтенант густо почервонів. За мить його погляд пом'якшав.
– Йду.
Стас, особистий шофер інспектора сьогодні у відпустці, тому інспектор просто заскочив у чергову машину, по дорозі ознайомлюючись на смартфоні із обставинами справи.
Надзвичайна подія. Місце події: озеро. Звичайна зимова пригода – неміцний лід, діти, які невідомо як на ньому опинилися. Тріщина на льоду. Далі покази очевидців розходяться – кожен бачив інше. Зараз команда психологів пробує встановити що ж саме на них так подіяло. Головний свідок – сам хлопець нічого не побачив, поки не спіткнувся об пінопластовий макет тріщини. Саме так – стверджують експерти – пінопластовий.
Нових розривів ймовірностних аномалій реальності на місці події не виявлено. Висновок аналітиків, що вищезазначені події прямого відношення до розривів реальності не мають, тільки опосередковане.
«Ага, опосередковане», – подумав інспектор, – «Тепер різко підскочила уся паранормальна активність».
Як свідчить досвід усі паранормальні прояви, не пов'язані напряму з розривами реальності як правило вибирають собі якогось носія, який свідомо чи несвідомо їх контролює.
Більше в доповіді нічого цікавого не було. Так, подробиці.
Інспектор наказав розгорнути по місту мережу пристроїв спостереження. Ще й ті бюрократи з уряду... Не розуміють настільки серйозна ситуація.
Тепер іще один візит. Так, що там? Ага. Чоловік, трохи старший сорока років. Холостий. Без шкідливих звичок. Паранормальні здібності першого розряду виявлено вісім днів тому. Що з ним робити?
Чоловік виявився дома, він явно чекав цього візиту. Нервував. Так, головний інспектор регіону не кожного дня приходить в гості. Та і добра від таких відвідин чекати не приходиться.
Звичайнісінька зовнішність, вуса. Густе чорне волосся, квадратне підборіддя. Тільки очі перелякані.
– Добрийдень.
– Добрий... А він добрий, інспекторе?
– Добрий, мабуть. Як кому. Ні, не про вас мова. Наш світ взагалі летить в таратари. Можете розказати про себе?
– А що розказувати, ви й так все знаєте.
– А все-таки, – інспектор підбадьорливо кивнув, витягнув цигарку і запропонував її чоловіку. Той відмовився, тоді інспектор зітхнув і також заховав пачку.
– Та мене вже раз п'ять про все спитали-перепитали. Життя як життя. Дружина, діти. Робота. От тільки... це. Ви вважаєте це небезпечним? Для людей?
– Не знаю, якщо чесно. Наші експерти нічого негативного не знайшли. Просто ви вмієте робити звичайні чудеса. Вино в воду перетворювати. Чи воду в вино.
– Як би ж то.
Чоловік зітхнув.
– Вмію перетворювати грушевий компот в сливовий. І все.
– Все одно – чудо, усміхнувся кутиками вуст інспектор, – Не переживайте, ви нікому не загрожуєте. Просто якщо раптом вийде ще щось, то повідомте нас. І перереєстровуйтесь регулярно. Живіть, як жили.
Чоловік деякий час помовчав, немов збираючись з думками чи зважуючись на щось, а потім глибоко зітхнув і запитав.
– Інспекторе, а від чого воно? Від того? – він багатозначно кивнув нагору.
Яки ж я знав. Йому я скажу, заховаюся за стіною розумних слів. Але ми так і не знаємо, з чим боремось. А від мене чекають допомоги. І той мер, і цей чоловік. Усі. Чим я можу допомогти?
По дорозі в контору (слово «офіс» інспектору не подобалось, викликаючи асоціації із чимось чистеньким і акуратним, а за офісом ДГС такого не водилось навіть за більш спокійних часів. Він, скоріше, скидався на якусь військову базу інопланетян в окупованому земному місті. Мабуть такого вигляду надавала увішана антенами та випромінювачами-резонаторами башта головного Варіатора Реальності, що височіла поруч) інспектор спробував систематизувати все, що сталось за останні роки.
Почалося усе, як майже і завжди – із тріумфу. І значно раніше – декілька десятиліть тому. І, звісно із чергової остаточної перемоги над природою. Розвиваючись теорія інформаційних взаємодій – торсіонних взаємодій – дала несподіване відгалуження: варіатроніку. Саме тоді, коли появилась можливість керувати ймовірностями подій життя людей змінилось остаточно. Спершу здавалось, що це вирішить усі проблеми: проблему аварій (якщо якесь лихо могло статися а могло й не статися – воно не ставалось), розв'яже безліч медичних питань, потім багато дрібніших – у побуті. Допомогли й військові – розробки психотропної зброї дали геть несподівані результати уже для розуміння нової картини світу, виникла нова наука: психотроніка. І коли здавалось, що під контроль взято усе почалися несподіванки. Департамент Громадського Спокою, у який злилися усі відомства по захисту правопорядку взялося розв'язувати і цю, нову проблему. Можливо із надмірним запалом, оскільки тоді багато хто побоювався, як би вони не залишилась без роботи узагалі, але, як показало майбутнє, навіть цього забракло. Спершу почали траплятись несподівані аномальні явища. Чудеса, якщо простою мовою. Раз-пораз. Не обов'язково лихі, частіше ніякі, але траплялись і непоправно страшні. І завжди незрозумілі в принципі. Знову об'явилися «зелені», які зарепетували, що нові технології порушують екологічний баланс і необхідно негайно від них відмовитись... як не дивно їх послухали. На деякий час мінімізували а місцями й повністю відмовились від використання ВР – варіаторів реальності. Це, звісно, відразу вплинуло на рівень життя, почались протести, мітинги, тим паче, що для просто обивателя ситуація не виглядала такою вже загрозливою... ДГС показав, що недарма успадкував усю базу колишніх репресивних апаратів. Громадське невдоволення вдалося взяти під контроль, але, невдовзі стало ясно що дарма. Погіршення ситуації спричинили аж ніяк не маніпулювання із ймовірностями, радше навпаки, самі зміни реальності дозволили функціонувати новим приладам. А завдання розібратись, що породило ці зміни, лягло на плечі ДГС. Як і багато-багато інших турбот.
«І от ми топчемось на місці. Беремо під контроль носіїв паранормальних явищ, полюємо за кожним чудом... усуваємо їх наслідки... латаємо діри у дамбі, яка тріщить по всіх швах. Теж корисна справа – через маленьку дірочку потік розмиє усю дамбу, але чи ми можемо ще чимось зарадити? Науковці мовчать. Мало даних. Той злощасний літак, що побував у Розломі Реальності розібрали мало не по гвинтиках. Щастя, велике щастя, що тоді, на голій інтуїції вдалося запобігти лиху. Тепер ми напоготові... дивно звучить: напоготові до чуда. Дивно ще, що ми до цих пір пробуємо підходити диференційовано, а не нищити все підряд... як пропонують деякі. А мене тепер чекають звіти, статистика. Ну то вперед!»
Автомобіль під'їхав до контори.
Вчуся малювати. Знайшов курси художників, записався. Не виходить нічого. Ну геть нічого. Навіть простий глечик і той виглядає пласким, неживим. Все ніби роблю правильно, а результат... Навіть викладач подивився і сказав: "А ви не хочете чимось іншим зайнятись? Не ображайтесь, ворон – мудрий птах, але солов'я з нього не вийде". Гарний він чоловік, О'Генрі любить. Але як йому пояснити, що картини я бачу, бачу справжнісінькі, їх треба лише нанести на папір. Тепер я розумію скульптора, який повинен відсікти зайве. Як у камені може щось бути? Тепер я знаю, що може.
Все-таки терпіння і труд все перетруть. В мене виходить все краще і краще. Може скоро я насмілюся щось поправити на моїй Картині?
