SF - хроніки
Передмова

Фантастичні оповідання, повісті, романи





Публіцистика

Фантасти

Залишити відгук

. : БАНЕРИ : .

Банери





Веле Штилвелд

      КИЇВСЬКИЙ ДЕ САРТ-СТРІТ

      або декілька вечорів





 






З Києва Марика ще не поїхала. Вона пішла вниз Андріївським узвозом, і... протекли роки. В уявні світи проросли ноги в кросівках, пружні, стрункі. За ними згрупувалося і протиснулось тіло, слідом за яким вдалося втягти голову. От тільки волосся так і залишилося парити в дійсності. Тепер її звали Євгенією, ні – вже Євпраксинією. Після цього у вуха плинула блукаюча луна минулих сторіч: "Вожила!", але вона назавжди так і залишилася в реальності Ма-ри-кою...

Марика втомилась від самотності. Особливо сумно було вечорами, в усіх цих абсурдно-приторних звеселяючих закладах. Саме там найбільше і хотілося змінити обстановку: поставити триногу для запрошеної на чашечку шоколаду дельфійської сомнамбулічної жриці Піфії, або завести грамофонну платівку з клоунадами Біма і Бома. Обидва із кволими захриплими голосами. Або це просто так хрипить за обох час? Або ні, Біма не треба. Бім уже був. Чорний Бім Біле вухо. Або навпаки – Біле ікло, але вже не Бім...

Так, і взагалі непогано б поспілкуватися напрямки з Джеком Лондоном або хоча б із Джекі Чангом. Джек Лондон, кажуть, страшенно схожий на Єсеніна. А Джекі Чанг – на обох них одночасово, от тільки жовтого кольору, як шпалери в будуарі опереткової акторки. А чому б не викликати до себе усіх трьох, доки крутиться грамофон:

– Шш-ш-ш!.. Здрастуй, Біме... Добридень, Боме... – ані краплі ентузіазму... Ні зайвого глуму, ні радощів.

...На вихідні до Пітера не з'їздиш. Хіба що в театр піти. В Києві гастролюють "маяковці". (Встигнути б... Доки ще Республіка – не тривкий закордон. Що за думка невігласа?) Всі тікають з запиленої, спітнілої Москви. Одні обирають провінцію, інші – шлях всесвіту.

Київ – всього тільки провінція. От і дають рідкісну гидоту. Абсурд – в сенсі, нісенітниця у виконанні – рваний ритм, непоясненні, дурепні, алогічні ситуації, вихльост на межові стани і немотивовані вчинки. Провини особистості перед Системою... Безупинний зуд від комариного борсання. А замість квитків видавати б кожному глядачеві по ліхтарику, щоб міг освітити сцену, та по мухобойці, щоб мав змогу вибити її з загального клоповника часу – неталановитого, непереносимого, ницього...

Останні гастролі особливо огидні для сприймання, з дозволу сказати, "не приший кобилі хвіст"... А ці безумні знахідки нескінченних маразмів, що так в'язко переповзають прямо зі сцени в життя. Вік би не бачити "маяковців", тільки тоді що ж дивитися? Ходити, власне, ні-ку-ди. Але з іншого боку, в театр квиточок – дванадцять, а до Пітера – двадцять п'ять. Але зате в Пітері чекає Гоша. А от в пітерських підворотнях у Гошеньки – блиск! Через кожну – провалля в Замежжя, а там уже відривайся на усі сто!..

...Ввечері оральний садизм позбавляє дихання, як і в театрі, в якому грають чудово. Але таких театрів нині не існує. Запеклі театрали з вічних стверджують, що восьме десятиріччя йде в країні запекле міжсезоння... В оральному сексі так довго не живуть. Але у ньому, всупереч Станіславському, в успіх потрібно вірити, як в кожну міжміську фрикцію, тому, що Марика у Києві, а невтомний волоцюга Гоша в Пітері. У тому й садизм...

По дорозі від Києва до Пітера розвішано багато рушниць, що час від часу стріляють – до ладу і недоречно.

Старанно страждає на сцені всім знайомий друзяка Віторган. Далі Києва його не пускають, а Київ для нього – дріб'язок, а в усякому такому дріб'язку він, як і завжди, – стрункий, елегантний, підтянутий і... чарівно банальний, відповідно до моди на всеядне міжсезоння. Де-факто навколо метушаться всі ці муркотики, розумчики, пройдохи на шалфейній мамці і інші жабенята, від яких просто нудить...

...А може, рвонути до Будинку офіцерів на карколамний фільм десятирічної давнини з вирізками всього хоч ледь дозволеного на колекції прихованих еротоманів. Там взагалі щось у них з афішами діється – ледь напишуть про шедевр, що струсонув увесь світ – оплескуйте заздалегідь! Вам належить побачити рідкісну гидоту. Зняти таке можна тільки на дуже повний шлунок, з дуже тугими кишенями і примарним поглядом на життя, а в довершення всіх лих – ледь чи не передсмертну маячню. Це вже коли надто занудно і е-по-халь-но...

А на танці в Доф ходять тільки відверті шльондри. Хто тут що порадить. Вистрибуєш з похмурого залу в хол, а там вже труться, майже чи не лобками. Залишається тільки вирушати цеглу на дачу цупити. Розкрадати найближчий довгобуд. Та знову ж для цього потрібна вже тілогрійка, а душі хочеться свята...

...От вам, наприклад, третього дня було таке: поетів на Хрещатику – непрохідняк! Усі шаленіють! Особливо той, що в пенсне і дещо ікластий. Зубні різці в нього ледь чи не вовчої породи. Вовк не вовк, але дебелий поетище вовкулачої вдачі. І якщо уважніше придивитися – до того, як він вдягнений, до поведінки і манер, то – затятий охламон. Який тобі вовк, шавка дворова та й годі. У віршах дещо каламбурне – про кохання, старих і емігрантів намішано рівною мірою. Читає на вибір.

Від його старих плакати хочеться, хоча, здавалося б, літні люди своє прожили... Хоч і проголошено дещо сентиментальне гасло все тими ж поетами-диваками: "А старичье -оно ничье", та тільки про що думали старі, коли були огрядніші та молодші? Про себе ж і думали. Так що нічого тепер Ваньку валяти у трьохгрошових операх на майданному прилюдді...

"Батонні" пенсії, купони, як етикетки на "жигулівське" пиво, і найдешевший хліб в дві тисячі ре вартістю за паляницю. Одним словом, приїхали. Раніше стільки ж коштувала найдешевша труна, а ще раніше – мотоцикл з коляскою... Але про це вже написано й не тільки цим ікластим. Хоча книгу беруть – і ті, хто вчора платили за хліб, і ті, хто завтра сплатять за труну замість мотоциклу, на якому їм вже не кататися... Ледь смішно. Всім їм разом із Марикою ще не скоро належить мчати на "харлеях" нового часу, а от платити за книгу цього вовкулаки просто облом. З книги тягне пліснявою всіх минулих і нових епох... Б-р-р...

...Вчора Марика блукала по небу. Прихворів шестилапий крилатий приятель Мурлон. Вивчав модальні дієслова англійської мови і пошкодив собі інопланетні голосові зв'язки. Тому що лаявсяся по-чорному і крив ітакськими вигуками. Була й вагома на те причина, оскільки всі ці земні мови – просто гидота. Перевантажені архаїзмами, формами, уніформами, закінченнями й іншими забаганкими людськими. А на планеті Ітак – цар Природи, як і належить, походить з наймудрішого сімейства пернато-котячих..

Одним словом, цар Природи, – відомо, він, Мурлон. Та на тобі – телепортував якогось лоха на Землю: поблукати, побешкетувати, а виявилося, що втрапив у дірку від бублика. Потрафила його на цьому лиха година! Є тут від чого з глузду з'їхати – ані тобі телекінезу, ані телепортації, а замість усього цього шість тисяч мов і стільки ж діалектів. Але розмоляти, згідно з програмою культурного обміну, навчений лише на есперанто. Ледь інша мова, голосові зв'язки тут же на: "мяо-мяу" зриваються...

А есперанто на Землі тільки в Китаї вважається другою мовою, але самим котячим у цьому Китаї життя не дуже. Ледь замарудишся і станеш фаршированим кроликом у фритюрі. От і борсається Мурлон над землею, де немає тобі ані шарикових, ані китайців. Тому тільки з Марикою Мурлон і спілкується...

...Зараз душа Марики пригнічена і ось-ось різко знизиться настрій. Добре, що хоч з Мурлоном говорити можна про різне. Про короля з капустинням, чи про дурненьких вустриць. Все єдино! Мурлона обурює Вудильщик з його хохмами і апетитом. Він навіть почав майструвати вустриць над Києвом у пам'ять про передчасно загиблих у дебелому шлунку того перевертня. І хоч з'їв їх Вудильщик, а мусить віддуватися Марика за це земне блюзнірство над ницими. Ось і роздмухує Мурлон вустриць до велетенських розмірів, щоб усякий під ними, поволі пливучими по небу, почував себе особливо незатишно і некомфортно. За Вудильщика.

А що за тих вустриць переживати? Сторіччя хоч і не канібалові, але тут і зараз людина без усмішки зжере людину й не вдавиться. При жувальному процесі якось не прийнято посміхатися – ну хіба що якийсь людожер візьме та й скривить ікла у посмішці стегоцефала, але ненадовго – інакше можна щелепи пошкодити. Реальні, невигадані, непримарні.

Інші щелепи – страшенна вигадка: людей зжирає блакитна акула. Це якось не по-людськи; куди розумніше – ласувати рівними. Смачного! Аборигени з'їли Кука, Вудильщик – вустриць, а Мурлона, заздалегідь замаринувавши, ледь не з'їли китайці, гречно зафарширувавши його під хатнього зайця. Жахливо хатнього. Кроликом кличуть. А в Києві "кроликами" називають алкоголіків з ЛТП. Там у них усе ще триває лікувально-трудова профілактика алкоголізму. Це тобі не дзуськи, Мурлоне!..

...Марика хапає себе за волосся і висмикує із мрій. У реальності перед нею – мур. На паркані, сірому і гидкому, великими синіми олійними кляксами написано у чудернацькій манері з викрутом досить різке: "Вожила!" Осторонь, там же, надряпано кульковим стрижнем явно щось поетичне:

"І я жартун, і ти дивак,

та ми обидва знаєм смак

води, що б'є із джерела,

і мчить нас подиву ріка..."

От тобі і тема для чиєїсь дисертації про неформалів із суспільства. А суспільств цих у щоденній соціаліці – що бруду непотребного.

Трохи нижче віршів і ледь вище підножного бруду йдуть декілька рядків з назв творів амбіційного 19-річного автора:

"Жарке літо півдня",

"Секретний пакет",

"Сцифіус",

"Палітурка Горгони",

"Не бійтеся чорних муркотят",

"Відкриття в лабораторії часу",

"Пастка Хроноса",

"Що видно з глибин Археотерії",

"Зміїна пристрасть",

"Астро_Лілея",

"Літо Білого моря",

"Алгебра і Геометрія перевалочної бази",

"Архей проти Протея",

"Мікрохірургія непізнаного",

"Метро",

"Препарат професора Золотарьова",

"Таємниці Всесвіту",

"Фокус інсекта",

"Є контакт!",

"Що трапилося в обсерваторії на Фобосі",

"Клуб НФ "Світовид" КДБ бере на вид!",

"Мікронавти",

"Загадки озера Фантомас",

"Жарти Хроноса",

"Адіос"...

...Марику схвилювало це чудернацьке поєднання: Вожила, адіос!.. Спасибі, молодий генію! Здрастуй і вибачай, стара відьмо! Невісгласна, рихлобока, мерзотна, марудна, люта... Та, мабуть, ні. Є ще щось в "Секретному пакеті Сцифіуса" чи "В алгебрі і гекзаметрі зміїної пристрасті", в "Алкоконтактах мікронавтів" і в "Жартівній пастці Хроноса"...

Але все це – певно, мур, який ані об'їхати, ані обминути. Залишається тільки чекати, коли відкриють метро і покладуть на ваги усі складові невідомого на зразок взаємовідносин все тієї ж пані Астро_Лілеї з добродієм Археєм. От тоді-то під цим парканом і проїдуть на ескалаторі ті, кого так притягує до себе Замежжя... Буенос діас, Марико, адже ж це – ідея!..

..."Застосуємо хірургію Білого моря," – подумала Марика, і мур перетворився на великий сніговий кавалок. А в липні, як відомо, сніг не доречний – тому й тане миттєво. Куди важче з амбіціями – вони залишаються. От би сублімувати їх на діло – трапись таке під руку. Велике? Ну, навіщо ж...

Діло повинно бути обережним і добрим, ємким і без поспіху, трошечки громіздким, але без насмішок; можливо, безалаберним, але без усякого зла. Таке діло повинно брати за душу і зачіпати за живе. Взагалі, повинно бути таким, в якому не шкода буде палати і оплавлятися в смальту божевілля від яскравого миттєвого блиску. Пшик-шик, пшик-шик, вжик!..

...Але залишимо Марику з її мріями і надією на подолання чогось невідомого, випадкового, легкого і яскравого, а звернемо вашу увагу на далекого нащадка самого Агасфера – Вітольда Карловича Шварца, який точніший за кварцеві і електронні годинники. Це він простягає до Марики руку прямо з-за розм'яклого муру. Рука дещо сучкувата, з сіро-сизим відливом; кінчики пальців – як у впалого на землю янгола, в якому все перемішано від людини до ворона, від гієни до м'якусятини. Такий собі пиж-чиж-тахтамиш. Ані тобі пацюка піймати, ані доброго слова сказати.

"Сюжет квапить, сюжетець, вельмишановна пані, – верескливо промовляє Вітольд Карлович і обертається на мага. – Форма номер вісім, що маємо, те носимо, пані Марико! Як вам подобається мій камзол?" – вигинається він перед дівчиною бісом, – маленький, верткий, солоденький, від-воріт-поворотний. В цей час у нього на спині тріщить старовинний паноксамит.

"Нічого, – не сумує невгамовний Вітольд Карлович. – Це, мабуть, у минулих сторіччях до біса всілякої молі, а постачальники, самі зрозумійте, злодії гедь до одного..."

"До дідька, – погоджується Марика, але спересердя тут же додає: – Самого б тебе торохнула міль!"

"Не торохне! – парирує Вітольд Карлович і чіпко бере дівчину за руку. – Я, дорогенька, неїстівний! А до всього, хто ж як не ви мур порушили?!. Загралися у безпросвітну сірість реальності і... Перестаралися, любенька! Веселощів душі захотілось? А замість них, як тільки стіночка репнула, так тут же чортик і вистрибнув. І уявіть собі, нітрішечки не їстівний. Не те що ваш махнокрилий Мурлон! Той вже був чи то фаршированим зайцем, чи то маринованим кроликом чи то в Зальцбурзі, чи то в Шанхаї..." (Між іншим, віднедавна, вже після написання цього твору, о! – міста-побратими. Ото тобі містика!)

"В Шанхаї," – погоджується Марика, і ноги її рвуться винести тіло із цього бісівського місця, але від Вітольда Карловича так просто не відкараскаєшся: він тягне Марику в міську "трубу"...

Там на них вже очікує Велика Хазяйка з розкішним букетом троянд і кислою пикою до нього. І те і друге – для Марики. Не чекали, не кликали: адже при Вітольді Карловичі з роду Агасферового це вже немовби не Марика, а, цур тобі Сатана, справжня Вожила. Не дружина, але скеля Суміжна – самому бісові сторож крізь янгольський антураж. А троянди їй – це за традицію Агасфера. Щоправда, і в настільки поважному роді трапляються винятки: один з мохом-порослих нащадків СерСанич Торгашин любить виголошувати споконвічне блюзнірство:

– Жінкам за життя квіти належить дарувати тільки двічі: перший раз – на весілля, другий – на похорон.

– Так у нього ж ще з рота вічно смердючим сірководнем тхне, – рішуче обурюється Марика і навіть червоніє. Шляхетний гнів переповнює її.

– І я про це ж мовлю, – говорить Вітольд Карлович, тонучи в оберемку троянд. – Прямо найогидніший приват-доцент цей Сергій Олександрович. Навіть більш того – цей ваш Торгашин – гніда-с. – Обличчя Великої Хазяйки перемінилося. Вона раптово відчула думки Марики Марико. Від цих думок навіть троянди в лапках Вітольда Карловича почали поступово іржавіти.

– Дівчино, – заскиглила Велика Хазяйка, – у вас жахливо несвіжі думки! Та що ви собі таке дозволяєте! Хіба не бачите, що своїми думками ви спантеличили поважного нащадка і довели його до стану чорної курки? Адже він – Посланець, і не вам, як то кажуть, судити. Ви зобов'язані прийняти його за першим розрядом, створити приємний микроклімат, та такий, щоб виникли макроілюзії сатанинського щастя, а не драма якась опереткова! Негайно охолоньте! Вітольд Карлович цілковито залежить від вас! Він же, нещасний – породження ваших думок, а вони у вас гидкі – бр-р! А ще капелюшок наділа і пенсне приладила! Стерво!

– Сама ти стерво, – мляво відповіла Марика і примружилась. Чорна курка перетворилася на хлищувато-прищувату особу в смокінгу і кросівках. Марика придивилась: ліва бундесова кросівка перемінилася на рваний китайський кед з надірваним білим гумовим бубликом над чортовою кісточкою іношедця. – З прибуттям, мерзото! – тільки й завершила вона зверхньо цей екіпірувальний епатаж. Троянди в руках Вітольда Карловича перетворилися на кущ цвинтарних реп'яхів.

Велика Хазяйка охнула і заскиглила:

– Самій тобі під цицьку ре'пях, що летіла, як чортів птах!

– Сама собі маєш! – хмикнула Марика і недбалим жестом поправила неначе вросле в ніс пенсне. Зараз у тому пенсне було справді незручно. Від нього ніби й тягнуло дев'ятнадцятим сторіччям. Так і захотілось нашкябати на паркані: "Яка бяка це ваше дев'ятнадцяте сторіччя!" На вулицях і майданах пронісся незнищений запах кінського каштана... Закрутили у станційнному фуете дорожні омнібуси й дрожки, зате от листи йшли, як і належить, з кінця дев'ятнадцятого сторіччя майже на краєчок сторіччя двадцятого. (У лютому 2001 року до міста Абердін у Шотландії надійшла поштова листівка, відправлена з Австралії наприкінці дев'ятнадцятого століття... І це ще вам не містика цього твору?..). Вони адресувалися Вітольдові Карловичу, і вона змушена була їх читати і реєструвати, реєструвати і читати, оскільки пішла в підневільні найми до Вітольда Карловича Шварца, він же Шлам, він же Штольц і так далі, і хоч як Марика вона заперечувала, але як Вожила звично і завзято бралася за справу і вже цідила крізь зуби:

"Здрастуйте, добродію Шламе незугарний! Спасибі за ксерокопії відібраних вами й ретельно надісланих нових людських страхів. Вони у вас просто дивні. Я їх хутко уявив і хочу здивуватися – блат нині не в моді? По всьому відчувається перехід на ринкову економіку. Всі ці новітні страхи просто обскубують чоловічків догола, не залишаючи за душею ані шеляга. Але й ви – відвертий пофігіст, часу не марнуєте. Опис мізансцен подано розкішно, аж до доїдання крихт батону під істеричне: "Урекаю!". А цей пафос: "Нас уже й без батону урекали. Будеш нити – і тебе в батон накришимо, падло!" Однак в пітерських закутах наявна північна асексуальність, тоді як Київ з його будуарами куди як більш еротичний і не з'явись ви, лисий дідьку, за своїми бісовими потребами в цей Ієгупець, розповіла б мені про них Марика вже чималенько. А тому даю вам термін забратися геть до часу мого прибуття щонайдальше від пані Вожили і припинити шастання світом смертних на... назавжди. Під цим Гоша, він же Додя Пітерський"...

...Марика обурилася. Раніше б той Додя, він же Гоша, і самого б Агасфера заради неї в батон покришив, а тепер тільки й сказав, тільки й заїкнувся, що вона може залишатися в служницях у Вітольда Карловича на час "більш ніж на..." Певно, знітився, здрібнів, зволохатився, скришився в дрібний московський "жулик" з запеченими тарганами, а їй тепер чекай, доки його, Додика-Гошу, проб'є на належне зрідство-геройство. Та-ак, не ті тепер часи, зовсім не ті...

Адже в листі мова йшла про київські страждання, яких Марика терпіти не могла: то залицяльники заходилися про секс писати, то наставало душевне смеркання, і починалися перебої з випуском улюблених газет. Від того і виходило, що всяке базікало поривалося мати людський вигляд. До того ж тривко не минало театральне безсезоння, де актори поволі переміщалися по сценах. А театри й без того не сиділи один у одного на голові – заважала радіофобія і вічна відсутність захисних засобів. І у самої Марики в душі холонули відра незайманої ласки любовної, що змушувало її шбурляти в навколишніх людей не банановим шкір'ям, а гранулами із кумар-чад-зілля.

От якось раз жбурнула в недоброму місці – і з-під асфальту вичкурнув Вітольд Карлович. І хоч яким здохликом виглядав, а, диви, яким лискучим та пихатим зробився! Весь фірмовий біля тої Марики так і шиється, але весь час, (отака сука в ботах!), затягає її в "трубу", неначе для нього там медом намащено.

Тепер він як той гравець під сіткою у волейболі на Суміжній стороні Межсвітів'я тиняється, а це означає, що ані для самої Марики, ані навіть для її найменшого сну до пори до часу в найтонше Замежжя не втрапити, а якщо і втрапити, то тільки на правах статс-дами Третього підкопитка Сатани, будь він тричі проклятий. Він і в тому паркані порушеному, що на Андрївськом узвозі її ж, сволота, згріб, хоч і пташиними лапками, та далеко не на пташиних правах, а зі смачно-сморідним прицілом. Хоч і марно, бо вона, Вожила, і не таких круто-гундосих в належний оборот брала і висилала в Замежні бруди, яких би маститих та знатних вони з себе не корчили. На всяку зарозумілість у Марики була відпрацьована єдина думка у відповідь: "Мерзотник? Повертайся у бруд!"...

...У міщаночки Вікторії чималий зріст – метр дев'яносто і у загашнику мільйони. Їй ніколи не йшли вуса, які ще нещодавно росли, та були геть знищені в Швейцарії, але їй досі йдуть незнищенно-дорідні форми дебелої вуличної тітки. Нескромно запитати, звідки у сумирної вуличної лоточниці так забагато щастя. А ви й не питайте, Боже вас збав! Адже до послуг Великої Хазяйки весь вуличний рекет і поважний нащадок Агасфера знов же в коханцях, і любовний меркурій в крові...

А новий дільничий, надісланий Вітоньці на інтерв'ю, не більш ніж козявка уповноважена, бо хто він без згоди Великої Хазяйки? Н-і-щ-о. І всім це відомо.

Доки вона п'є каву, виставлену спеціально на інкрустованому китайському підносику, лейтенантик пітніє і, прямо скажемо, випромінює з себе неприємно-сторонні запахи. Бути дільничим йому, бідоласі, хочеться, та тільки Велика Хазяйка попиває свою каву і тяжку думу думає.

"Напрочуд недолугий якийсь, а до того простодушний, немов дурко поторашне. От тільки чи дурко?.. Придивись до нього, золотко, ой, як придивись, а то знов почне з розкладушок крам товарок згрібати та букети під ноги жбурляти замість того, щоб квіти за пенензи-тугрики-бакси по бельведерах та будуарах розкидати! Подібне злодійство мені ні до чого, і вже, якщо ти злодій, то дуй собі на патрульно-мостовий вигул! Дурних тіток та банабаків шугати, а в переході повинно бути як у гарному, пристойному закладі: в міру музики, жебраків, митців, квітів, п'яниць та ідіотів. От тільки не наведи Господи дуриків і наркоманів. Хоча, втім, хіба й вони не люди? Одного такого нещодавно влаштувалавала відеокасетами торгувати: ледь заробить на "дур" – курне, ледь курне – "тащиться", а так нічого. Наче Дунею кличуть. Своїй мурці парфуми з розмаринами вечорами підносить, і з черговим фінгалом – в її обійми. Так що й такі пристосувались. Як і до будь-яких рекетирів, квиткових розповсюджувачів і торговців сумнівними солодощами з пересмаленого цукру і цибулиної луски. Луска – для фарбування всіх цих півників недорізаних. Однак, кому треба, жують... Водяться ще й чудики. Один – Хусейн Зульфія, обзиває себе людиною-оркестром. Інший – Віоніл Полідонтович – вчитель танців та ідейний педераст. Третій – князь Шишкін, вічно з кийком-биківцем з набалдашником у вигляді вужихи із слонової кістки з двома смарагдинками замість очей. Останній продає приворотне зілля; від тіток немає відбою. Особливо з шахтарських містечок та селищ, де найбільш розповсюджений особливий дур бабський та сум невимовний. Одним словом, чудик на чудику. Один грає на скрипці, другий на гуслях, третій на сопілці, четвертий на ріжку, п'ятий на барабанах. Шум, гам... До того ще два-три гітаристи, сотні дві-три поклонників, доброзичливців, душопаскудників, лайдаків і харцизяк – от і увесь антураж. Та ще "мечомашці" зі своїми ельфійськими ігрищами, з пиками на розтяжках, зі своїми дівчиськами для любощів і принцесами за копійку, зі своїми апаша-розбірками і, не наведи Господи, зовсім вже легким кровопусканням на шашлик з молодого дурника. От тут якраз пора дільничому владу надати. А що без крові, то все від Бога і від Великої Хазяйки. З її рук і дільничий їстиме, клюватиме по просиночці, по чирику, по сотенній. А як останнім часом ведеться, то й по лимончику – діткам на цукерки та собі на ситенькі підтяжки, коли набереться жирку. А коли ж набереться?.. Живіт – що зворотний бік Місяця. З таким животом тільки й залишається підлабузницьки во фрунт стояти і очима Хазяйку їсти."

Велика Хазяйка розмірковує: чи такий цей фрукт, чи ні? Тут є що вирішувати, над чим міркувати, перш ніж до відома взяти оцього бевзя без неприємностей для себе майбутніх...

Доки міщаночка Вікторія думає, а дільничий пітніє, Вітольд Карлович знай собі потішається. Новий дільничий – що нова мітла. Доки в лайно не вляпається, доки пикою у бруд не притреться, не складеш йому рідному справжньої ціни. Ото й поливає Вітольд Карлович упритул на поворозки дільничому чашечку за чашечкою найогиднішої кави, втім, звичайної для тутешніх невибагливих бістро, що давно вже під невсипним оком Великої Хазяйки перетворені на паскудні бестіарії. Гасло таких, з дозволу сказати, закладів: "Кожній тварюці – по пиці!" Хоч у кого і було якесь обличчя, але, сьорбнувши подібного пійла, те обличчя, звиняйте, втрачається, і доки ця метаморфоза для ненатренованого дільничого ока нова, Вітольд Карлович, користуючись сюжетною затримкою, щось вже шепоче на вушко самій Вікторії, тобто Великій Хазяйці:

– Ме-а-дам, повірте моєму досвіду, у цього гунявого хлопчиська, певно, все на місці. Він буде з вами радитися – це я вам точно кажу, а ви поспостерігайте за його поворозками! Вони вдало пройшли допінг-контроль!

І точно – лише тільки нащадок Агасфера глухо рикнул: "Рівняйсь!", як тут же обидва поворозки сором'язливого дільничого встали навитяжку. Зненацька виструнчився і сам лейтенант; в його очах пробудилося щось підлабузницьке, як в'язке похідне від Віточчиних мільйонів...

...Вітольд Карлович мрійливо всміхнуся. Він помітив, як дрібний з себе Третій підкопиток Сатани, крадучись і вишкрибаючись з густих затінків, вийшов у "трубу" на вечірню прогулянку зі справжнісенького Пекла. Прохирляв по "трубі" цей фрукт статечно, в найхарактернішому для себе стилі "ню", ніскільки неприкритий, діловито затискаючи сідницями свій власний хвіст, утоплений у вислому заді і, розкидавши по підземному переходу лекала, що змінювали реальність, якимсь чином вмить перекроїв "трубу", що починала пустіти, вже власне під себе.