Коли інспектор прибув на завод кераміки (чому прибув? – особи його рангу не приїжджають і не приходять – вони прибувають, неначе нізвідки і відбувають, відповідно у нікуди) там уже всі заспокоїлись. Ні, це не значить, що все повернулося до норми, просто пройшов період метушні і наступив той істеричний спокій, коли спеціаліст перепробував усе, що тільки міг і більшу частину того, що не міг і вже радий, що все хоч якось закінчиться. Втім, головний інженер нічим не нагадував людину, що нап'ється через негаразди на роботі. Високий сивий дідуган, якому б личила не цигарка, а люлька із запашним тютюном простягнув руку і прогуркотів:
– Ну от, приїхали. І що ви, щось робитимете? – Привітався він.
– Побачимо. Може розкажете? Чи, краще, покажете? – спитав інспектор.
– Та дивіться самі. Пройдемо в цех, я все покажу.
Я чекав усього... після попередньої інформації, що поступила із заводу. Ніби нічого дивного... а це що?
– А це що таке?
– Що? – не зрозумів головний інженер.
– Оця труба. Я, звісно не великий спеціаліст, але якщо на рівній ділянці труба вигнута не ясно якою фігурою, майже зав'язана вузлом... давно це?
– А, це давня історія. Почалася вона іще до модернізації заводу, я тоді ще ходив у молодих спеціалістах. Тут був прохід, невисокий. І приблизно на рівні плечей проклали трубу. Тоді їх бракувало, от і зекономили. Та що разу, як перегорав світильник хтось тут розбивав голову. Ну, нехай не щоразу... через раз. Удариться, сипоне прокльоном і піде далі. Ніби не горить, раз по раз забували замінити. Або згадували – а не було чим... знаєте як буває. Або в медпункт. Електрики постійно бігали. А потому змінився директор – і вирішив сам оглянути завод. І, звісно ударився потилицею. В молодості той директор працював у порту... таке видав... усім... одним словом трубу переварили через п'ятнадцять хвилин. Хоч і не було зайвих. Тимчасово зняли з іншої ділянки. Тобто вважали, що тимчасово. Думали, що як тільки – так зразу все назад переставлять. Так і прижилося. А потім цех модернізували – поставили нове обладнання... і цей перехід замурували. А конструкція так залишилась.
Не усміхнутись важко. Що ж, це дійсно не по моїй спеціальності... навіть халатністю не назвеш. Менталітет. Пішли далі.
– Ось тут – показав головний інженер на формувальну машинку. – ви раніше з таким працювали?
– Ні.
– Тут все просто. На вхід подається підготовлена маса, маніпулятори формують виріб, далі він іде на обпал. Оце й усе. Керується програмою, її можна переглянути на терміналі.
– І що не так? – перепитав я для проформи.
– А все не так. Всі машинки працюють нормально, а ця... горшки ліпить.
– Може щось із програмою?
– Розумні ви... усі, зітхнув головний інженер. – Програма тільки одна. Хай навіть хтось вмудрився її замінити – апарат би видавав однакові вироби. А тут усі різні. І це ще не все. Маніпулятори навіть теоретично не можуть такого робити. Вони тільки торкаються маси і та немов сама приймає потрібну форму! Щоб ви не мучились, я розкажу, що ми вже робили. Перевірили програму. Замінили її. Потім замінили весь керуючий блок. Потім почали заміняти один за одним вузли машинки. Аж до тих пір, допоки не зібрали нову! Потім пересунули її. Все те саме. А із знятих вузлів зібрали ту саму машинку. І поставили на старе місце. Вона працює нормально. Зі старою програмою. От. А ви думайте!
Просигналив смартфон – кишеньковий гібрид телефона і комп'ютера. Що таке? Знову жовта тривога. Щось іще сталось... «Слухаю. Так. Так. Ботанічний сад. Уже? А науковці що кажуть? Мірмікологи... а мені байдуже, що вони не так називаються, знайдіть хто так. По метеликах. Добре. Опишіть у звіті. Все»
– Вибачте. То ви стверджуєте, що у ... машинку... щось вселилось?
– Я не стверджую, інспекторе, це ваша робота. Я кажу, що у машинки появилась нематеріальна складова.
– Добре. Іще щось на заводі себе веде... неадекватно?
– Та ні... як завжди.
Що сказати? Що мені тут сказати? Безпосередньої небезпеки я не бачу. Та де гарантія, що... а що, власне «що»? Звісно, ми виявимо тут паранормальний фон. Відкоректуємо його... можливо, навіть, засічемо якийсь зовнішній вектор, і що? Щось буде. Побачимо.
– Зараз прибуде бригада зі спецобладнанням. Безпосередньої небезпеки я тут не бачу, тому зупиняти роботу цеху не будемо. Дякуємо за співпрацю, мушу відкланятись.
– Завжди раді. Тільки дайте гарантії, що не здуріє кран і не почне хапати людей сам по собі.
– Ні... інженере, не переживайте. Бунту машин не передбачається, ви ж бачите, що тут усе направлене на творіння... хоч по своєму. А деструктивна енергія не може виливатись у таки складних формах... та і ми насторожі.
– Бунтів ніхто не чекає, – пробурмотів дідуган, полегшення та вже набагато більш теплим тоном, мої слова його, вочевидь, переконали і заспокоїли.
– Не турбуйтесь, все під контролем. Успіхів вам, було дуже приємно із вами працювати.
Дорога в контору. Треба подумати. Звіти...
Інспектор так глибоко поринув у роздуми, що не з першого разу відреагував на оклик шофера.
– Шеф, шеф... Ше-е-еф!
– Що таке? Чого ми зупинились?
– Я може й помиляюсь, але тут, на цьому перехресті, завжди стояв світлофор. А тепер його немає.
Інспектор звірився із довідником смартфону.
– Може перенесли? Перехрестя не дуже людне, руху тут майже немає і світлофор залишився ще від давніх часів. У мене зазначено, що такі пропозиції поступали неодноразово...
– Мабуть... Їдемо далі?
– Ідемо... Хоч ні, зачекай хвильку. Ану під'їдь ближче. Зупинись. Дивно, якби світлофор забрали комунальні служби, то точно б не залишили на його місці ями від триноги, на якій той світлофор стояв. Про всяк випадок я повідомлю поліцію.
До центральної контори доїхали без пригод.
...Звіти, звіти, звіти. Кусочки мозаїки. Паззл. Та тільки немає цілого образу, зразку по якому можна було б відновити картину. Доводиться мудрувати, вигадувати, пробувати, помилятись, пробувати знову. Важко навіть сказати, чи є та картина взагалі.
Кусочок – завод кераміки. Автоматична система, яка нормально працювала раптом перекваліфікувалась на глечики штучної роботи. Та ще й неякісної. Щоправда вони виходять щораз краще, скоро (за два – три тижні по прогнозу аналітиків) вони стануть бездоганними. От тільки ті аналітики так і не змогли пояснити, як автомат, що в принципі не може робити глиняний посуд починає його ліпити. Не говорячи вже про те, що щось ліпити таким чином навіть з порцеляни... тут слово беззмістовно підходить? Нічого, усміхаюсь, придумаємо нові слова. Ми це вміємо! Якби ж то знати, що за ними стоїть...
Кусочок – в ботанічному саду появився новий вид метеликів. З неймовірно великими крилами. Правда вони швидко перемерли, літати і розмножуватись видно не могли. А от від забарвлення їх крил науковці сходять з розуму. Жодного повтору! Зайве мабуть говорити, що є цілий вагон гіпотез, звідки вони взялися.
Кусочок – поведінка хмар над небом позбавлена усілякої логіки та будь-якого змісту. Синоптики відмовились давати будь-які прогнози після того, як над містом раптово появилося північне сяйво.
Кусочок – світлофор на проспекті Миру. Хоч це, може й не правда... дівчинка стверджує, що як вона боялась перейти дорогу то їй допоміг світлофор. Перевів за руку. Свідків немає. Світлофора теж.
Машина намотує кілометри.
Кусочок, кусочок, кусочок...
Я таки вчуся! Важко. Болісно. Але вчуся. Від простого до складного. Від неживого до живого. Мене чекає Картина.
Але знову повертається те, давно забуте. Речі немов згадали мене. Це вперше відтоді, як я наказав собі забути про те все. Про Неї. Геть! Вона далеко, поїхала. І не повернеться, звідти не повертаються. Щоб там не говорили. Але пам'ять жива. За стінами забуття, хвилями нових вражень вона тільки чекає, щоб прокинутись. І тоді все минуле знову постає немов зараз. Та прогулянка, обіцянки. Вірші. Не дуже мабуть гарні, примітивні. Вона це бачила, але мовчала. А я нічого не бачив крім неї. Навіть не її саму, а образ, ідеальний образ, який закривав усе. А вона розважливо усміхалася. А тепер спогади приходять в самий непідходящий момент, і рука починає тремтіти, втрачаються всі так важко набуті навички. І знову приходиться день у день повторювати прості вправи.
Зрештою у нього появилась можливість перепочити. Викинути все геть з голови, забути про все. На декілька днів стати просто людиною, а не атлантом, який тримає на плечах небо.
«До біса. До біса цю роботу, до біса це все. Нічого там без мене не станеться, а мені треба перепочити. Давно треба. Зараз поїду до дому, заховаюсь за закритими дверима, відключу телефон і зрештою побуду на самоті. Без телевізора, без компа, без смартфона. Машину! ... до біса машину. Якось доберусь. Як усі»
Спроба поїхати як усі для інспектора була сама по собі дивною, але вечір тільки починався і чому потреба стати «як усі» стала несподівано гострою, нездоланною.
Небо тільки починали затягувати хмари, не гриміла гроза не лив як із відра дощ і ще час мало достати часу помандрувати і помріяти.
«Дивно... я не пам'ятаю, як ні розкладу тролейбусів, ні вартості проїзду. Звісно, це все є в смартфоні, але я ж його вимкнув... і не ввімкну. Розберуся сам. Так... це ж нескладно. Постояти, подивитися хвилин десять, як себе ведуть люди. Та й усе. А, власне, куди мені потрібно їхати? Що я там забув? Зайду краще у кав'ярню. От просто буду йти по вулиці, аж поки не надибаю щось вартісне».
Шофер побачивши інспектора, що непевним кроком направлявся до машини миттю завів її та приготувався виконувати накази... інколи на перший погляд безглузді, але, як показував досвід завжди безпомилкові. За стільки років Стас, особистий шофер старшого інспектора звик до усього. Наприклад, їхати за місто по розбитій дорозі, якою уже давно ніхто не користувався чи добиратися до людьми і богом забутого хутора де давно ніхто не живе. Інспектор завжди був небагатослівний, деколи похмурий та інколи, здавалось, замріяний. Дивно... ідеальний працівник, чудовий шеф... людина, мабуть не дуже. Важко щось говорити про людину, якої майже не видно під вантажем роботи і відповідальності.
– Шеф, куди поїдемо?
– Нікуди. Стасе, ти на сьогодні вільний.
– Шеф, ти серйозно?
Інспектор не терпів звертання на «ви», особливо у службових відносинах. Він із трудом мирився з цим, спілкуючись із незнайомцями чи коли доводилось вести себе відповідно до своєї посади, але регулярно виходив із себе та починав бушувати, коли так до нього звертався хтось із підлеглих.
– Серйозно. Ти на сьогодні вільний. Шофер здивовано знизав плечима.
Інспектор йшов по вулиці, вдивляючись у кожну вітрину, у кожну об'яву, яких, по мірі того як він віддалявся від центру, ставало все менше, інколи кумедно підстрибуючи, у спробі заглянути в якесь вікно. Його не дуже турбували здивовані чи співчутливі погляди людей що проводжали його весь час. Зрештою, до поглядів він звик. Звечоріло, ввімкнулось вуличне освітлення, і місто поринуло у безліч вогників, що висіли, підморгували, переливались створюючи враження чуда.
«Зірок, мабуть, я не побачу – занадто багато світла», – подумав інспектор і подивився на небо. Зірок справді там видно не було, зате грозові хмари можна було роздивитися чудово. І перші краплини не забарилися нотами впасти на акуратну, чисту, хоч і трішки запилену бруківку. Заліхтарене дощове місто було прекрасним, відчуття, дивне вечірнє відчуття підказувало інспектору, що найцікавіше іще попереду. Несподівано виринула в повітрі вивіска: «аромат кави» (загалом не несподівано, інспектор помітив напис ще іздалеку, але не утруднив себе читанням і, чомусь, звернув на нього увагу тільки підійшовши впритул).
Дорогу перепиняли масивні дерев'яні, чи то стилізовані під давнину, чи то насправді дуже давні двері, хотілось думати і вірити, що двері таки старовинні, пережили не одну сотню років, не однин десяток тисяч дощів і безліч сотню романтичних, щасливих і не дуже історій, що саме так, в дощ починались. Уже ці двері налаштовували на очікування незвичного, вплітаючись у тканину вечірньої пригоди.
Прорипіли дерев'яні сходинки і ось уже на інспектора вже задивляються із майже круглої зали свічки, що таємниче мерехтять. Тільки за мить, а може й не одну приходить розуміння, що світло йде не тільки від них, але то видається зовсім не вартим уваги.
У кав'ярні не людно, але усі столики зайняті, тільки за одним самотньо сидить замріяна дівчина. Або сумна. Або стурбована. Та інспектору захотілось, щоб вона була саме замріяною, щоб просто випадково зайшла сюди відпочити, ненадовго, ось зараз піде і столик звільниться, а вона розтане у вечірніх дощових сутінках.
– Біля вас вільно? Я не помішаю вам, як присяду поруч? Надворі дощ, – наче вибачаючись промовив інспектор.
– Та ні, я тут ненадовго. – допитливий та оцінюючий погляд дівчини легко його торкнувся, – Столик заброньовано для якоїсь поважної персони. Поки вона не прийде можна посидіти. – Дівчина помовчала. – Тільки не пробуйте знайомитись, – з ноткою непевності додала вона.
– Добре, Незнайома Панно. – усміхнувся інспектор. – Я тільки посиджу тут, хочу помовчати.
Отак вони сиділи мовчали і пили міцну ароматну каву. Щось витало в повітрі, немов перші ноти чудної, невловимої мелодії, вона міняла погляди, розтоплювала настрій, і він краплинами воску стікав долі, застигав химерними фігурами, що дивовижно вписувались у атмосферу чуда.
Незнайома Панна інколи, ніби мимохіть кидала на інспектора погляди, від яких мліло серце. За сяючими низками поглядів та беззвучними фразами невдовзі почала вгадуватись сумовито-романтичні наспіви флейти. Окремі ноти, гамми, уривки мелодії.
Раптово дівчина промовила: «Ви знаєте: я чекаю чуда. Хоч маленького. На от стільочки, – вона показали кінчик мізинця. Надоїла звичайна незвичність життя, надоїли буденні новини. Я інколи, в дощ, як от зараз, мрію.... Ну хоч в те, що та Важлива Персона не прийде і ми тут ще будемо довго сидіти. Чи в те, що я у Вас закохаюсь. Щиро і назавжди. Чи в те, що зараз, крізь дощ і світло свічад залунає мелодія флейти, нечутна для всіх, але вона проникатиме у мозок та серце, вона мінятиме людей...» Вона засміялась і окинула інспектора насмішливим поглядом. Потім струсонула сріблястим (а воно сріблясте? Певно фарбоване!) волоссям і нестримно розсміялась. «А ще мені хочеться про це розповідати. Саме вам, незнайомцю, імені якого не знаю, і не хочу знати. І коли та Дуже Поважна Особа зрештою прийде – вона почує спів флейти і перестане бути Дуже Поважною.»