Росло-повиросло,

з порток повилізло,

на кінці облупилося,

до червоних дівок причепилося"

(Як на гріх – лісовий горіх, а не огріх сатанинсько-диявольський...)

Поступово вздовж стін розрослось-розбудувалося Королівство Кривих Дзеркал. Хто бажав, той вже болюче споглядав нескінченні жахи власної присутності, від яких навіть найхоробріші з панства і дам-с напідпитку квапились втекти геть у нічне метро, що спльовувало на міські окраіни останні поїзди, які спішно від'їжджали у темряву ночі. Інші ж новоявлені з сутінків прогулювалися статечно, але у дзеркалах, втім, не відбивалися: ані вампіри, ані перевертні, ані вурдалаки. Вони просто куксились і гречно тикали дулі один одному, але особливо не злодійкували, оскільки значилися мертв'яками і без ініціації Гаспидної були геть ущемлені у правах. Щоправда, як виявилося, не всі...

...От підійшла до люстерка і відразу в ньому відобразилася майданна дівка Мар'яна з неймовірно зсохлою рудою копицею волосся. Триста років тому вона так і не померла, а тільки удала з себе померлу, щоб не викликати збочених міркувань серед ганебно вичищених відьом і упирів. Трапилось це тому, що була Мар'яна рідкістною зводницею і хвойдою, бо завжди виходила сухою з води, як і вийшла в останній раз, коли її нарешті вирішили втопити в річці Либеді.

Від цієї витівки волосся тільки поруділо, не дійшовши до сивини у тої Мар'яни, що мала раніше розкішні чорні коси, та пішли по обличчю рябі віспинки, що тодішні кияни прийняли за трупні плями. Пошкодували тодішні городяни, що не втопили свіженьку лайдачку і не забили на її могилі осиновий кіл, гірко плюнули і навіть ховати Мар'яну не забажали. Кинули в татарський кар'єр і забули...

Цією обставиною і скористалася Мар'яна, а вже де і як відтоді жила – нікому як слід не відомо, та тільки завела собі шушеру кровососну, що кров з молодих і квітучих ссала. Де пинту, де кухоль, де хоч ковток на копійку – та все Мар'яне донорським ходом здавала, тому що думала, дурна, що жива Мар'яна і в жилах у неї пульсує жива людська кров... Тільки брехня це, бридка брехня – нині гірше ніж солом'яна вдова вечножива відьма Мар'яна; нині Мар'яна – безкровне лютисько городнє, хоч і в дзеркалах відбивається. А втім, вони, дзеркала, з самого Пекла поставлені Третім підкопитком Сатани, щоб на них всяка нечисть мружилась та говкалась.

Багато чого набачилась Мар'яна за триста років на стрихніні та відтворотних узварах, якими вже і кров свою давно перепалила, а нутрощі в ритуальному глеку відіслала до відьмацького колумбарію. Та тільки хоч і взяла Мар'яну проруха, але Смерть її обминула. І довелося побачити Мар'яночці і безкрівні трупні обличчя, і маслаки кощаві, мов з чахликів невмирущих, і черепушки неоковирні, і шерстяні круглики з волосся людського, від всілякої падалі, та іншу мертвечину різну, і чимало ще чого...

Але весь цей вернісаж Гаспида мерзлякувато проносився в часі, і були у дзеркалах тих чорних й тремтливих прокушені упирями колись розкішні плечі красунь – іменитих і придорожніх, але і ті й інші були, на жаль, давно не свіжатинкою. А щодо запахів, то смерділо від цих мерзотних видінь вже не гниллям, а пересипкою трухлявою. Хоч і йшли вони то під полонез та хахоньки, то під мазурку та хихоньки, та зиску від тих танців нікому в світі вже не було. Сам Гаспид гнівався, вибагливому карнавальчику ніскільки не радіючи, – ані тобі масок гідних, ані блиску костюмного, одні застиглі пики безшкірні, та гримаски гуняві.

Адже Гаспидові кого б і наблизити, а кому б і по пиці для більшої перестороги... Та що сенсу бити трухлявого мерця? І по якій пиці? Адже це все одно що ляпати гумовим м'ячиком по воді: бум -сплеск – цок – кок – шмок!.. І розсипався в прах – тьху йому на все це! Самі тільки слимаки гнилотні деінде бризнуть на різні боки та перемажуть без міри накипом мерзотним, але тут же зітруться на порох і безживний потрох до бісової мамки... Теж мені бризки шампану в шампіньйоновий суп!..

...Велика Хазяйка все ще мабуть цідить свій терпкий біскайский кофій...І ото кава? І ото Велика Хазяйка?!. Та ні ж, це вже сама Мар'яна мерзотно сміється, і хапає Третього підкопитка Сатани за худющу, розтерту під ошпореним сідлом шию. Саме на цьому сідлі, що й гріх казати, і упурхнула в "трубу" Мар'яна пожартувати, побешкетувати заради однієї наруги. І на що їй здався той міршавий маленький лейтенантик? Лейтенантику – в люлю бай, а розгнузданій Мар'яні тільки б гуляти!...

– Пензликом з козячої шкіри відновлюємо пики, харі і морди, навіть тим, хто лорди та немає погорди! – весело прохрипіло з-за дзеркал в міру кепське дзенькотіння.

– Де, де взяти мені козу на мозольні вазеліни? – захвилювалась Мар'яна, – і щоб коза та була три року недоєною.

– Де-де? Звісно де – на базарі в Никодима, – зареготав від душі Третій підкопиток Сатани. А це був ВІН. – Якщо вірити кухарсько-адресній книзі, то за паспортом цей Хрукт чихвоститься як Брик-під-зад Рикович Чортохватько.

– В липні? – обурилася Мар'яна. – Звідки цьому зимородку проклюнутися? Хіба він виповз свій радикуліт прогріти на призьбі – чи що?!

– Радіо-куліт, золотко! А з ним і мігрень через затінки в пень.. – незлобиво відповів Рикович, візуалізуючись з кудлатою козою із худим вим'ям. – Зрозуміти б тобі, мила, що земля репнулась, Чорнобиль вискочив. Звідти я козулю оту і згріб. Для тебе й пестив. Певно молозивом козячим вдавишся!

– Не вдавлюсь, хрінодіду, а оклигаюсь! Тоді й кровочка людська до мене через жили проб'ється, бо без молозива козячого не бути мені ні палкою, ні пристрасною...

Присмокталась до кволого козячого вим'я, і стала сьорбати несамовито. Замекала з переляку коза горопашно, осунулась, зжалася і виздохла. Йшов дід Йван-драний жупан, побачив козячий череп, начепив на держак, держак приставив до кавуна, хряпнув кавуном по пузу, змайстрував з усього того кобзу, довго і нудно струни намотував – де тільки й брав! – у кого волосся, у кого голос, у кого житній колос, та все на поруху...

Заграв на кобзі, заскиглила та, замекала; підбігло мале циганча з бубном, підладився до них Гусейн-гуслія – людина-оркестр, вчора ще Хусейн Зульфія, а завтра Хачик Харитонов з густим баритоном. Заграла музика – мало місця; взялась під боки Мар'яна -ні дати, ні взяти, чисто наречена з тіста печена. Третій підкопиток Сатани в небо здійнявся і від неподільної пристрасті завив, заскиглив й здерев'янів...

– Кровиці мені, кровиночки! – замекала в унісон з кобзою хвойда Мар'яна, зблідла, як скисла сметана; хто глянув би – отетерів. Сип з обличчя зійшов, волосся надбало неонового блиску, очі – світло сатанинське.

– Кровиці! – завила, і впав перед нею Третій підкопиток Сатани з обіцянкою примножити старання. Поклялись один одному як міцне подружжя, свиснув посланець Гаспида – з усіх навколишніх пам'ятників позлітали штани. Час до шабашу, але не стало в Мар'яни сприту; їй би крові попити. Стала синіти і пучитись – крові їй хоч крапельку.

– Кровиці, крові, кропи кропива! – затягла своєї Мар'яна. Зойкнули Криві дзеркала і поторощилися-полускалися мов насіння, та не згинули, а тільки страшніш за колишні стали...

... Ледь за північ проходив "трубою" Вадим – молодий, статечний, дівкам приємний. Зі стелі "труби" палає неон, на стінах якісь нерівні затінки корчаться – ніби від саперних лопат. Від випитого де-не-де голову ледь веде, думки мружаться, або бредуть не до ладу... Вадим тому й не радий. Одна думка чомусь настирніша за інші. Яку чудасію можна впіймати на фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою? Раптом чує – щось з нечисті прямо з тіньової зони якось стиха варнякає. Хоч і не по собі стало, а прислухався. І почув:

– На фунт дощових хробаків, порубаних саперною лопатою, скоріш за все можна спіймати самку синього кита або сірого кашалота. Останнього можна й приручити. Ледь що не так – тріснути по голові саперною лопатою, щоб не заважав належному дресуванню.

Це вже Рикович. Йому тільки й залишається просторікувати, бо легалізація затягується. Як ні крути, а повсюдно не вистачає суспільного темпераменту – теперішні людці щось не ті, прагматичніші за колишніх. Явиш свою зовнішність з усіма наростами, іклами-рогами й дещицею, як тебе тут же в Кунсткамеру запроторять, і почнуть по світу возити – показувати, наживаючи капітал на самому тільки безгріхів'ї, бо де ж тут з ким злягтись чи напаскудити знатно, коли на вулицях і в переходах одні дурики з кросвордами замість роботи? Слава Гаспидові, хоч у "трубі" тих бевзів немає. Тут все єдино – маклер ти, байда або піжон, і на біса ти сюди приволікся: чи музикою упитися, чи кавою отруїтися, пожебракувати, погендлярити, чи просто очі зірвати по всіх невідомих закапелках або просто кровиці людської скуштувати і потанцювати із реготом з кимось через дорогу навприсядку.

В "трубі" головне – шерсність, а в ній найголовніше – самому себе збагнути і ні в чому собі не відмовляти. Не збагнеш цього – загинеш, будь ти хоч і сам Гаспид, а чи Третій підкопиток Сатани, а чи Гаспида посланець найперший. Головне не втрачати кебети – "труба" є Труба; назвався порномаклером – продай сексопільніші марення, театральним розповсюджувачєм – продай фунт лицедійства на годину, та сутенерничай в акторок, а коли насправді представляєш інтереси підпільних борделів і пуфів – то тримай ніс за вітром. Професійна "полуничка" любить крутих хлопчаків в розкішних гавайських підштаниках з голими литками та округлими біцепсами та ще й тугесенькими гаманцями, а щодо молоденьких "сексі" – то навіть не намагайся їм пудрити мізки – всі ці прищуваті німфетки самі по собі кого-небудь із плебсу упіймають для любощів скоротечних. Таким тільки не заважай, і вони з'являться перед світом найогиднішим чином.

Все чесно, все за "фігони". Їх і грошима не назвеш. Намалювати таке можна тільки зі злості. От і дорвались, домалювались усі ті, хто відав, що за цю дрібноту купиш мов дульок дрібних – сухої локшини, присохлих курячих кубиків, засушених крекерів і змарнілих дам. А все тому, що за дрібні гроші дріб'язок і дістанеш, а велике вивозиться ешелонами за бугор. На такому розгардіяші чому б нечисті не розгулятися. От і гуляє, от і шикує шантрапа шпанькувата...

...На цей світ нечисті хто-небудь та й нарветься. Взяти хоча б Ірен. Здавалось би, другокурсниця худінституту, візуал, з образною уявою – цілком могла б і зрозуміти, куди носа пхає. Чому це раптом до самого асфальту пригнулась? Здається їй, що блищить на асфальті срібна каблучка з топазом – та це ж сам Рикович – ну, той, що Никодим – за завданням Гаспидового посланця, тому що блюде, підлі мережі розставив...

І не дарма! І не каблучка то зовсім, не каблучка! Під пахвами неначе перехопив і стиснув її тугий металевий обруч. Хоч і нівроку той обручок – в общазі від заздрощів всі як є передавляться. Ну просто повний відпад! Ось тільки під грудьми, мерзота, чомусь тисне щосили. Ірен обмацує обруч тонкими довгими пальцями рук, піт струменить у неї з лоба, під пучками дівчина виявляє величезного кажана.

Ох же й велетенська погань! На такому б, як на дельтаплані, геть звідси до дідька лисого полетіти! Та тільки дельтаплани нині ширяють хіба що над однією Ходосівкою. Там єдина в своєму роді аеротусовка відчайдушно крутих хлопців і зачеплених вітром панянок. Панянки пурхають нарівні з кавалерами, обтискуючи дюралеві ручки-поручні, а ця величезна сволота чіпко обтискує її власні груди. А крила, крила!.. Це хіба не вони обвивають тіло обручами з неземного металу і не дадуть ані видохнути, ані продихнути?

Ірен неначе не помічає, як присмокталась до неї безкровна голодна тварюка. Коли назустріч з нічної темряви вийшов назустріч Вадим, дівчина була непритомна і майже не дихала...

...Вадиму все ж здалося, що вона ледь-ледь дихає. Слабка надія. Може перевірити? В кишені спортивної сумки виявилося Наталчине люстерко. Треба ж – після тренування перейшла з ним до любощів, відверто, прямо в душовій; обхопила ковзкими руками за мокру спину втомленого за дві години атлета і віддала йому себе – скоріше випила його в собі? В роздягальні речі виявилися перемішаними. Начудила, перевернула все шкереберть і з легкістю зникла, оповита світлими радощами втомленої вакханки. Win! Перемога!

Загнуздала, осідлала, розквасила, змусила пролитися на її руки, волосся, губи, в лоно, та на широкі стегна й точені п'ятки. Навіщо їй тільки було потрібне таке от тренування? Де там першорозрядницям з елітного фехтування! В усякій іншій баб'ячій справі давно вже в майстрах, та тільки від її майстерності саме почуття випитості та до того чудернацька метаморфоза, мов однині і не Вадимом він був, а навантаженим земснарядом. То зі злості брав усе, що під руку підгрібав. Свою сумку, її налобну пов'язку, свій светр, її косметичку; виявив, вилаявся, вижпурнув. Всілякий дріб'язок розлетівся по роздоріжжю.

Люстерко, на щастя, знову опинилося в сумці – щоправда, вже на дні. Так само випало в осад, як секс-еспандер, що Наталка згрібла із занять з нелегкої атлетики... Хоч зла на неї й не було, але роздратування дістало. Після подібного вибрику спортивної жриці завжди хотілося мати тиху хатню жінку, опікуватися нею і бути опікуваним, але такі дівчата не хвойди і в настільки пізній час перебувають в інших світах, де вони випромінюють домашні пахощі перед такими ж м'якими, домашніми чоловічками, яким вони, бачте, не рівня. А йому б тільки опівнічниць рятувати.

От і зараз невелике дзеркальце Вадим дуже обережно підносить до змертвілих губ майже бездиханної дівчини, яка настільки чудно впала зненацька зрізаною настурцією в переході. На люстерці проступає піт – і все, але обличчя дівчини в ньому немає. Чи не об'їдене воно підземною нечистю: пацюками, шушарами різними? На погляд – ні, обличчя вродливіше за Наталчине, але от не відбивається в дзеркальці ця чудна дівчина – і край.

Раптом цілком несподівано відкілясь з-за спини дуже поволі над ним схиляється, хто б міг подумати? – Наталка. Ох, і дебела ж! Ця бабця його ще в роздягальні задрала – так мало їй цього, переслідувала його навшпиньках – тихо і обережно, а тепер знову дихає нерівно, але якось люто. І раптом мовить якимось потойбічним голосом:

– Чого це ти розкис, миленький? Це їй Рикович черепушку насмоктав – відсмоктав пінту кровиці, от і очманіла вона: ані жива, ані мертва. З цим тепер надовго... Років через триста, дивись, і очухається, відійде, а вже після цього й сама почне дуріти більш за Мар'яну, а доки її попустить, нащо вона тобі, соколику мій ясненький? Її ще й до моргу звезуть, і, може статися, у формалінчику вимиють, а там, дивись, і в безіменну могилку покладуть – хоч би, не дай боже, не спалили, бо тоді довго буде марудитись, перш ніж збере себе по попелиночці, мов та Попелюшка з ефемерного світу. Але не допущу цього: сама скільки років у могильці відмучилась; так що забирай свою козу, парубче, своє відплатив мені сповна. Не стану я на тебе зла тримати і їй жити накажу, а ікла Риковича на себе направлю – нехай моєю трухою могильною удавиться. – І вона вибухнула мерзотним крижаним реготом...

...Десь з-під землі почулося жахливе виття. Дівчина на руках у Вадима здригнулася і ніби стала приходити знову до тями, і тут же почала в дзеркальці відбиватися. Але тут з безодні невидимого Іноземелля вирвалися чортові затінки і потягли за собою Наталку. А вона, дебела і невгамовна, якось гучно і насмішкувато загорлала сороміцьку дівочу потішку:

"У мене болить живіт,

Значить хтось там муркотить.

Якщо тільки не глисти,

Значить ґвалт зробив цей ти."

І тут же стала розчинятися в безодні Наталка – з бравим вереском і реготінням. Останнє, що почули і Вадим, і Ірена були безглузді заримовки далеко не цнотливих міських закутків:

"Поцілуй мене в живіт!

Нижче... Нижче...

У воріт"

– Ні, – обурився Вадим, – нинішня Наталка хоч і дебела, і розгнуздана, але так відверто не поводилася б... Як ні крути, а вона – не вулична босячка. Хоч і в душовій при спортзалі бавилася з ним до очманіння і не під такі наспіви. Найскромнішим здавався класичний, кубанський: "Стань, козачко, в розкорячку..." Але навіть і під такі наспіви була вона по-домашньому вальяжною, і дурила з атлетом більше від своєї спраглості та стиглості, аніж від нелюдського озлоблення, з яким падала в безодню тепер, не залишаючи по собі навіть зібганої павутинки свого зненацька обірваного баб'ячого літа.

...Ірен відчувала все, що з нею відбувалося, мов уві сні. Крізь хиткі видіння цього жахливого сну зненацька й приходив до неї Посланець. Але чимось не подобався він дівчині, ніби на дух не терпіла його – чи то через зелений кольорі, в паноксамит, обличчя, чи то через те, що пробилися на покатій лобовій кістці ріжки, відразу майже непомітні, а ледь пізніше підрослі до омерзіння і виявилися липкими, оскільки їх швиденько обсіли жирні зелені мухи.

– Прямо тобі не Посланець, а мушиний король, – подумала дівчина і показала прибульцю свого пустотливого тонкого язика. На що Посланець відповів розміреними цокотливими звуками. Це так цокали козячі копитця його потворних кривеньких ніжок. Зовні здавалось, що монстр, який з'явився до неї, вже навіть не йшов, бо ходою подібне переміщення в просторі назвати було негоже, а ніби підстрибував з опорою на дещо відоме, як при хоТьбі (хо-Тю-й-Бу... Ду!), і при цьому корчив мерзотні пики.

Ну чим не гаденя? Так і вдавити хочеться. Хоча б ручками волохатими слиняві губи свої обтер! А то цілуйся тут з ним, коли сам як є в кровищі, але нетутешній, не земній, не багряній. А в найніжнішій блакитній. Але кров, вона не обдурить, у крові свій особливий запах є.

– Одним словом, хай тобі грець, миленький, з рашпілем у носі! І чого мені тобою милуватися? Та хто ти такий, агнець Люциферів? На кого тільки роги гостриш, паскудо торішня? І хто це тобі тільки дозволив бити своїми рогами молоду дівчину в грудоньки-груденята?

...Не було подібного в дійсності, але їй здавалось, ніби хтось експонував найогиднішу реальність, і та швидко проходила перед очима і відбувалася в душі, заковуючи душу в пазуристі вериги.

– Геть, мерзото! – стогнала Ірен.

Тіло дівчини зігнулось, мов лук, і вона відчула, як між ніг хтось неначебто натягає тетиву. Сагайдак зі сморідними стрілами був затиснутий у Посланця в волохатім міжніжжі.

Ірен навіть здалося, що зненацька вона завагітніла і в ній уже розвинувся шестимісячний плід. На більший термін уява не зголосилась, а, різко загальмувавши, сконцентрувалася на наслідках обстрілу пружного лона стрілами, і виявилося, що й насправді в ній щось занадто дрібнокістне угніздилося з претензіями на "Народжуся!", не спитавши в неї згоди. Це був навіть не майбутній плід, а якийсь штам Замежної мерзоти, якій вона була надана в якості донорської розетки на термін ледве чи не миттєвий, але мерзотно вживаний. Мерзота в ній росла і всотувала в себе запахи крові й сперми.

Ірен сумнівалася – чи вже в ній розвивалася потвора чи сама вона тепер була рабинею для потвори, підвішеній в роковій для себе люльці в людожерському закутку після цього, щоб породивши мерзоту, негайно перетворитися для неї ж на їжу і бути жадібно зжертою перед крахом земної цивілізації вражених душевною лейкемією недолугих істот, які вже – як і вона – цілком не люди, а безропотні і навіть ледь гречні пособники зла. Як у відомій райкінській репризі: "Ріжте мене на шматки! Лопайте мене з маслом!"

Не інакше як постаралася все та ж рогата нелюдь. І тепер належить їй, бідоласі, з такими ж, як і вона безмовними дурепами марширувати з революційними маршами вздовж Козячого багнища, тупо співаючи, в надії на порятунок від скороспілих недолугих пологів старовинну жартівничку:

"Біси, біси, за поріг!

Ви з рогами, я без ріг!.."

Де вже там без ріг, коли роги гучно б'ють по плаценті і от-от розірвуть її на дрібні частини... А під ногами весь час хлипала гнилота, але сама вона до неї не торкалася, тому що була подвішена під стелею "труби" в особливій люльці з шкіряних переплетінь. Ірен жахнулася: шкіра та була людською, а колихала люльку все та ж мерзотна рогата нечисть – плід усе розростався й розростався, і здавалось, що у животі дівчини от-от станеться вибух, після чого відбудеться колапс, і на світ з'явиться щось бридке і огидне, але сама вона, обезвожена і безкровна, нічого вже не побачить.

Та подібного не трапилося: яка не була міцна люлька з людської шкіри, але в якусь хвилину, не витримавши велетенської ваги, вона гепнулась в підножну гнилоту, з якої Ірен через силу піднялася, і тоді найогіднійший візаві змусив її йти.

І вона безопірно пішла з такими ж, як вона, вагітними панянками, під найдикіші звуки і гармидер революційних маршів та антирадянських пісеньок уздовж гнилого багнища, в яке навальними потоками стікала все та ж гнилота, перемішана з червоною і блакитною кров'ю і нелюдською спермою.

Це був навіть не сон – піхва пульсувала, намагаючись виштовхнути з напруженої матки щось безформне, але все ще оплутане чіпкою материнською плацентою, все ще неспроможне пересилити дородову владу земної жінки над найнеймовірнішим інореальним плодом. Оповитий жінкою, плід був неспроможний завчасно видряпатися до життя, і від того тільки гримав у животі, викликаючи в Ірен кольки і приступи нудоти. Поступово очі дівчини скляніли – тепер вона відчайдушно йшла до скону, не даючи природі явити світові того душогуба, якому належало цю природу зруйнувати.

...Вадим вже ніс Ірен на руках, невагомо тендітну, не зачеплену ані гидким словом, ані злобною силою, в той час як сама злобна сила, оминувши призначену їй матеріалізацію, вже струмувала та зміїлася над лобком дівчини сизою димкою, залишаючи в паху своєї жертви фіолетові родимі плями розмірами з бісів кулак і чортові пальці. Ця пляма деякий час все ще коливалась, холонучи на тілі подібно до марева, доки остаточно не застигла жарким ошурком помаранчевої шкірки, яку ніби хтось недбало жбурнув...

Безвільна і втомлена від пережитого, Ірен дозволила Вадиму відвезти себе до нього додому. Він ніс її зоряними вулицями і зовсім не помічав, як з усіх міських окраїн та закапелків злітались пробуджені з нагоди появи Гаспида біси, відьми, вурдалаки й інші гаспидові родичі до давно забутого капища на Замковій горі. Перехожі й рідкісні міліціонери не вбачали нічого потворного в тому факті, що молодий атлет тримав на руках дівчину в напівнепритомноу стані і ніс її не один і не два квартали, а майже цілий тролейбусний маршрут. О другій годині ночі він обережно відімкнув квартиру...

...Вадим відчув природну перепону, що, втім, його нітрохи не збентежило. Він вже розумів, що ще зовсім нещодавно ця дівчина була цнотливою улюбленкою міфічного єдинорога. Тобто йому відчайдушно віддавалася незаймана. Він навіть мимоволі спробував чомусь стримати її настільки бурхливий раптовий порив, але вже за мить піддався дівочому маренню і став оволодівати дівчиною з якоюсь витонченою вибагливістю. Зненацька їхні переплетені тіла, захоплені пристрастю, просто з низького ложа перекотились на заслану оксамитовим покриттям підлогу, де й відбулися ураганні ривки, перш ніж Ірен відчула, що шлях її дівоцтва пройдений.

Тільки тоді вона ослабла, притисла себе до Вадима, і спробувала його ласкаво поцілувати. Замість цього холодні, цілком незнайомі їй ікла вирвалися в неї з рота і вгризлися хлопцеві в плече. Він жахнувся – насичення зажерливо-незнайомої лютої жінки так і не наступило, в той час, як самою Ірен на залишеному юнаком ложі оволодівав якийсь незнайомий літній пухкий мохнорилий мужик. І все б до ладу, тільки між обома настільки нетривіальними парами безугавно мірно поклацував пещеним замашним батогом хвіст Третього підкопитка Сатани...

– Рикович! Він усе помітив! Змотуємось! Дай цій дівці спокій! – несамовито загорлала сумнівно-спокуслива жінка, знемагаюча у пристрасті під безвільним тілом Вадима, і Ірен від цього крику прокинулася. Її охопив жах і рідкісна жіноча гидливість. Амур-де-труа здавна нею не припускався.

– Спи, рідна, – ласкаво промовив їй Вадим і обійняв збентежену в сні дівчину за плечі, але тут же мимовольна болюча гримаса перекосила обличчя сильного юнака. В себе на плечі він раптом відчув подряпину. За формою вона нагадувала рвану рану, немов плече розпороли тонким кровожерлим батогом. Сон як рукою зняло. Він став, ретельно обійшов і огледів усі нечисленні квартирні закутки, але нічого так і не вишукав: окрім них з Ірен, у будинку нікого не було.

... На ринку дід Никодим у маленьких круглих глечиках продавав прохолодні козячі вершки. Над ринком тільки-но проступив стиглий червневий ранок. Покупців, природно, не було. Перед Никодимом стояло сім глечиків в особливій козячій досі для якнайбільшої густоти і прохолоди.

– Жени, Риковичу, свої глечики: хапаю усі! – прогарчало руде марево. З марева виковзнуло щось з вогнистими рогами і жахливим трьохличчям.

– Беремо! – по-гвардійськи ревнуло "трьохличчя" і сплатило дідуганові чисто зеленими долярами. Кепський дідусь тільки хитрувато примружив очі.

– Пий та не пролий, бісеня заморське! Щоб тільки тебе не вдавило на третьому ковтку!..

– Самому тобі кішки ангорською, щоб ти вдавився сирою м'якусятиною! – злісно писнуло у відповідь руде марево, і тут же з нього на дідугана полізли кішки розміром з чималих нільських алігаторів. Кожне таке котенятко, люто шкірячи свої відточені порцелянові зубки, суворо дивилося на дідька-дідича фосфоресціюючими більмами. Дідуган нашвидку зворотньо перехрестився на знак шанобливості до Гаспида найпекельнішого, одначе, тицьнув тварюкам по дулі. На тому кішки й скінчилися, перетворившись на глевкий голуб'ячий послід. Цей послід тут же й гепнувся на підлогу. Під ногами стало слизько і гидотно. Проїхав послідом на сідницях базарний вірменин Хачик і вилаявся з нагоди цієї ковзкої зугарним суржиком. У ту ж мить обернувся послід на розкішну дівку Мар'яну. Обсмоктала вона Хачика і залишила дивуватися з того, почухуючи тому кволі ушкоджені сідниці. Натуралізація інспекційної нечисті відбулася.