Анатолій, працював тут охоронцем не перший рік і йому, зазвичай, подобалась його робота. Подобалась особлива атмосфера вічного весняного вечір'я, подобались романтичні на півсутінки, відсутність гулкої музики. Подобалась можливість заводити найрізноманітніші знайомства, навіть подобалось те, як один відомий письменник, що тут частенько бував називав його «стражем сутінок». Роботою він дорожив, і частенько заздалегідь помічав конфлікт який навіть не народився, а тільки може народитися. Толя в лице знав усіх постійних і багато міг розповісти по обличчю випадкового відвідувача. Наприклад, щойно за середній столик підсів молодий чоловік, який не звик отримувати відмов. Причому це не самовпевненість, а просто звичка. Хто він може бути? Ймовірно – якийсь директор невеликої фірми де він цар і бог над усіма співробітниками. От про дівчину можна вгадати менше, але теж немало. Наприклад те, що випадковий співбесідник їй приємний, але, чомусь, вона готова прийняти його «в штики». Трішки попорпавшись у пам'яті Анатолій пригадав, що вона тут декілька раз мала побачення саме о цій порі, а тепер сама... то он воно що. Дивно, чого вона відразу не відіслала цього чоловіка подалі? Можливо дощ на вулиці комусь це й пояснить, але Толя вирішив, що тут справа зовсім не в дощі. Радше в тому, що її зачепила байдужість чоловіка до неї. Втім, хто збагне цю загадку природи – жіночу логіку?
Іще тут назрівав конфлікт. Анатолія попередили, що незабаром за цей столик сядуть дуже поважні люди і попросили забезпечити, щоб на певну годину столик пустував. Часу ще ніби досить, і дівчина попереджена, але із цим чоловіком цілком може виникнути проблема. Потрібно якось підійти, сказати... Краєм ока він помітив, що очікувана особа уже зайшла у зал, здивувався: «та ж іще зарано», але вже гукнув офіціантку і і приготувався йти просити звільнити місця. Та коли він повернувся до столика очі від здивування полізли на лоба: дівчина, що досі раз-пораз кидала на чоловіка погляди раптово щось промовила, вони піднялися і почали танцювати. Невміло (в усякому разі чоловік) але дуже старанно. Та за мить Толік помітив, що вони танцюють не самі, а приєдналися до танцю мало не останніми, а по залу вже кружляють пари... І тільки тут він почув музику, що кликала, манила його у солодкі тенета танцю.
Інспектор усміхнувся – але подумки, щоб не злякати цієї миті.
«Звісно перестане. Як тільки я покажу посвідчення. При вигляді посвідчення інспектора ДГС Важливі Особи стають спершу Не Дуже Важливими, а потім Геть Неважливими поступово перетворюючись в Непомітних Осіб. Звісно, столик наперед замовлений, але я ж тут виконую надзвичайне завдання... я відпочиваю. Тому почекають усі, бо мені хочеться й надалі балакати із Незнайомою Панною. Та що далі? Як себе поводити? Треба щось сказати? Ні? Хай усе йде як іде, а потім буде видно. Бо знову я зіпсую усе словами. Краще чекати чуда». І голос флейти вторив його думкам.
– Знаєте, я не знаю, про що мовчати далі – раптом промовила дівчина, мимохіть поправляючи волосся. – Слова зайві, а мовчанка непотрібна. Щось має статись!
– Чуєте музику? Давайте потанцюємо – запропонував інспектор.
– Дивно... тут ніколи не грала музика. Давайте!
Навколо вже кружляли пари у танці.
– Ви гарно танцюєте, – банальна фраза, але єдина, яка спала Ігору на думку. Та дівчина просіяла.
– Ви так вважаєте? Знаєте, я так давно не танцювала!
«Неправда», – подумки відмітив інспектор. – «Неправда, але це не має значення»
– Ви неперевершені.
– Знаєте, тут раніше ніколи не грала музика, а зараз танцюють усі! Гляньте – пусті столики! А он товстенький лисий чоловік, явно та сама Поважна Персона – і той в танці! Як смішно!
– А музика!
– Неповторно! Я так люблю гітарні наспіви. От тільки тут раніше їх не було ніколи.
У голові інспектора немов задзвенів дзвіночок. «Гітарні наспіви», а він чує флейту. Він пильніше придивився до оточуючих і здивувався неясному екстазу на лицях людей. Старий дідусь танцює гопака, тримаючись за серце, поважний дядько вальсує, я його супутниця пробує зобразити щось молодіжне. В кав'ярні творилось щось незвичне і ніхто цьому не дивувався. «Треба вийти, подихати свіжим повітрям, подумати. Надворі дощ, він промиє думки». Але ноги інспектора не слухались, а рука і далі обіймала талію супутниці.
– Ви так часто танцюєте?
– Я ж казала – ні!
– А як саме зветься те, що ви танцюєте?
– Джайв. Це латиноамериканський танець...
– Почекайте трішки, а як зветься те, що танцюю я?
– Ну звісно... ой. Почекайте.
Дівчина спробувала зупинитись, але у неї не вийшло. Її погляд затуманився, але за мить там знову було тільки щастя!
– Навіщо ви так! Та ж так добре! А ви зі своїми роздумами! От розлюблю вас, мій герой!
«Спокійно. Явно нештатна ситуація. Вийти я не можу, танець затягує все більше і більше людей. Щось діє на психіку. Потрібно повідомити ДГС. Мій смартфон дозволить викликати сюди спец команду, але чи послухаються я мене руки? Можна зробити інакше...»
– Дівчино... Допоможіть мені!
– Що таке? Я не дівчина, мене Марійка звуть.
– Марійко, – інспектор притиснув уже Знайому Панну тісніше до себе, – Марійко, у мене до вас... до тебе велике прохання. Якщо мене любиш – візьми у мене у кишені смартфон... він виглядає як телефон, тільки екранчик більший, нічого не питай, просто зроби. Так, молодець. Ввімкни. Там в головному меню третій пункт. Не читай, просто вибери. От молодець, моя мила...
І не опираючись уже хвилі емоцій інспектор припав поцілунком до Марійчиних губ, які спершу несміливо а потім пристрасно відповіли йому...
Коли все закінчилось Ігор розштовхав очеплення та відшукав у натовпі Марійку.
– Ти як? Нормально?
– Т-так. Що було?
Інспектор криво посміхнувся
– Аномалія. Весь вечір – аномалія. Зараз спеціалісти всім нададуть допомогу.
– Спеціалісти?
– ДГС.
– Департамент... Всюди вони встигають. – її голос неначе затремтів. Чи то тільки здалося?
– Така робота.
– То був чудесний вечір... щось могло статися?
– Не знаю.
Інспектор пильно подивився на дівчину.
– Вечір чудесний, але у нашому житті не повинно бути місця чудесам. Вони не контрольовані і ніхто не знає, що може статися.
– То це ти?
Марійка пильно подивилась на інспектора а потім відвернулась, ховаючи сльози...
– Так значить то все було несправжнім.
– Справжнім.
– Ні.
Марійка відвернулась і повільно пішла геть. Інспектор не став її затримувати.
«Чи міг я поступити інакше? Може не треба було піднімати тривогу? Начебто нічого й не ставалось... Та невідомо. Що я втратив? Що я зберіг? Небо, прокляте небо. У атлантів не буває вихідних.
Чи ні?».
Ігор ще деякий час стояв, дивлячись у нічні сутінки, ледь розігнані дощовим світлом ліхтарів, а потім побіг услід дівчині.
– Марійко... Марійко!
Не питайте, що було далі.
– Що ви скажете на це? – запитав інспектор призупинивши показ відеоролика.
– Що ж тут говорити? Департамент спрацював чітко. Там було наведене псі-поле, місце фокусу невстановлене, проте вкладається у версію 488-бета. Втім, її треба вже перейменувати в основну – надто багато в неї вкладається.