"Затягнуто..." – пробурмотів Вітольд Карлович, розмірено колупаючись у своїх вічних зубах найдрібнішою перепелячою кісточкою. Увесь вечір він упадав за Марикою Марико, так і не впізнавши в ній Вожилу. Та все жалілася, що Емануїл Віторган вже більше не лицедіє на чаклунських теренах, не співає її улюблене: "Головне, щоб костюмчик сидів", а сам бажає носити такий же костюмчик на провінційних гастролях. От уже не сподобався йому Ієгупець – і край! Слухав Вітольд Карлович байки Марики Марико якось розгублено, а сам перебував у пристрасних мріях, і якщо не йшла йому до рук Марика, тобто Вожила, то хотілося внучатому небожеві Агасфера заглянути на планету Муета – щоправда, тамтешні двохлобкові муетянки більш пристрасні, ніж усі земні пепелюшки-маркитантки з найширшого пост-советіко.

Але в його віці подібні надмірності з двохлобковими жрицями вже ой як недоречні: від них тільки шкода здоров'ю до того ж і земна, хоч і нечиста плоть, але при належному муетянському роздвоєнні аж ніяк не справляє на тамтешніх двохлобкових Вожил належного враження. Ах, якби не ця інспекція! Ах, якби не ця дур Гаспида! Хіба не махнув би він на Багами?

Та що там говорити – на Багамах нині сонячний рай, в той час як в Ієгупці вологий субтропік. Так, любе панство! Чи се розуміє пані Вожила, тобто Марика Марико? Звичайно ж, розуміє, але серцем не приймає, тому що заскиглило під серцем, занило – і, як видно, було зі чого.

...Вожила підійшла до стінного свічада і виявила, що навколо її тіла вродливенької городянки Марики палає яскравий фіолетовий ореол. Значить, знову належить їй бути споконвічною київською відьмою Вожилою, значить, їй надалі водити і виводити собою всякої нечисті легіони. Вона, як особлива промокатка, повинна перетягувати на себе всі гидоти Потойбічного світу, щоби захищати реальність від усіляких бісівських перевантажень. Сумна ця роль – бути головним представником Суміжного арбітражу: когось поставити в штрафний кут реальності, когось відкинути в Замежжя – з тим і проводити день до вечора з дня на день, зі сторіччя в тисячоріччя.

А тут знов, як на зло, когось з паралельного світу винесло. Мало їй було учорашнього дженжика бісівської крові і тієї ще конституції. Як могла трималася, але довів таки він Марику гидотними мерзотами. Чого тільки не наговорив, провокуючи, – коротше, тільки глянула на нього ввечері наостанок, а він тут же прикипів і буць їй під ноги: "Помилуй мя', мерзотного слугу Гаспидного, пречиста матір Вожила!" А що вона йому за мати? А він увесь посинів, губи тремтять, а у руках дітородний шкворень стискається до невловимих розмірів. Він би і сам, певно, до невагомості стисся, тому що за розкриття імені, та ще в "трубі" привселюдно всує, належало йому жахливе покарання...

...І справді, внучатий небіж Агасфера тут же був вельми покараний і запроторений – нехай пробачиться мені, авторові, – в сечовий, вибачайте, субстрат.

А справа вийшла так: ледь тільки згадав Вітольд Карлович, що час помочитися, як тут же сплатив три акцизних карбованці і увійшов у центральний хрещатицький туалет. Тільки не шукайте його, будь ласка, на картосхемі останнього видання від партії "Екологічний бум процвітання". В часи перших років суспільної дисгармонії від нищівної незалежності ані бума, ані процвітання, ані суспільної стабільності не спостерігалося, і навіть туалет, якщо вірити чуткам, безугавно перевозився з місця на місце у квіткастому, немов нічна ваза автобусі, більш відомому раніше як піонерський кінотеатр "Незнайко". От і не знав Вітольд Карлович, чим скінчиться для нього це недитяче сечовиверження з гречною пукалкою у сечопускальній синематеці.

Лише тільки руки звичним чином витягнули з ширинки природне єство, як тут же перед очима бідолашного Вітольда Карловича і небагатьох цікавих з'явився не передній шкворень породи бісівської, а метровий кавалок рудого поливального шланга.

– Алижов! Алижов!! Алижов!!! – бідний старий паліндромно заскиглив – слабким тремячим голосом.

– Який там дурень зі шланга на клієнтів ллє?! І чим це він їх там поливає? – почулися обурені голоси з напівприкритих кабінок. Всі інші відвідувачі пісуара гостро принюхались. Зі шланга в усі боки потужно розливався бензин високооктанового гатунку. З подібної витівки особливо втішився якийсь пещений молодик із п'ятидесятилітровою каністоркою, разом з якою в пошуках дефіцитного в той час пального, про всяк випадок, і зайшов у туалет – перемовитися словом-другим зі знайомим підпільним маклером...

Над закритими дверцятами до кабінки Вітольда Карловича протягнулась пещена рука з кругленькою сумою фігонів. Однак, уздрівши простягнуті йому гроші, Вітольд Карлович відчайдушно вкусив руку даючого за своє природне паливно-мастильне. Володар руки даючого завив від раптового болю, але, розмазавши фігони по циці Вітольда Карловича, жбурнув їх на підлогу і тут же ухопив рудий шланг і ловко всунув його у вузьке горлечко своєї бездонної каністорки.

– Наливай, холеро ясна, адже тобі гроші дають, а руку відпусти!!!

В обстановці, що склалася, кращого виходу бути й не могло. Доведений до відчаю нащадок Агасфера став поступово переходити в рідкий бензольний стан, доки останнім до каністорки не перетік прийнялий природний вигляд і обриси дітородний шкворень мізерного підгепка Гаспида найпекельнішого. Останнє, що дозволив собі Вітольд Карлович, було схоже на рипіння, яке миттєво заклякло – Вожила його не вибачила...

...Марика від душі посміялась над тим, що трапилося і стала думати, куди подіти каністорку зі старим. Справа була непроста: адже не вливати ж його у справжній двигун внутрішнього згоряння. Від подібної доливки, тільки й того дивись, будь-який джип "Черокі", будь-яке спрагле "жигуленя" а чи навіть і "ВАЗ" негайно перетворяться на цілком некерованого Змія Горинича, а тому...

Укушений Вітольдом Карловичем щасливий володар високооктанового бензинового палива вийшов з платного туалету явно перевантаженим морально і фізично. З одного боку, його розпирало почуття глибокого задоволення, настільки знайоме всім нещодавнім совковим громадянам, але, з іншого боку, нив і набрякав цей безглуздий раптовий укус, якого так просто, схоже, тепер не позбавитися. До того ж і каністорку він знайшов не бозна-де, а прямо біля входу до платного сінематографічого пісуара. І, на своє лихо, не помітив, що на зовнішньому боці каністорки було кимось спішно надряпано червоним по сірому: "Ідіть ви всі на..."

Молодий, ретельний дільничий, що тільки вчора мав аудієнцію у Великої Хазяйки "труби", як і належить новой мітлі, пильнував. Виявивши гасло, яке не мало нічого спільного з політикою: "Не соромтесь – збагачуйтесь", він надмірно зрадів можливості виявити свій службіський запал і негайно заарештував пещеного молодика за порушення норм суспільної моралі. Наручники замкнулись на зап'ястях – міліцейської і пещеної прокушеної рук, утворивши жалобний тандем, що й потягнув тепер по усьому "Хресту" оту кляту каністорку, матюкаючись і пригадуючи при нагоді усіх дрібних представників нечисті, прямісінько до РВВС. Більш за всіх у каністорці скиглив і лаявся нещодавній улюбленець долі, а тепер в'язень совісті Вітольд Карлович Шварц...

...Сама Марика мала "лайновий" характер, оскільки запросто могла завести до виру – і не завжди тільки до суто житейського. Дочка русалки з Перегеп-чорти-озера, вона не могла бути іншою. І, схоже, хтось про це знав.

Сумна стегниста тітка добрячих сорока ягідних років, з рудою паклею погано пофарбованого волосся і якесь хирляве чмо, люте і мляве, за київськими мірками років шістдесяти, з'явилися зненацька у дзеркалі. Обоє були зодягнені у строкаті підштанки, пойменовані в Ієгупці "багамами", які не мали нічого спільного з справжніми нащадками маорі, що навіть у страшних снах у подібних штанцях не тусувались. В обох страхіть торси прикривали чорні футболки з жовтими трафаретними "бетманами"-кажанами і лихими написами 'Топ-Бой". Такі собі крутогруді почвари,чим тобі не повний відпад.

– Ой, не можу! – засміялась Марика. – Це ви ота крута публіка? Та з вас вже давно вся труха на асфальт висипалась! В чому тільки душі ваші мерзотні тримаються?

– А ти б не глузувала з нас, безсоромна! – прошепелявило свічадо голосом Третього підкопитка Сатани. – Так, золотко, як би там не було, але – ми, будяк пекельний смертним в бік і усім загальний привіт! – при його словах на кухні загримотів і поскидався з численних місць посуд. Марику це обурило. До кухонного обладунку вона ставилась свято: вміла і любила варити зіллячко всяке, хоч і купували в неї одне тільки вариво від імпотенції, звісно ж, що не покупець, то інтелігент трюханий. Закордонну віагру винайшли набагато пізніше, а тому Вожила роздратувалась.

– Цього мені тільки бракувало! Посуду мені ще ніхто не крушив, так що негайно розставте все по місцях і припиніть тут фамільярничати! Фамильярнічати в мене недоречно, – вона трохи охолонула. – Просто давайте побалакаємо по-свійськи: уточнимо, що до чого, що від чого і що для чого та навіщо... – запропонувала вона, зненацька змінивши гнів на милість, і упірнула у зручне крісло, виточене з кісток останнього єдинорога і підбите цупко під паноксамитом цілющим нерозрив-зіллям. В кімнаті повіяло тихою заводдю; прибулим здалося, що от-от зірвуться і здіймуть істеричний галас жаби болотні, але в цей час, тепер вже крадькома заскиглив, настирливо забелькотів Рикович:

– Нам би відрядження відзначити, мем, а то Гаспид пекельний свого не спустить!

– Вам? З вашими витівками? Та ви в мене тут же з десяток-другий небіжчиків наклацаєте, немов насіння налущите! А вони в мене й так від радіації мруть! Вибачайте, нема дурних! Забирайтеся до лихої матері, трясця вам у суглоби!

– Але, мем, це ж несерйозно! Адже ми не шантрапа підколодна, не перекотиполе, не гопники тупорилі! Ми з місією, мем, зі справжнісінькою місією з відділу суміжних контактів.

– Чи це так, Риковичу? – дозволила собі засумніватися Марика, вона ж Вожила.

– Істинно кажу вам: так! – надривно залопотів Рикович. – Ми зі служби гносеології страхів – так би мовити, самі не лякаємо, але чужі страхи випробовуємо на міцність.

– Ну і як, ота міцність?

– Та так собі, – делікатно-ухильно відповіла рудоволоса Мар'яна.

– Ах ти, змія підколодна, пліснява поганко! – обурилася Вожила. – А хіба не ти пила кров у цнотливої Ірен та її хлопця Вадима?

– Але дозвольте – яка ж вона тепер цнотлива! І потім, пила тіли дещицю! Так би мовити, на аналізи, – дрібно засміялась рудоволоса. Але, трохи пом'явшись, додала: – Адже мені без людської кровиці і натуралізуватися було не можна!

– Бреше вона, стерво, бреше, – пригадавши Мар'яні всі свої колишні образи, обурився Рикович. – Їй би й кагору вистачило! Вона завжди самим "фаустом" все діло вирішувала – самим тільки нуль сімдесят п'ять, а закусювала, коли чим Гаспид пекельний пошле!

– Нехай візьме і тепер вип'є того ж шмурдяка на кухні! Їй зараз Мурлон необхідний, щоб "фауст" доставити. Зате кров негайно поверни молодим, та так, щоб без усякої порчі.

– Може, тепер й дівоцтво зобов'яжеш цій дурепі вертати?

– Над цим я ще поміркую. Можливо, з огляду на вашу місію, і не треба. В усьому ж іншому все повинно бути бездоганно. Це ж треба – ледве тільки від Гаспида оговталися, як тут же двох упирів світові явили. Адже що Вадим, що Ірен тепер вже упирі. А кров у них молода. От і виходить, що занесли ви заразу, крутішу за СНІД.

– Добре, – згодилась Мар'яна. – Поверну я їм кров їхню шалену. Але все рівно самі собі карк зламають, бо як не ми, то інші відкриють у них прорву житейську...

– Це ми ще подивимось. Он і в мені, як не крути, отой вир душевний плещеться, а бач ти, жодного не звела і вам не дам зводити. Живі люди на земні хвороби нездужати мають, а не на ваші пекельні. Сказала – і край...

...За десять хвилин до кімнати повернулася п'яна в гепки бомжиха, позбавлена всіляких вікових ознак, в якій тепер важко було пізнати по-молодецьки статечну козир-дівку Мар'яну. В руках у неї були дві двохсотграмові капсули. Марика прийняла від старої дорогоцінні живі посудини й бережно поставила перед собою на трюмо. Трюмо покірно видохнуло: "Угу, слухаюся, пані". "Тепер піди і поверни", – задумливо промовила їй та.

Дзеркальна площина трюмо ніби обледеніла. На поверхні проступили холодні блакитні кристали, що якимось невідомим чином стали всотувати в себе вміщену до посудин-капсул кров.

Кристали збільшились і стали поволі рожевіти. В ту хвилину, коли вони досягли криваво-червоного кольору, Марика заспокоїлася. Ані Вадиму, ані Ірен більш ніщо не загрожувало. Тепер вони навіть не помітять, як поступово до них повернуться через густе київське повітря випиті нечистю криваві децилітри.

Тепер слід було подумати і про гостей: призначену натуралізацію вони якось грішним ділом минули, назад їм дороги немає – та й шкодити тепер особливо не будуть: ледь що – тут же вгамую, – спокійно розсудила Вожила, – та й вік Мар'яни не з прудких – так довго не живуть. Крізь кволий макіяж той вік як слід проступає, так що пора їх остаточно матеріалізувати і вижбурнути на міський асфальт.

Нехай побродять бомжами по планеті та всмокчуть всі принади від безпросвітності житейської, колупаючись у смітниках на задвірках та потрапляючи на помийках в люто-бешкетні ігри крутих, під час яких не раз і не два відітнутнуть їм голови і відріжуть різні частини тіла для залякування тих, хто з земних та ніякових: тоді й подивимось, до чого вони самі дійдуть. Якими себе жахами насолодять і не чи запросяться по тому негайно назад – до Пекла гаспидного.

Тільки подумала, як вони вийшли з чарівного свічада її невибагливого старенького трюмо, раптом впали перед нею навколішки. Не встаючи з крісла, самими лише вказівними перстами незворушна Марика доторкнулась до їхніх вузеньких лобів. Почувся запах сірки, змішаний з запахом підгорілої печені. На полущених масках спотворених облич в обох прибульців стала проступати справжнісінька кров. Самі прибульці почали поволі осідати біля її ніг на підлогу...

...Марика Марико чесно заробляла собі на життя: – керувала в Києві черговим товариством з дуже обмеженою матеріальною відповідальністю "Альфа-Скорпіон", в якому управлявся Гарик Вонс, що якось злигався із розумними істотами з планети Плейбой. Істотоньки ці молилися всесвітньому богу Зексу, який був близьким до земного похітливо-похідного відповідника – секс.

В самій місії "Альфа-Скорпіона" звично пудрили неофітам мізки, пропонуючи зразки космічної екзоеротики, що насправді тхнуло звичайною земною облудою і виявлялося не більш ніж збоченими зносинами з тумбочками, табуретками, призмами і магічними люстерками. В останній час у місії стали розроблятися найяскравіші взірці сексуальних нічних горщиків, і на це витрачалося чимало часу й сил.

Три року тому Гарик був далеким від успіху, але якось декілька його послідовників потрапили до справжнісінької дурки. Ось тут і з'ясувалося, що в закритих спільнотах нові ідеї ранять душу кожного – всі тумбочки в чоловічому відділенні божевільні стали звертати на себе увагу навіть у санітарів і лікарів особливо після того, як в одній з них сховалася малохольна Глаша.

Тут тобі дурники, і без того народ "ляпкий", виявилися на грані ейфорії. Коли ж старі тумбочки, не витримавши безперервних неформальних коїтусів і нестримних струсів, що називається дійшли, нову партію товару замовили добродію Гарі Вонсу. Тут Гарик постарався, і оскільки Глаша мала послідовників не в одній лише Ієгупецькій дурці, то відтоді замовлення пішли зі всіх країн СНД, а із ними – і численні листи і пропозиції. Розглядалися прожекти імплантації жвавких статевих органів у холодильник, зимову овечу доху і навіть в електродріль, а нова концепція "Еротика в милі" призвела до випуску мильниць з мильними щілинами.

Сама Марика дивилася на всі ці дурниці ніби крізь пальці. Виконавчим директором був Гарик Вонс, і всі ці прожекти і проектики були на його голові. Інший би спасував, та тільки не Гарик. Він ніби винайшов універсальний набір пуансонів, і невелика, але міцна грошова кувалда вирішувала всі ці питання за здоровеньки були. А яке ж здоров'ячко у божевільних?

От і сьогодні належало пробити бозна-звідки доставлений скам'янілий ембріон динозавра, щоб завтра новоявлені збоченці могли вподібнитися татусеві-динозавру мезозойської ери і, належно сплативши добрячу платню, вигукнути переможно: "І я це зробив!"

Гарик і зараз припильнував найбільш зручне для подібного палеоінцесту місце, і вже приставив до нього пуансон, щоб торохнути по ньому з належною силою, але раптом скам'яніла кірка відлетіла сама – і з надр скам'янілості просто на Гарика подивився справжнісінький хижий реліктовий динозавр. У божевільних очах рептилії запалав хітливий вогонь.

"Самка!" – з жахом тільки й встиг вимовити Гарик, як тут же був зім'ятий і кинутий бридкими мацаками в безодню найдавнішої на Землі піхви. Місія "Альфа-Скорпіон" тої ж миті припинила своє існування. Марика Марико залишилася без діла. Тепер вона була просто Вожилою...

...Зранку поет встав з головним болем. Вірші зазвичай не годували, премій ніхто присуджувати йому не поспішав, а випадкові жінки користувались поетом, як одноразовим рушником. Одноразових шприців ще не було, хоч аура від тих "одноразових принців" витала. Усі ці факіри на мить, щастунчики на "щас!", на "ту ж хвилиночку!" в Ієгупці ніколи не зникали, але приставати до їхньої армії було якось ніяково. Все це призводило поета до досить сумних думок. Він зібрався було засумувати, але мимоволі кинув погляд на письмовий стіл – там лежала гірка листів, на які він ще не відповів. Поет мляво впав у крісло і взався за читання адресованих йому рядків:

"... Залюбки дізнався про організацію клубу поетів по листуванню. Пишу з дитинства, публікуюся в містечково-районній пресі. Дуже хочу вступити до вашого клубу, де зумію розкритися і відчути ауру загального поетичного...", і т. д..

"... Та всі ви тут шахраї відторохані. Хто вірить вам, Господи? Йшли б ви під три чорти і чотири гепки!.." – резон був відіслати адекватно, та тільки вбивати на це час не годилося.

"Дуже хвилює ідея поетичного листування. Це так елітарно! Вірші зрушують і хвилюють; вони дозволяють глибше проникнути до внутрішнього світу серця – завів би собі секс-лаг – вимірник глибини тваринних оргазмів, що, втім, не мають до поезії ані найменшого відношення..."

"Сиджу за машинкою цілу добу: ніяк не можу знайти друкарку, якій можна було б платити оргазмами. Всі існуючі реальні друкарки прагнуть мати посторінкову платню – шість фігонів за тридцать п'ять – сорок рядків". – Ого, це вже цікаво! Значить, курс ще не найшаленіший – п'ятнадцять фігонів за бакс. Виходить, що мільйони фантиків будуть у нас в кишені ще не скоро. Поет навіть не уявляв, що рівно через три роки він знайде у себе під ногами цілий мільйон гривень в одній сірій купюрі і купить за них власній дитині триста грамів шоколадних цукерок.

"Група секс-підтримки межпланетного ООО "'Альфа-Скорпіон" готова прийти до вас на допомогу. Астрал, ментал, ноосфера – не займають. Всі ідеали переховуємо під ковдрою. Пишіть на нашу поштову скиньку: планета Плейбой, сузір'я Наздоганяй, Третя Планетарна Западина. "У лiжко Пану i Панi"..."

"Хотілося б знати, що являє собою ваш клуб, яку мету ставить перед собою? Інтерес зовсім не зайвий, оскільки сам намагаюсь писати (краще б не силкувався, адже так можна заробити душевний геморой), хочеться якось рости і знайомитися з творчістю таких же, як я (навряд чи в мене вийде стати керівником душевно-геморойного закладу). Намагався навчатися в літстудії, але нічого путнього з цього не вийшло (ну, тут, батечку, настав час терміново оперувати ваш поетичний дар як звичайнісіньку гемороїдальну тріщину в сідниці)".

"Я всього лише два роки пишу вірші, але хочу створювати справжнє мистецтво. Коли пишу вірші, песні, малюю, то все одно, що літаю (це, миленький, не до мене, а до Шагала...). Розробляю тему (так ви, батечку, цадик!). Будь ласка, нікому ані слова про те, скільки мені років (і точно:

"В старий талес віщий цадик худорляві зщулив плечі,

ти ввійшла, "Шолом-Алейхем!" – добрий вечір...")

"Мені дев'ятнадцять, не одружений; п'ять років у мене була кохана дівчина. Зараз вона мене покинула. В порожній квартирі, з якої разом зі своїм хлопцем винесла все. Я залишився і з відчаєм кинувся писати романи жахів і вірші прямо на старих шпалерах (це вже вражає!)".

"Послухайте ви, поважаюча себе людино! Ви мене, на жаль, не зацікавили. Не зацікавили й край! Може бути, виною тому моє "членство" в "тричі проклятій" вами Спілці письменників, де, незважючи на нехтування вами вашої роботи, планка професіоналізму й майстерності достатньо тривко тримається, що дозволяє відрізняти явного графомана від неявного, який би псевдонім він собі для цього не вигадав, хоча розумію ваше дилетантське захоплення римоплетінням. Чи не пробували ви на дозвіллі зайнятися макраме і отримати повну від того сатисфакцію? Професіонали зі Спілки письменників вам дарували б свої правильно написані рядки, а ви їм – свої ажурні плетива для квіткових горщиків (самій би тобі в квітковому горщику визріти до рослинного стану – ледве встигла промайнути якась дурепна думка)".

– Ах ти, стара апаратна щурихо! – спересердя подумав поет і вийшов на кухню поїсти яєшні. Але на порозі кухні неформальний метр поетичний зненацька отетерів. Жінка, що написала йому нещодавно настільки капосні для нього рядки, жителька далекого підмосковного Красногорська цілком беззлобно і надзвичайно ретельно перемивала його власний посуд, в той час, як його ж власну яєшню щодуху і навіть занадто уминав шестилапий крилатий кіт.

– Поезія – служниця, людино добра. А ваша яєшня – гидота. От і віддала її тваринці. Не дивіться на крила: все рівно та ж муркавка, хоча й інопланетна. І їй, як усякої тваринці, з муркавки, яєшенка просто корисна, тоді як поетам зранку належно пити олімпійський нектар.

Тільки вимовила, як тут же на столі виникла півторалітрова пляшка колекційної крові з етикеткою "Старого нектара":

"Мій Андріївський узвіз подарував мені смуток,

там де келих "Старого нектару" зі століттям ковтали утрьох –

Я, Узвіз і Століття – буденність й примара...

Тут до нового часу лишається крок."

– вальяжно продекламував поет після того, як браво хльоснув склянку нектару, від чого на душі справді полегшало. "Стара апаратна щуриха" виявилася нічого собі тітонькою, досить пристосованою до буденності, в міру співчутливою і "кирною". Отож і кирнули ще по келиху – і нова господарка відчинила навстіж поласувалому яєшнею Мурлону вікно. І той, наївшись по зав'язки, випурхнув геть, у той час як Маргарита Ногтєва – а це була вона – зненацька розсипалась і осіла в просторі найтоншою сірою плівкою, що незабаром, розчиняючись геть, зникла.

Від цього її чудного з'явлення, – присутності-зникнення в квартирі поета відбулися зміни, чайворідно-строкаті. Всю квартиру неначе промокнули яскраві світлові плями, подібні до нашестя батальйону сонячних зайчиків, і тепер всі ці "не-кролики" блукали по стінах у пошуках проходів у паралельний простір, зітканий із людських марень, власне з найбільшої земної Поезії – і тут поет згадав свої нещодавні нічні видіння.

...Він ішов нічним містом, а сама ніч уявлялася йому палкою нічною красунею. Все в ній було прекрасно, окрім... відвертості. Вона кралася по стінах будинків, і від нічних неонових ліхтарів далеко вперед бігли її легкі, верткі затінки. Нервовим жестом руки вона розривала на шиї місячне намисто, і величезні, розміром з гусяче яйце, градини тут же налітали на місто. Намистини були легковісними, але саме видіння – жахливим. На голові у тієї красуні був чи то траурний капелюшок з капором, чи то весільна фата з густою вуаллю, за якою нечітко вгадувалися чарівні риси неприкаяної дівчини-Феї.

При світлі розсипаних по місту місячних намистин і у настільки ж яскравому світлі неонових ліхтарів дівчина-Фея мчала за летячою вгору прялкою; при цьому її чіпкі руки завзято сукали нитку. Це й була місячна нитка сновидінь.

В цю нитку Фея вплітала нестаріючі казки вічних добрих чарівників, і найабсурдніші софізми з одкровінь земних мудреців, цадиків і старійшин, племенних магів і кволих державних діячів, колись мужів політичних, а зараз володарів персональних золотих сральників.

В такі сральники Фея не заглядала, а тільки іронічно посміхалася і продовжувала прясти дивну нитку з пряжі, в яку впліталися й заговори на добро, і цілющі молитовки від порчі, і найтихіші слова розради від нещасної любові, заздрості та байдужості.

Пряжа виходила тонкого сріблястого кольору в якомусь ніжно-фіолетовому ореолі. В житті поет не любив ці кольори, доведені до холодно-отруйних тонів стараннями технолога технозою до кінця чергового двадцятого сторіччя, двадцять першої земної цивілізації, однієї з п'ятьох цивілізацій, що силкувалась пережити і своїх творців, і свої чарівні казки.

Однак поет знову звернув увагу на неймовірно дивний колір сновидінь. Скоріше це було місячне багатоцвіття, що навіть дихало якимось дуже живим повівом і зцілювало і від ранкової нудьги, і від вечірнього неробства, і від денного затишку. В цій дивній пряжі був навіть якийсь шарм, і поет дозволив собі завзято потягти за нитку, та піддалася і огорнула поета найлегшим коконом світла, в якому він став парити слідом за дивним сном, як перший космічний супутник, так і не виведений на орбіту одним з перших космічних човників-шатлів. Він так і залишився піднаглядним бомжуватим волоцюгою, що відіспався удень у вуличній каналізації. Якщо вдень йому дісталася свобода, то вночі, нехай і піднаглядна, доброта.

За цей рік поетові довелося багато епістолярити. Цілком несподівано до нього прийшло понад сто листів від людей вибагливих і суперечливих самим своїм безцільним існуванням. У своїх листах вони постійно сперечалися з поетом, вказуючи йому на його творчу "деци-метровість", сумніваючись у його професіоналізмі, щирості і просто праві подавати людям надію і дарувати набуті самим знання.

А це значило, що в поета з'явилися учні, як значило і те, що поет старів, хоч і зважати на зморшки було ніколи. У листах, написаних у відповідь, він набував себе в суперечках, поетичних експромтах, віршах і іншими обставинами зовнішнього життя мало цікавився. Цим він і бентежив тих, хто мало знав про повсякчасність. Знали б ті, що повсякчасності для поета не існувало! Він звичайно парив, навіть і тоді, коли згідно з житейською логікою це було вкрай безглуздо і навіть небезпечно...