– Що за версія? – нахмурився інспектор.
– Я невірно висловився. Це не версія, версія пояснює хоча б щось. Просто комп'ютер відшукав спільну рису багатьох, майже всіх явищ останнім часом.
– Добре, я ознайомлюся.
– Інспекторе, шефе. Ви... обережно там. Вона трошки... дивнувата.
«Яка ж там має бути абракадабра, якщо навіть наші аналітики так обережно висловлюються»
– Хай буде. Та що ви скажете про це? – Ігор знову повернувся до екрану.
На екрані виднілося ота сама кав'ярня. Люди захоплено кружляли по залу, звуку не було. Хоча ні, звуки були, але вони зовсім не відповідали тому, що діялось на екрані. А там картина була дивною... ба, навіть більше, ненормальною, немов із психлікарні. Люди, мабуть десятків зо два танцювали без музики. Кожен сам, немов ведучи невидимого партнера. І кожен – свій танець, свою мелодію. Та ні, ось виняток: інспектор побачив себе. Він кружляв у парі із дівчиною, рухи їх були синхронними, плавними, неначе вони усе життя тренувались разом. Цієї дивовижної синхронності вони досягали зовсім без слів, неначе розуміли або читали думки одне одного. Ось дівчина так само мовчки полізла в кишеню до інспектора, витягла звідти смартфон і щось там натиснула. Тут інспектор знову натиснув клавішу «пауза».
– Що скажете панове? Це сильно розбігається ін тим, що я запам'ятав. І тут явна аномалія. Панове аналітики, я чекаю пояснень.
– Інспекторе... Ви... Ти. Одним словом ти з тою дівчиною одне ціле. Того й музика і дії у вас були одні.
– То вона працює на нас?
– Ні. Мабуть ні, я не знаю. Не перевіряв. Інспекторе, тобі потрібно із нею побачитись.
– Це професійна рекомендація?
– Ні, але як людина.
– Ти не людина, ти спеціаліст. І допоки я не розберусь що таке коїться і що загрожує я буду сам вирішувати із ким мені бачитись. Все, нарада закінчується. Злийте мені файли по версії... як там... 488-бета. Всі вільні.
Інспектор повернувся до монітору. Деякий час він не міг думати, в голові пульсувало тільки ім'я: «Марійка». Хто вона? Хто вона для нього? І робота.
«Весь цей час я вважав, що ми маємо справу із людиною – фокусом цих паранормальних явищ. Але тепер несподівано в голову прийшла геть божевільна думка: а що як усе інакше? Зовсім інакше. Я... ми звикли не шукати логіка у чудесах, а що, як вона є? Ні... не може бути. Тоді слід допустити, що нас протистоїть розумна сила. Таке собі вторгнення... Дурниця. Ці варіанти пророблялись і пророблялися безліч разів, тут немає чого шукати. Давай інакше: на руйнівну силу накладається воля. Ми маємо низку творчих, божевільних, та все-таки творчих процесів, які йдуть по наростаючій. Гірше того – по експоненті. Що це значить? Ану пригадай, що найперше йшло по експоненті? Вірно: акт творіння, або Великий вибух. Що породив наш світ. Тепер інакше – імовірність подій падає по експоненті. По є в степені ікс. Це значить, що незабаром відбуватимуться зовсім неймовірні події? Чи інакше: якщо прийняти за нульову відмітку реальність буття. Тепер цей нуль зсувається і ми можемо опинитись у смузі неіснування, у зоні від'ємних ймовірностей. Загалом є теорія, що ми уже там, і поки що тільки віра людей в те, що вони є утримує нас в цьому метастабільному стані. Як лазер. Досить одного ініціатора – і все перейде в інший стан, а для нас – миттю зникне. І, схоже, ця теорія отримала нові підтвердження. Що ж робити? Що ж робити?
Стоп. Аналогія з лазером себе не вичерпала. Тривай час вважалось, що лаер існувати не може. А він існує. Завдяки тому, що велика кількість атомів знаходяться у метастабільному стані. Самі вони туди попасти не можуть... тобто можуть але ймовірність цього мікроскопічно мала. І самі й зіскочити із цього рівня не можуть. Застрягли... а з'являється один ініціатор який за певних умов зіштовхує всіх... лавиноподібна реакція. Що у нас? Люди, психіка людей. Своєю вірою ми якось попали саме на такий метастабільний рівень світу. Можливо, світу вже немає, але так, як ми про це ще не знаємо, то продовжуємо існувати. І будемо жити, допоки віритимемо в те, що живемо? Ні, чогось бракує. У випадку лазера необхідний зовнішній вплив, у нас такого не спостерігається. Та щось тут є... »
За мить інспектор викликав текст на екран і втупився у нього. Потім викликав карту, зробив на ній помітку. Невдовзі карта перед інспектором була покрита червоними кружальцями немов віспою. Ні системи ні бодай натяку на неї там не було. Він декілька разів переключився із одного режиму на інший, потім викликав на екран таблиці. Зітхнув.
«Таки є щось. Можливо, просто маячня, але якась система почала проглядати. Відомий художник-авангардист, який раптово перестав писати, так чи інакше зв'язаний майже із кожною подією. Інколи – напряму, інколи – опосередковано. Інколи – ніяк, хоча інспектор припускав, що зв'язок не вдалось відстежити. А от із останніми подіями зв'язок можна знайти. От тільки що: причина, чи наслідок?
Зараз цього художника лікують... добре, просто ізолювали у спецзакладі. Він, що добре, не проти, навіть сам просив. Але несе якусь маячню... Проте, можливо звіти відображають не все. Треба подивитись самому.»
Інспектор (вкотре уже за останній час!) натиснув клавішу виклику.
Картина псується. Я лише тепер помітив, що вона повільно, непомітно покривається тріщинами. Немов полотно старе, його бракує на усю картину і приходиться розтягувати. Але ж так хочеться! Вмістити усе! Щоб усі були щасливі! Мені бракує полотна...
Клініка похмуро дивилась на інспектора броньованими вікнами. Башта варіатора кидалась сполохами роботи в імпульсному режимі. «Похмуро тут. Добре хоч колючого дроту не видно», -промайну думка, залишаючи по собі холодний неприємний осад.
– Добрий день, – промовив завідуючий.
– Добрий. Я о вашого... пацієнта. Прізвисько – Художник.
– Чому до нього? – Здивувався завідуючий, – про повноваження не питаю, бачу то ви, але він не найбільш небезпечний. Він узагалі не наш клієнт. Он, бачите, – він кивнув в бік башти варіатора, – ВР працює в компенсаційному режимі. Тут є такі... як ви кажете «пацієнти», що творять жахливі речі. Жахливі чудеса. А цей – тихий.
– Є підозри...
– Підозри, кажете? Ну то йдіть.
Броньовані двері важко від'їхали вбік пропускаючи оперативну машину ДГС і зачинилися знову. Інспектор пройшов у нутро бетонно-сталевого монстра клініки вслід за білим халатом лікаря.
Об'єкт виглядав звичайнісінько. Сутулі плечі, борода, довге масне волосся, зібране на потилиці куцим хвостиком. Чомусь – шрам над оком. Він стояв і вдивлявся крізь броньовану шибу скла в небо. Лунала тиха музика, плутаючи думки та задаючи особливий настрій. Так, саме цю музику інспектор вже чув у тому злощасному кафе, на нього нахлинув яскраво-болісно-солодкий спогад поцілунку, так, що запаморочилось у голові, зашуміло у скронях. Проганяючи ці образи він підійшов до вікна, і простежив за поглядом художника. Той повернувся і чи то запитав, чи то ствердив: «ви вже чули цю музику». – «Так». – «Бачите?» – «Павутину?» – «Ні, картину. Я її починав малювати. Не встиг. Тільки заґрунтував полотно. Розумієш?» – «Ні»
Деякий час вони мовчали.
– Ти знаєш чому я тут? – запитав Художник.