...Нічні сновиди та марення не припинялись. Сто тисяч потвор вривалися в його неозорий потривожений світ. Це були і знайомі йому з суміжного Безбережжя фантоми, і незнайомі страховинні пики, які мчали наввипередки з різних боків до нього, з однією тільки неминучою і єдиною думкою – мстити!

А мстили тільки за те, що саме їм вже не дано було право воскреснути, в той час як йому, все ще мешкаючому на землі, всі ці фантоми – від наймиліших до потворніших – тільки й здавалися родичами гарбузовими, і поет намагався поплескувати їхні подоби по шиях, але від такого панібратства від фантомів лишалися самі тільки чеширські мордочки й дзуськи, і вони зіщулювались у плечах, перетворюючи свою непроглядність на примарність, від якої вони тільки сахалися, як від недбалості цієї абсурдної людини, що сміла називати себе легко і просто – поетом, несучи в собі символи, образні ряди, метричні і силабо-тонічні побудови, метафори і всяку іншу абстрактну дурість, настільки незаякорену, настільки наносну, настільки різну...

Раптом серед інших пик, фіг і маслин виявилось досить охайне і надмірно скорботне обличчя. Так і є – Чорний Янгол. Але ні – ще не за ним... По всьому видно – не за ним. Сьогодні в Янгола було інше завдання. Адже не хто інший, як поет, так жадав достукатися до вищих сфер – і от, нарешті, у сферах вирішили піти поету назустріч. Йому просто на мить відкрили тонкий зір і дозволили споглядати очевидне...

За збентежившим поета своєю присутністю Янголом вже тягнувся густий, похмурий шлейф, у якому поет крізь весь цей скорботний караван зумів розгледіти рух душ тільки-но померлих. Чудно було спостерігати цей сизий караван смерті, цей жахливий караван розставань.

Усоплі душі верталися в невідоме земним людям Безбережжя. Над ними парив Чорний Янгол, але навіть вже не Янгол, ні – чи то він істота небесна, чи то птах... Ні, Янгол Смерті урочисто і переможно летів сам по собі, а птах, що парив у просторі паралельно з караваном, був душею поета. Чорний Янгол чемно привітався з душею, але претендувати на неї не став, мов і насправді була душа та безсмертною. Поет був шокований і засмучений. Він уперше бачив, як душі усоплих дійсно покидають грішну землю.

– Та чи все це насправді, Жаклін? – запитав раптом поет померлу душу дев'ятнадцятирічної поетеси. Колись вона спілкуваася по-французьки, але зараз її душа перекликалася з душею поета пташиною мовою, однаковою що в Борнео, що в Кацапетівці, що в Парижі...

На землі вона гаряче любила всіх, а померла від раку – не відразу, а переживши біль і страждання. Певно, їй випала доля не тільки плисти в каравані, але й бути першою в числі тих, що відходили. Жаклін – пастир цього небаченого людьми жахливого каравану смерті. Вона летить в ключі усоплих найпершою, і політ її легкопливний. І тому справді всі в цьому каравані рівняються на неї, як колись у Бабиному Яру розстріляні душі єврейських страждальців рівнялися на душу прадіда земного поета.

Всім відомо тепер, що жив на Землі і такий великий дивак – професор Київської консерваторії, поставлений в один ряд із маклерами і чоботарями, немовлятами і старими. Це була колона тих, кого вели убивати. І тоді старий заграв на скрипці, і грав шляхом до Бабиного Яру, і вже тоді, коли люди стояли у безодні, і потім, коли вже нікого не залишилося. Тільки після цього карателі розстріляли скрипку і самого виконавця. Але так тільки здавалось, тому що старий продовжив грати на скрипці, як ватажок того далекого каравану смерті...

Дивний той скрипаль довгими століттями блукав шляхами Європи. Він запам'ятовував звуки і запахи, аж до смаку велетенського людського горя, і коли пробив його скорботний останній час, він так само, як сьогодні Жаклін, як зумів спорядив і очолив той далекий і страшний караван. Всесвітом плив дивний караван під музику Мендельсона, і весь Всесвіт ридав...

А в цьому каравані чується реп. Реп дуже любила маленька Жаклін. Клин неземних журавлів-душ, що танцюють реп, назавжди покидаючих Землю, – нісенітниця. Всесвіт дивується, але чому тут дивуватися? Скрипку розстріляли вчора, а реп народився після. Поет безупинно намагається підлетіти поближче до Жаклін і станцювати з нею разом.

– До пори не дозволено, – трубить Чорний Янгол і перегороджує чорною ж блискавкою шлях. Від того спочатку душа Жаклін танцює реп у цілковитій самоті, але після цього весь караван починає за нею пританцьовувати. Це остання пам'ять усоплих про світ земний.

– Прощавай, крихітко Жаклін!

– Оревуар, поете!

– Оревуар, дівчинко!

Поет плаче....

Всього тільки десята година ранку, а на нього вже накотило, нахлинуло, він вже безмірно і жахливо п'яний. Який нескінченний морок, яка облуда! Щось перемкнулося на Суміжжі світів, і поет зненацька чує, як по радіо передають:

"... Сьогодні в Марсельській онкологічній клініці померла дев'ятнадцатирічна поетеса Марселіна-Жаклін Тендер. Її творчість стали широко відомою завдяки французьким реп-групам "Сьюз" і "Ле Бада". "Вірші дарують мені життя", – казала вона."...

...Рука поета потягнулась за другою склянкою вина. "Старий нектар" з кримського Суміжжя був сьогодні добрячий. В його амбре вгадувалася і гарна витримка років, і найбездоганніший букет різнотрав'я. Поволі підступав і не розчинявся перед очима якийсь чудний і не зовсім алкогольний дурман, за яким несподівано виступали образи-спомини. Ба, наставало прозріння!

І тепер запросто можна було згадувати сни. Чомусь саме зараз вони йшли без звичних купонів, через які, при пробудженні, обов'язково нашаровувались якісь викривлення, що залишали почуття вічної неповноцінності і вразливості власної пам'яті, мов хтось спеціально створював при пробудженні з побачених снів локшину. Схоже, що цей хтось був чітко персоніфікований і володів привабливою зовнішністю молодої жінки з чудним, звучним ім'ям – Марика Марико.

Але поет сам дозволяв приходити до себе у підсвідомість цій красулі при пробудженні і кособочити та нуртувати його сновидіння, оскільки після цього на одну тільки мить він міг бачити її руки, що переплітають кінці сновидінь у тонке ошаліле прядиво. І хоч у Замежному ткацтві сам поет ні біса не тямив, але йому подобався запах шкіри, волосся, аромат губ цієї чудної фантомної панянки, що сміливо намагалася здаватися справжньою жінкою, але по суті була все тією ж доброю нічною Феєю.

Тепер же все було абсолютно іншим. В якомусь чудному мареві і зовсім не під землею, а прямо на землі раптом розросталось величезне за обсягом підземелля. В ньому панував напівморок, і повсюди блукали морлоки – дрібні та жалюгідні напівправдошукачі. У тьмяному напівсвітлі вулиць і майданів вони самі собі намагалися здаватися значущими і рішучими у вчинках, але їхня хода була непевненою, вкрадливою і до болю знайомою. Тільки де і коли це було?!

Резиденція морлоків займала під собою площу, рівну суміжній державі. Морлоки відловлювали обивателів, чиї думки були яскравіші за епохи, що на той час існували. Тому і саме Позаземелля з чудернацькими підземними перекриттями було побудоване із мрії. А щоб пити цю мрію прямо з підмурків, в цих же земних обивателів час від часу стріляли, звичайно, впритул. Підходили, притискаючи стволи своїх духових рушниць до потилиць, бац – і прощавайте, дорогі браття, але звольте розійтись по модернових бараках. Всім спати, як ще не скоро заспіває молодий московський болгарин, зведений до рангу шанованого чоловіка старіючої примадонни.

Всім, ховрашки, спати! Чи ви ще бажаєте будь-що міняти? Краще і не намагайтеся, тому як не можна – це ж осудливо – жити завчасно в інореальності, тоді як рили б ви собі краще звичайнісінькі земляні погреби під картоплю. Хто б вам за це хоч слово сказав? Та ні, закортіло злетіти, і де – в нашому ж підземеллі?! Адже в ньому і сам великий Зодчий нічого змінити не зміг. Тільки і проявив лисину, картавість, іржу і роз'їдену ціанітами рану плечового суглоба. Але його тепер нікому, відтверто кажучи, не жаль. Зате жаль, що, як не крути, а від цієї випущеної з маузера в тіло диктатора дози всіляких ціанідів він ще за життя перетворився на дебіла і ловкенько висковзнув од відповідальності. Тільки і дозволив всім цим морлокам з'явитися на землю і взяти свою велику данину від ще живих та непомерлих, хоч між першими і другими ще ой яка відмінність.

Живі створюють, а непомерлі підривають Божі храми під дивертисмент мрії ошельмованої. З непомерлими і жити простіше: вони виконують, а поки ще живі ремствують: "Ми не "шельмували" мрію! Це до нас і за нас інші розстарались..." (непомерлі, значить)...

А дарма такий гармидер влаштували, тому що підійшов час, і притягли до відповідальності і невмерлих виконавців, і живих творців-споглядачів. Ті тільки й навчилися охати та споглядати, і ледь було самі не вхопилися за парабелуми, та тільки дуже швидко в мертві перейшли і на тому заспокоїлись, а неживі закарбували в граніти їх вогнисті промови і стали терміново відбирати у зломлених та посоромленних довіру до тих скам'янілих табул. І все б було неабияк для неживих, але не мертвих, та тільки все робили на тяп-ляп і, за великим рахунком, через кузькіну матір. Нарешті побачив поет і себе, але не в радісний для себе час...

...Вже визнаний і старий, з сивими скронями, стояв він перед верховним судом республіки, а провідні експерти з економічних перверзій держави обвинувачували поета за злочинні ідеологічні контакти з екстремістськими представниками регіональної антикризової партії. Звали поета Гліб Шорін, і виходило, що порушував він закони і постанови різні так і не зміцнілої "карликової" держави, що стала пойменовуватися у простонародді Територією. До обвинувачення додавалося сімдесят сім вагомих томів доказів.

Виявилося, що поет регулярно і злісно порушував триста тридцять шість державних, міських і вуличних законів. Судили, щоправда, не самого Гліба Шоріна, а його об'ємне голографічне зображення, тоді як сам поет ще напередодні потрапив під дію шокового "демократизатора" і, на жаль, його крихка земна плоть терміново відійшла від його суто матеріального втілення. Місцевий рейнджер з муніципальної поліції виконав свою роботу професійно: справно влучив по черепу кишеньковим "демократизатором" при порушенні Глібом Шоріним триста тридцять сьомої постанови, після чого в мозок зненацька померлого нещасного яйцеголового були введені аварійні датчики біоелектронного протектора пам'яті.

Світ побудованого на Землі підземелля з величезними радощами дізнався про засудження і покарання людини, що настільки злочинно ігнорувала найголовнішу літеру Закону. "Адже у нас правова держава, вельмишановні добродії і панянки", – любили проказувати Законодавці. От тільки Гліб Шорін вже нічого не міг їм заперечити. Мозок Шоріна поволі згасав на тротуарі і відходив у Потойбіччя, але на це ніхто не зважав. Виходило дещо інше: покараний мозок просто виводився з індивідуального підпорядкування злочинцю і перепідпорядковувався муніципальним нейрохірургам-покарникам, що могли його тепер нафарширувати всіляким законошанованим дріб'язком задля залякування інших. Ті тихо ремствували.

Це було жахливо. Перед Глібом Шоріним поволі розтікалось зненацька матеріалізоване майбутнє... Він побачив себе в ролі державного злочинця і, згідно офіційній версії, злочинець Гліб Шорін самотужки зажадав від державних можновладців усіх уявних рангів негайної заборони регіональної антикризової партії.

Виходило якось незугарно. Живий Гліб Шорін не вимагав нічого, окрім економічної і духовної терпимості, а от мертвий в ім'я всіх неживих відчебучив таке, до чого не додумався б за життя. Його посмертне прохання було терміново передане в інформаційний урядовий відділ погрузлої в корупційному нестатку країни для зачитання на пленарному засіданні ООН, що зняло обвинувачення проти войовничого незважання на окрему особистість Республіки, після чого тіло поета було кремоване і перетворене в компактну гранулу доведеного до смарагдової міцності попелу.

Гранулу було вміщено до штрафного відсіку орбітального поховального супутника і вижбурнуто на п'яту всепланетарну меморіальну орбіту. На землі йшов 2025 рік.

Триста п'ятнадцяте київське кладовище (а номерний відлік вівся з 1986 року) звично не було порожнім. В залі для проведення громадських панахид зовсім нещодавно було встановлено ліцензійне обладнання для реконструкції образу померлого. При прощанні з покійним використовувався широко розрекламований засіб нейрографії та відеоекстраполяції Мерлінга Кері Х'ю.

Кері Х'ю любив поезію Гліба Шоріна; Гліб Шорін засуджував винахід Кері, вважаючи, що не можна бентежити душі померлих, зведені Чорним Янголом у безномерні каравани смерті, що відправляються у вічність. Візуалізація покійних затримувала б відбитки душ, померлих у Передземеллі (так званому Астроплані), десь у Переднебессі і на Астроплані не вистачало б вакансій для тих, що мали вертатися на Землю, тобто для реінкарнаційних немовлят. Це було і недобре, і загрозливо... Але винахід був проданий у технічні служби ООН і впроваджений повсюдно.

За відновлення вигляду кожного злочинного елемента відповідав інформаційний відділ муніципальної поліції, що знімало з інших достатньо полярні емоційні і моральні аспекти. Але цього разу все мовби навмисно розладналось. Гліб Шорін дивився на тих, що зібралися якось не надто радісно; тут же під впливом примусової відеоекстраполяції і нейрографії був відсторонений розгублений молодий оператор, і його місце зайняв, що називається, ас. Надалі відбулися гарячкові маніпуляції; здалося, що навіть пульт завив від нестерпного душевного болю і явив вигляд померлого. Цього разу хитко налаштований на встановлений Законом меморіально-ліричний глянець.