– Бо ми попросили.
– Ні, я сам прийшов. Не читав доповіді? Я узявся не за те. Я забув де ми є. Правильно збагнув хто ми, але забув де. Слухай, слухай уважно! Може хоч ти зрозумієш, я вже це говорив сотні разів, але може хоч ти!
Ігор вийшов із камери, затискуючи хустинкою ніздрю, у кутику вуст запеклася кров.
– Пробачте, але такого не було ніколи...
– Не вибачайтесь. Я винний сам. У вас там ведеться запис?
– Так, звісно, – лікар все ще не міг прийти до тями.
– Де його можна продивитися? Я не все запам'ятав.
– У... у мене в кабінеті.
– Пішли.
– Інспекторе, інспекторе, почекайте, зараз вам зупинять кров.
– Навіщо? Що? А, кров. Дурниці.
– Ні, не дурниці. І хвилини щось змінять?
– Змінять? – якби лікар добре знав інспектора, то помітив би що той надто вже неуважний. Та він цьому не надав значення. Дарма. Та він про це так і не дізнався – катастрофа почалась саме тут і він загинув, віддавши наказ ліквідувати всіх «пацієнтів» . Та це вже нічому не могло допомогти. Та це пізніше, а допоки лікар разом з інспектором пильно вдивляється в монітор.
«Ми застряли у проміжку між «тепер» і «зараз». Ми тут живемо. Ми чіпляємось за нього усіма фібрами нашого єства. Ми малюємо кожен свою картину. І хай...» Художник замовк. Потім на мить його погляд став осмисленішим і він раптово несподівано спокійним говосом сказав: «Не стій. Та не стій же! Я це почав, а ти маєш закінчити. Я побачив новий світ, але не зміг його вималювати – і світ котиться у хаос. Вір: усе, що є – є тільки у наших мізках. Вір: усе легко поправити. Вір: допоки хтось пам'ятає, що новий світ не наступив він не наступить». Голос потрохи тихшав перетворюючись у невиразне белькотіння. Інспектор відпустив кнопку паузи, повернувся до лікаря:
– Таке бувало? Постійно чи інколи?
– Ні, зазвичай він белькоче щось про картину, та безкінечно повторює про місце між тепер і зараз. Зацикленість. Загалом це носить назву синдром (СФАМ), але, можливо, це і по вашій частині. Ви просили протоколювати і доповідати.
– Так, просив.
– І що, інспекторе? Ви думаєте?
– Ні, я не розумію. Нічогісінько не розумію. Дякую за співпрацю.
Інспектор натиснув декілька клавіш «зливаючи» всю інформацію в смартфон і пішов геть. Лікар іще деякий час дивився йому вслід а потому підсів до монітору і знову запустив запис. Силуети на екрані ожили...
Тим часом машина вже виїжджала за ворота клініки. У одному із вікон виднілось обличчя художника, він щось кричав услід машині. Та товсте броньоване скло добре гасило звуки а майже невидимі простому оку блискавиці на вежах варіаторів, немов змагаючись між собою, продовжували плести свою павутину.
Невдовзі пролунав зумер тривоги – першої із дуже й дуже багатьох.
«І от я веду пензлем по полотну. Мазок лягає на мазок, штрих на штрих, барва на барву. Чорне змінюється білим, блакитна барва – золотою. Колір і смак першого поцілунку втілюються у вензелі. Плач – у двох штрихах. Перше кохання – у нехитрій квіточці. Широкий червоний мазок і коричнева барва болю. Штрихи забуття. Пензель біжить по полотну.
А ґрунтом на картину лягає життя. Фігури-лиця, риси-події. Чорна і помаранчева осінь, біла й червона зима.
Нотами скрипки лягає ніч кохання. Гітарними акордами – місяці чекання. Художник малює життя. На лиці його – напів-усмішка, напів-плач. А сльози однакові.
Та малюнок не вміщається на полотні і рука починає тремтіти. Зупинитись – як померти. І художник пише прямо в повітрі. І випадкові подорожні попадають в його полотно і застигають маревом у намальованому повітрі.
Отак і ми попали сюди. Це все зовсім не про нас. Але ми не в змозі звідціль вирватись – того будуємо життя тут і тільки тут...»
Інспектор, навіть уже координатор, уже більш, ніж годину координатор – від самого початку введення надзвичайного стану, слухав цю всю маячню уже котру годину. Слухав уважно, раз-по-раз перетягуючи слайдер на екранчику смарфона, граючись із еквалайзером, прагнучи вловити найменшу барву інтонації, думки... Інколи вдивлявся в маленький екранчик, щось прагнучи роздивитись на лиці. Потім натиснув паузу, стер із чола піт. Замовив чашку кави, задумався. Що у нього є? Логіка та інтуїція. Усе, чому залишилось вірити у цьому безумному світі. «гм... безумний світ. Заїжджене порівняння, але ж іншого немає...» Але як осягнути безумство? Якщо двічі по два не чотири, а суп із грінками? Якщо світ розвалюється, зникає, на очах трансформується у щось неймовірне і непізнанне? Якщо інтуїція криком кричить про те, що тут, саме тут є надія! Саме тут щось можна зробити! Тут і негайно! А логіка мовчить... Координатор відпускає паузу та знову лунає зумер тривоги: розрив реальності, далеко за містом.
Телевізор шепоче про мобілізацію сиг громадянської оборони.
«Віра... віра людей, ось що нас врятує. Часу майже не має: на небі одночасно сонце із місяцем, зорі просвічують крізь асфальт, на деревах згортаються бруньки, пил на вулицях та в повітрі утворює химерні фігури, а подекуди, складається в тексти ненаписаних ще книг. Люди перелякані. Варіатори Реальності в усіх містах жеруть силу-силенну енергії і не справляються. Крізь морок цього химерного не-ночі-і-не-дня проглядає чи то небуття чи то інший світ, інше небо і інша земля. Може це і є кінець світу? Але ж ще не час... я точно знаю це, відчуваю – не час!»
Віра людей... віра і пам'ять. Саме так, ось розгадка! А тепер не гай часу!
«Спецзагін – до мене. При зброї».
Тут.
«Хлопці, слухайте мене. Бачите, що коїться? Я спробую поправити ситуацію. Тільки я не зможу зараз все вам пояснити. Просто вірте мені. Ймовірно нас спробують зупинити. Ймовірно – буде паніка. А пояснювати і переконувати часу немає. Як і немає часу узгоджувати це все по інстанціях. Обороніть мене поки я буду...» Ну що? Скажеш їм? Зітхнув. «...рятувати світ!»
Небо затягує ліловим. Шалений біг. В бік, в бік! Не заважайте. Ось інструкції. Не ваша справа, що я роблю. Ні, не можна! Вивести. Програмістів сюди! Хлопці, часу обмаль, слухайте, що потрібно. Ясно? Хто це виконуватиме? Я. Як у лазері – різні метастабільні рівні Реальності. А ми попали не в той. Я спробую поправити ситуацію. Ні, я не загину... я муситиму жити. Деякий час нова реальність буде нестійкою. А стара залишиться в моїй пам'яті. А от це уже не ваша справа. До роботи.
... ми мусимо встигнути!
ВЕЧІРКА
З чого ж почати? – Почніть із кульмінації. Із самої суті. – Із розмови?
То говорить Андрій. Він високий, стрункий, хоч і набрав вагу останнім часом. Як одружився. І ще є в його очах щось... демонічне, чи що? Щось приховане. То він говорив. Так, він.
– В магії, якою користуються і зараз африканські та чукотські шамани і якою теж колись користувались наші предки були прості і зрозумілі закони: закон подоби та закон оборотності. Закон подоби говорить про те, що те, що стається із зображенням, подобою предмету може статися із самим предметом, закон оборотності подій визначає вплив наслідку події на причину, що її породила. Наприклад якщо після дощу земля мокра, то для того, щоб дощ пішов землю треба побризкати.
– А для того, що розігнати хмари?
– Ну не знаю, щось теж можна придумати...
Цю мову ми вели далеко за північ, сидячи на ґанку та попиваючи із бокалів вино. Точніше говорили ми двоє, а тертій, Вітя мовчав і уважно слухав.
– Чого ж тоді все змінилось і ця магія більше не діє?
– Так вона й не діяла ніколи.
– Ніколи? Є докази того, що ми уже шоста цивілізація на Землі. Є багатотомні дослідження. Є свідчення того, що попередні цивілізації себе погубили, а у Тібеті є своєрідний генний банк призначений для відновлення популяції...
Тут у розмову втрутився Вітя.
– Ви не помітили, що тут зібрались люди різних професій? Науковець-теоретик, медик, інженер... таке рідко буває. І ще рідше: щоб вони між собою спільну мову знайшли... О ти, Андрію, розповідав про магію... А я тобі скажу що по факту ти в завуальовані формі виклав постулати психотроніки та варіатроніки.
– Тобто?
– Ну ви бачили звичайну, типову психотронну установку? Та хоч типу тих, що використовуються в психіатрії? Так саме там реалізується обернений причинно-наслідковий зв'язок. А у варіатроні, чи то як звуть у мас-медіа варіаторі реальності – закон подоби. А в дійсності – модуляція ймовірностних полів.
– То ти хоч сказати, що ми можемо розганяти хмари?
– Теоретично... мабуть. А практично на всі дослідження в цих галузях накладено негласну заборону. До цих установок доступ суворо регламентується... тобто не до всіх, а до тих, які можна настроювати в широких межах... параметри варіації не підібрати і так далі... то це все пустопорожні розмови.
– А може ні?
Та відірвусь трішки від переказування цієї розмови і повернусь на початок історії. А почалося усе із запрошення на вечірку.
Як не дивно я прийшов останнім. Хоча й не дуже запізнився, а як бути точним то не запізнився узагалі. То ж як усе почалося:
– То на яку годину приходити?
– Та десь на п'ять. На пів годинки можеш запізнитись.
«Ага. Навіть знаю чому. Втім, не будь таким єхидним – тобі ж найдалі добиратись»– подумав я тоді.
– Щось із собою взяти?
– Та що візьмеш... візьми вино.
– Добре.
Часу ще цілком вистачало, хоч добиратись мені через усе місто. А що на вечір – те й добре, спека менше мучитиме. Важко... А ще гроза буде.
От так і прийшов. На жаль компанія асиметрична: троє хлопців та двоє дівчат... хоча ні. Дві подружні пари та один холостяк – так буде правильніше. Але ми – старі друзі, вчились разом ще в школі... потому шляхи розійшлися, але декілька разів на рік ми таки вмудряємось зібратись разом і довго гомоніти про те, про се.
Дивно, ми всі такі різні... Я технар. Вмію все... от тільки багато чого з того, що вмію не знаю. Андрій – лікар. Хороший, мабуть. Точно. На щастя не бачив його за роботою, але... Вітька – теоретик. Працює, пише дисертацію... мабуть перший із нас буде кандидатом... Над чим же він працює? А ще їх дружини... повезло хлопцям.
Тут вони й появились.
– Ну що, швиденько всі за стіл, усе вже готово.
– Треба допомогти?
– Та ні, сідай скоренько.
А потому пішли тости, похвала хазяйок, розмови про життя. Вино лилося рікою... гарно так звучить. І правда, бо мабуть уже за декілька годин ніхто із присутніх не зміг би точно порахувати кількість випитого.
Говорили про поезію. Багато і з запалом. Про натхнення. Про науку та роботу. Про мрії та плани на майбутнє. Про дівчат (звісно у їх відсутність). Про що ж говорили дівчата сказати важко – мабуть про те вічно жіноче, про що у них завжди знайдеться поговорити.
Ще – говорили про науку.
– Віть, знаєш що ми з Андрієм разом писатимемо дисертацію?
– Як так?
– У медицині більшість традиційних напрямків уже вичерпано... та й будемо чесні – є купа апаратури якою можна користуватись лише читаючи інструкцію... а що вона може насправді – і невідомо тому, хто користується. А тому, кому відомо – ті не знають, що потрібно робити. То ми й зкомпаніювались.
– А що робитимете?
– Та ще не знаємо. Ідея – нестандартне використання спеціального медичного обладнання. Усе стандартне, використовується усюди... у мене навіть дома є зразки – ми ж усе переважно робимо у вільний час...
– А ага. І першим ділом я твій зразок розкурочив. Розібрав. Найцікавіше, що воно не стало гірше від цього працювати...
Тут ви уже мабуть здогадається, що буде далі. Та треба зауважити, що збоку завжди видніше... Та й розповідати я цю історію почав не з початку, і саме з такою метою. А розмова тим часом перекинулась на «Рамаяну» та «Махабхарату» древні індійські... легенди? ... перекази? ... хроніки? Хто знає.
– Перейдете то основного? – Ага. Зараз. Хоча...
Ще є епізод, на який треба звернути увагу. То було незадовго до півночі. Дівчата якраз повернулись до своїх чоловіків і я мусив старанно відвертатись. В якийсь момент я навіть хотів вставити особливо єхидне зауваження, на які (як я думаю, хоча може й переоцінюю себе) великий мастак. Але потому щось несподівано спало на думку і я швидко пішов до задньої кімнати де стояла наша з Андрієм апаратура і довго щось над нею роздумував. Йому видали її в особисте користування, у нього ж тема дисертації якраз така: «Нетипове використання типового психотронного та варіатронного обладнання в медичний практиці». Ми планували...
Та повернусь до розмови, яку перервав так несподівано і недоречно.
Я закінчив на тому, що висловив ідею використати ту апаратуру, що у нас була, нетипово... по суті відтворити шаманство. Не можу навіть сказати наскільки то все було серйозно... Розумієте, я точно знав що нічого поганого ми витворити не можемо... я мушу знати і потужності і параметри тих систем... робота така.
Загалом ми вирішили розігнати хмари. Так само, як шамани... На моделі. Як модель вибрали миску із водою. Накидали туди листя – як хмари. Потім варіатор реальності мав створити зв'язок між нашою мискою та об'єктом дослідження.
– Небом? – Так, небом. Хто ж знав?
У тім що ми пробували зробити не було нічого дивного – такі речі навіть у магазинах продаються. Простенькі моделі, я розбирав їх... а от тепер і зібрав. Створюється імовірностний зв'язок між двома об'єктами... небом і мискою... ну і в результаті зміни в одному відображаються в другому... моделі. Це використовується для спостереження... моніторингу... Передачі інформації зрештою. Комп'ютери проектують на цьому принципі...та що я розказую, це відомо ще відтоді, як австралійські учені «телепортували» атом. А от зворотній зв'язок тут принципово неможливий, як я вірно пам'ятаю... Оскільки змінюються імовірності параметри моделі, а не об'єкту. Так от. А потім ми настроїли психотронний генератор на інвертування зв'язку... І попробували розгорнути листя руками – розігнати хмари. То не було серйозно... гра.
– А потім хтось спіткнувся і миска розбилась. Так? – Так. І небо... небо... так не може бути! Просто не може бути!!! А тут ви приїхали.
Ми іще дивились на небо, як у вуха вдарив мегафон: «Департамент Громадського Спокою! Негайно припиніть роботу несанкціонованої апаратури! Негайно знеструмте приміщення! Не рухайтесь! Не опирайтесь! Виконуйте всі вказівки! Працює Департамент Громадського Спокою!» Погасло світло, звідкись із неба упали темні фігури, гуркіт гелікоптера... нас кинули на землю... боляче досить. А потім опинилися у цій кімнаті.
– Вибачень ми вам не даватимемо – немає за що. Ми просто працювали, та й накоїли ви чимало... Ми наполегливо попросимо Вас не займатися більше подібними експериментами.
– А що ж усе-таки сталось?
– Ми не можемо вам розповісти.
– Секретність?
– Ні, об'єктивні закони реальності. А втім... Ваш експеримент, ваша модель зв'язалась не з небом – то відверте безглуздя, а із певним орбітальним об'єктом... от його й розмазало по орбіті. А те що ви бачили – слід в іоносфері. От і все. Більше сказати не можемо. Ви вільні, ось перепустка. Розпишіться тут і тут.
– То що ти понарозказував? -Чергову байку. Та не дивись так, я й сам про це нічого не знаю... поки що не можна. Знати. Розумієш, людські думки впливають на реальність. А вона зараз нестабільна. Із нашої ж вини. І здавалось би невинні дії можуть спровокувати її розрив. З чим ми й боремось. Так, запиши розпорядження: «Надалі центральний варіатор повинен блокувати сумістну роботу в когерентному режимі варіатронних та психотронних установок». Підпис: другий координатор Департаменту Громадського Спокою.
ПАМ'ЯТЬ
Спалах світла – усе почалося з нього. Я певен: світло було насамперед. З нього починається моя пам'ять – із світла. Потім ідуть спогади. Хто я. Любов. Де я. Професія. Обов'язок. Скалки пам'яті. Знаю кого я люблю – а не пам'ятаю відколи. Знаю хто я по професії – але не вмію майже нічого. Обличчя, пейзажі – несправжні, Марійка каже, що такого не було ніколи. Мета життя – я не знаю у чім вона, але певен – є. І ще – я рятую світ. Знову ж таки не знаю як. Як би я не старався склеїти скалки – не виходить нічого. Надто мало кусочків тих. Надто вони різні.
Я вважаюсь художником. Може тому, що багато малюю. Може тому, що люди цінять мої картини. Вважають, що у мене виняткове натхнення, неймовірна уява. Новий Сальвадор Далі. Зодчий і патріарх неоабстракціонізму. А я не можу не малювати... треба виплеснути все те, що в мені. Легше не стає, але кусочки пам'яті, немов займають своє місце. Увіковічнюються.
Малювати я не вмію і не люблю. Я пробував писати музику, чи поезію... Не зміг. Проте навіть ті, спроби видали міліонними тиражами, але я ж знаю, яка то нікчемність. І Марійка про це знає. Або вірить мені. Що б я робив, аби не вона? Вона моя опора, єдине справжнє і відоме в тому тумані що панує в моєму мозку.
...неодноразово звертався до психіатрів. І це найгірше – всі кажуть, що я здоровий! Але ж не може людина серйозно вважати марнування холстів справою всього життя. Я – ні. Тоді чому ж?
... бентежить несправжність оточення. Я ж пишу те, що навколо. Воно виходить несправжнім, але дивним чином мої картини роблять реальнішим світ.
...страх. Довгі коридори, я біжу. Небо затягує пурпурово-ліловим. Стрекіт клавіш комп'ютера, різкі команди голосом. Бліді лиця й прокушені губи. Роздавлений мікрофон. Постріли. Розчерки лазерних променів. І світ – він нетривкий, хитається. Предмети міняють обриси, одне марево накладається на інше, тремтить. Шлях між маревами – одне гірше іншого...
Є й такі спогади, тільки я обминаю їх – страшно. Весь світ видається химерною й несправжньою сценою – яка не встигла перетворитись у життя. І не встигає, не встигає...
Мені стає не просто страшно – жах пронизує все єство і я тремчу, стараючись забути все, викинути з голови. Як маленька дитина, яка зараз накриється ковдрою – і злий бабай не прийде. І не приходить.
Марійка знайшла Андрія, коли той сидів втупившись у недописану картину немов у засніжене вікно. Його лице не виражало нічогісінько, і пусті очі рахували сніжинки. Він мовчав. Так могло тривати довго – годину, дві, три... Потім він тихенько піднімався, йшов до Марійки, клав голову їй на коліна і тремтів. А вона гладила його негусте волосся і щось тихо бурмотіла. Раз за разом.
– Я так далі не можу.
Вона зраділа, що він так заговорив, потім злякалася.
– Я не можу далі це нести. Не можу малювати...
– А я?
– Я кохаю тебе, але...
– І я.
– За що? Я ж не пам'ятаю. Я пам'ятаю, що я щось зробив, а не пам'ятаю що саме, я пригадую що маю велику мету свого життя, але не знаю її. Я не розумію, що роблю. Я ніхто.
– Ні, ти...
– Для тебе. Навіть єдиний в світі – для тебе. Як і ти для мене. А насправді... Я ж хворий, що б ти там не говорила. Підемо до психіатра... хай призначить якість транквілізатори, абощо... будь ласка!
– Я і є психіатр. І ніхто інший тобі іншого не скаже. Ти цілком нормальний. Повір. Нічого не потрібно.
– Вірю... але не можу так. Жити. Не знаю навіщо. Я знаю, що маю місію, але не тямлю в чім вона. Я роблю те, що мушу, але чому... Чи...
Марійка сіла поруч і пригорнула коханого.
– Ти герой. Уже тому, що борешся з цим. Уже тому, що робиш це. Давай заведемо дітей, будемо нормально жити... Все буде добре...
– А ти? Ти ж так зі мною мучишся!
– Це моє життя. Світ. І робота.
– Я – не робота!
Андрій рвучко піднявся і пішов до дверей.
– Робота. Послухай. Я знаю, що саме з тобою.
– ЩО?
– Так. Не тремти...
– Тоді.... може я злочинець, якому стерли пам'ять? І ти наглядаєш за мною?
Звук ляпасу, Андрій тримається за щоку, а Марійка плаче у нього на грудях.
– Пробач...
– Пробач...
Вони промовили це одночасно і усміхнулись.
– Слухай. Все одно вже майже час...
Вона важко зітхнула.
– Ми познайомились уже майже шість років тому, я працювала – і працюю в Департаменті Громадського Спокою. А ти там був великим цабе. І головним оператором центрального Варіатора Реальності. Усе було добре, ми мали одружитись... Сталось лихо. Ніхто не знає – і не повинне знати яке – але величезне. Потоп в порівнянні із ним – дрібничка.
– А ти його зупинив. Я не знаю що саме ти зробив і як саме – але ти змінив реальність. Викреслив те страшне із пам'яті світу – але не своєї. І світ пішов по іншому шляху... ледь-ледь. Та найменшої дрібниці досить, щоб повернути його назад. А такою дрібницею може бути й твоя пам'ять. Тому ти сам стер усе, що знав. І залишилась пустка...
– Я пригадую.
На обличчі Андрія відбився страх.
– Пригадую. Марійко, мила, то ще не закінчилось! Реальність повинна закріпитись! Ті картини – базис закріплення. Їх повинно бачити якнайбільше людей...
– Ти пригадуєш? Це все робиться...
– Не до кінця, згадувати небезпечно! Те, що в моїй пам'яті самим фактом існування може повернути процес в зворотньому напрямку. Подивись – небо почало затягувати червоним, подивись – сонце міняє колір... Ще пройшло надто мало часу, мені не можна пригадувати, не можна помирати! Ти повинна втримати мене від цього! Зміна – у мені, поки все не установиться, тільки це тримає світ!
– Знаю. Ти атлант.
Вона не сміялась.
– Тоді допоможи мені забути! Я ж уже тебе просив...
Марійка сумно усміхнулась і витягнула із сумочки невеликий циліндр.
– Ти так говориш кожного разу... Запам'ятай: ти мусиш жити! Запам'ятай: я тебе кохаю! Запам'ятай: усе буде добре! А решту – забудь.
Очі Андрія покрила пелена забуття і тільки губи прошептали: "може наступного разу вже можна буде..."
"Може" – подумки відповіла Марійка. І схилилася над коханим який уже заснув сном немовляти.
... а пам'ять починається зі спалаху...
© І. Сілівра![]()