Тут же, як і зазвичай, перед очима померлого і тими, хто прийшов на панахиду, громадянами Республіки, були спалені вимпели і прапори регіональної антикризової партії, а найзапекліший злочинець Гліб Шорін, прийнявши посмертні покаяння, виголосив палку викривну промову.

Присутніх вразило, що власне промова була складена з заздалегідь відомих штампів, що навіть на дух не збігалися з частотним словником самого поета. Але тим не менш промова справила очікуване враження; в залі пролунали ріденькі оплески – безглузді, блюзнірські, дещо театральні. На тому і скінчили.

Після встановленої процедури посмертного покаяння тіло було креміруване, а порох після цього було урочисто спресовано в мікрокапсулу і вислано на п'яту меморіальну навколоземну орбіту, де йому віднині належало обертатися найближчі 76 000 000 000 років.

– Симпатична інформація! – посміхнувся крізь сон поет. Однак на тому його сон перервався, як плівка в анахронічній кінопроекційній будці. Так і хотілося рикнути: "Чоботарю!" Але замість цього Гліб тільки кисло посміхнувся і закурив.

Цьому року він був усіма осміяний і покинутий, і хіба тільки Мурлон ще приятелював з ним по-давньому на правах рівного. Щоправда, пити Мурлон, як і всяка земна м'якусятина, любив тільки молоко і на скорботи світу не скаржився...

...Не скаржилась на скорботи світу і Велика Хазяйка. В цей самий час вона вела бесіду зі злодійкуватою вихлостегною дівкою Алевтиною, в той час як вони спільними зусиллями зі знеможених пуп'янкових недомірків троянд і потворного алтин-зілля майстрували, нічого собі скажемо, букети. Для цього вистачало їм і вузьких обрізків целофанової плівки, і ненав'язливої для випадкових перехожих реклами.

– Беріть, мадам! Всього триста п'ятдесят купонів! Впливає на організм, як кілограм гарного м'яса! Бажаєте, я вам ось що по секрету скажу: наші квіти не для бідних ґамериканців, а для багатих українців. Ні, їй-богу, смішно! Тут нещодавно заходився один італієць для своєї красульки троянди купувати – Цілуванто прилизаний. Але зате такий, скажу вам, галантний: кожного вечора був рівно о восьмій точніше за годинник – платив свої сім долярів за п'ять багряних троянд, і гуд-бай. І хоч ця мадам не зовсім щоб троянда, але і у вас же з долярами не густо. Та й кого трояндами в серпні здивуєш? За справжніми трояндами загляньте до мене у січні. До того часу і у вас, дасть Бог, з'являться бакси, а в мене – як раз троянди підуть. Знаєте, на таких величезних бройлерних ніжках, – Велика Хазяйка сміється. Їй подобається її власне уміння насміхатися над навколишніми лохами немордовськими (бо, звісно, оті "лохи" та "лажа" із Мордовської зони), до яких, між іншим, відносить вона і поета.

...Гліб Шорін з'являється у "трубі" в найбільш недоречний час. Квітів він зроду у Вікторії не купував, зате випитував міський сленґ і "хохмив". Сьогодні він згадав дружка своєї юності, зараз приват-доцента, що зазвичай проказував: "Дівчатам квіти слід дарувати двічі за життя: перший раз на весілля, другий – на похорон".

– Я вже кому слід передала скаргу на цього типуса. Самі розумієте, в сфери. Це ж монстр якийсь, а не кавалер, – скрушно зітхає глинобитного вигляду Вітонька, що продовжує в'язати незугарні букетні компакти з реп'яхово-трояндових недорізків. – Судить самі, дорогенький: одна вечеря сьогодні у кабаку тягне на 700 – 800 фігонів на мармизу: що дамі, що кавалерові. Так чому ж квіткова інтермедія повинна бути задарма? Це вже, вибачайте, порушує гармонію, а суть даної гармонії якраз і полягає в тому, що якщо гроші є – веселися, а немає бабок – удавися. – Шорін шокований, але на Вікторію не ображається. Від цієї шугної величної дилди з колодами ніг і кувалдами рук іншого і не почуєш. Така собі ілюзія з перевірених життям споминів. Кому як не їй гарчати вічне "Від гвинта!"...

... В той ранок солодким сном засинала у себе в постелі стомлена вкрай Ірен. Всю минулу ніч провела вона не дома. Це була чарівна ніч, хоч і почалася вона з раптової анемії та промайнула миттєво, і перелаштувала її єство, але час цієї ночі вийшов, а життя протекло далі.

В недалекому минулому, ще до того, як вона прийшла від Вадима і забажала міцно заснути, все, що раніше сталося, здалося їй дивною феєричною випадковістю. Але тепер, обгорнена махровим китайським простирадлом, вона лежала під ним цілком оголена і віддавалась теплим хвилям нещодавніх споминів. Весь світ, пережитий нещодавно, уявлявся ласкавою тваринкою, що прийшла невідомо звідки і ще й досі не зникла, але перевтілилася в тонкі образи чудернацького суміжного світу.

З цього світу по крапельці, по крихітці стала вертатися до неї випита служками Гаспида пекельного молода свіжа кров, віднині настільки ж багряна, як і блакитна, оскільки переходила ця кров зі світу в світ, молекули перемішалися, не визнаючи законів антисвітів, бо і в тому, іншому світі, еквівалент дівочої чесноти дорівнював теперішньому її стану палкої, молодої особистості, що скуштувала таїнства жіночої ініціації.

Поступово заспокоюючись від нічного збудження, що перебувало в її крові, вона засинала. Кров'яні молекули просочувались крізь тонку, ніжну шкіру, крізь найтонше сито епітелій, і розчинялися в жилах, відлітаючи до центральної артерії з інформацією про той світ Замежжя, з яким віднині і вона була нарівні.

Їй снилось, неначе б належало йти в наряд; її ретельно облягала акуратна жіноча унісекс-уніформа національного гвардійця Республіки. Саме в цій формі вона стояла останні хвилини перед казарменим дзеркалом, а з невидимої радіорубки вже лунало: "На розвід, панянки, на розвід!" Сама Ірен пересувалася поволі, ледь-ледь перебираючи ногами, бо все ще перебувала під малознайомою дією "чоловічого" наркозу, вся сила якого полягала в тому, що зволоженими своїми губами вона все ще відчувала пружний його доторк.

Поволі спливав час. Ірен звільнялася від заціпеніння, ставала розкутішою, прудкішою, цілком протилежною собі – тій нещодавній на виплеску безглуздя і радощів водночас.

Тепер вона була не просто дівчиною з казарми. Ірен служила психологом, про що свідчили офіцерські шеврони на її уніформі, а вона цими шевронами пишалася. Віднині вона хотіла відчувати весь спектр переживань молодої жінки-ввійськовослужбовця, і тепер, здається, це у неї виходило. От і щойно Ірен побачила соковитий еротичний сон...

В горлі сплинув перший рвотний комок, а за ним слідом прийшло почуття провини. Вона раптом ясно усвідомила, що цілком безвільна вступає у світ реальної еротичної ласки, що час символічних віртуальних коханців і спокусників назавжди сплинув у Лету, що відбулася усвідомлена персоніфікація, як тільки поруч виявився Вадим і вже знову запропонував їй стати повнокровним і реальним партнером, яким виявився сам... У сексі. І якщо буде і в подальшому так справа іти, то в швидкому майбутньому вона зможе подолати всі відомі їй до часу комплекси і перетвориться на розкішну щедру на кохання жрицю з вищою мірою повнокровного співчуття до тих, хто ще не набув себе... В душевному напівблюзнірстві своєму.

Бідолашною вона була, бідненькою... Їй і на службу збиратися був час, і про місячні слід було турбуватися... Одним словом, їй весь час портянки на душі тиснуть. І не філолог вона вже, а єфрейтор. Бр-р-р!..

...До кімнати увійшла величезна дурепа Мотька, пойменована в гуртожитку Матильдою. Зросту велетенського, конопата... Пика геть квадратна, кисла.

– Ірко, ти де цієї ночі швендяла, скажи?

– З комахами трахалась!

– Це що! От я, мля, хочу жерти до одуріння. А ворона, паскуда, знов до кватирки не підлітала, хоч я, трясця її матері, кільця їй на мотузці розвісила. Нудьга...

– Воно, Мотю, і зрозуміло. Ти ж геть звела нанівець всіх навколишніх воронів. Всього два місяці без роботи, але ж у кастрюльці щодня не абищо, а бульйон з воронячими потрохами булькає. Як це тобі тільки вдається?

Матильда безпорадно простягає назустріч Ірен велетенські ручиська дикого птахолова і так от продовжує сидіти і жалібно посопувати.

– Годі, чого сопеш, бери в гаманці сотенну, тільки, чур, сьогодні приготуєш що-небудь вегетаріанське...

– Це ми можемо, -радіє недолуга шаромижниця Мотька. – Я, наприклад, млинців хочу зі сметанкою, хоч би із бісиськом у компоті!..

...Ірен висунулася з крихітної душової, коли на годиннику пробило першу опівдні. Сама розпарена, вона здивувалася настільки ж розпеченій Мотьці, що якраз подавала до столу обід. Рожева і щаслива, та поставила на стіл розрум'янені млинцеві пишки і півлітрову кринку сметани. Ірен уважно придивилась до Матильди і для себе відзначила, що в цієї непоказної недоладної конеподібної бабидли занадто ворушиться сильний чоловічий гормон.

– Мотю, адже й тебе сьогодні відтрахали, як придивлюсь?

– Ага, – беззлобно погоджується та, вминаючи пишки.

– Ворони – це що? Мій батя, з голодухи, після війни голубів жер. Завзятим мисливцем був, а під час війни жерти голубів гидував. А після війни в шлунку дулі завелися, так він і почав голубів жерти. Але він їх з рушниці бив. А мені як? Кранівником працювати – нудьга, все на вітер і відматюкати нікого, а от у муляри не беруть – цегла під руками кришиться. Так я два місяці їм робітник, а потім – відвал. Місяці на три. Працювати треба, щоб з общаги не вигнали... А Єдринич, він хоч і криволапий, та випити мастак, доки гроші за мною водяться. А потім – лети, вільна птахо. Він без бабок і палки зайвої не поставить, козел... Тільки тоді ворони і рятують... Ох, і переїла я їх. Я от думаю, пір'я хіба що на декорації в театрик погорілий, чи що, продати... От вийшла б постановочка, в пух і пір'я.

...Велося у Мотьки з Ірен, що відразу після обіду Мотька позувала, як того бажала Ірен. За це і пустила її Ірен до свого художнього будуарчику. Сьогодні позувати мала Мотька між подушок. Почався двохгодинний сейшн, художня літургія. Весь цей час Ірен малювала, а у Мотьки тільки зрідка коливалось її сите, далеко не як дамське пузо. Запропонована композиція могла б мати назву: "Оргазм Цикломени". Ірен малювала, Мотька похропувала...

До кімнати влітає Галина:

– Закінчуй, бабоньки, вернісаж! До мене повинен хахаль прийти! Він поет і носить справжнє пенсне.

Мотька уперто продовжує хропти, Ірен – малювати. Галка в батистовій чоловічий сорочці, без спіднього з розкішно стирчачими грудьми номер три, вглядається у фантазії заглибленої в себе Ірен...

...Біля натурально лежачої панянки вовтузяться крихітні кати. У них чорні, спадаючі на очі ковпаки і відвислі до грудей червоно-фіолетові шнобелі. У кожного в руках по дві склянки. Вони чесно пропонують величезній мальованій фурії Життя або Смерть. Їй належить вирішити, з якої склянки випити: в одній – хімічно чиста вода, в другій – розчин сірчаної кислоти.

Мальована дівка Мотька обирає склянку з розчином сірчаної кислоти. На очах у Галини мальовані кати вставляють їй в рота величезну лійку і вливають через неї Мотьці до рота вміст з обраної склянки. Мотька зіщулюється на очах, чахне і покривається зеленими бульбашками. Повний аут! Вона гепається на підлогу і видає звуки, схожі на козяче мекання. Ні, певно, це реве справжня корова...

Її тіло починає конвульсувати, звиваючись у судомах доти, доки його не відносять геть раптом виниклі кати. Галина відчуває, що і її власне життя починає зводитись нанівець... Це схоже на правду, хоча справжня Мотька продовжує хропти і рохкати все в тій же сакраментальній позі...

Ірен згадала жахи минулої ночі. Адже і вона, подібно до Галини, спостерігала дивовижні метаморфози, що відбувалися в неї на картині. Під враженням побаченого згадувався і сон: Ірен і Вадим брели всередині величезного саркофага. Вздовж стін саркофага розташувались мумії. Біля однієї з мумій, де вже практично нікого не було, Вадим дістав скальпель і непевно ткнув у щілину між склом і металом. Щілина розширилася, Вадим протиснув у неї звичайну фомку і розворотив перешкоду у вигляді форматної рамки. Бризнуло уламками, і висипалося скло. Мимоволі скрикнула Ірен, що спостерігала за процесом. Скальпель торкнувся відмуміфікованої руки, і тоді та різко смикнулася, притиснувши долонею руку Вадима до скла. Вадим відсахнувся і злякано позадкував. Дівчині здалося, що й на неї крізь ароматичні бинти дивиться давній царедворець і каже:

– Навіщо, заблудла, з некрофілом зв'язалася?!

– А я некрофоб! – спробувала виправдатися Ірен.

– Не допоможе, це вам не допоможе! – пролився в просторі жахливий потойбічний голос. Плечі дівчини здригнулися. Вона заридала.

– Не переграти б! – спробувала прокричати їй крізь сон Галина.

Ароматичні бинти впали з порожніх очиць царедворця, Вадим у жасі вирвав притиснуту до металу руку і разом з Ірен щодуху побіг по виниклому лабіринту. І тут тільки вдалося Вадиму зрозуміти, що його святотатство повторилося в стогучному відлунні. Звідусіль почувся дзенькіт скла, що розбивалося. Мумії пробуджувались і вставали зі своїх відлежаних місць...

...У безбожно хроплячої Мотьки в цей час були свої відчуття. Крізь сон вона відчувала, як по ній повзе щось неприємно-слизьке, вологе і холодно-пітливе. При світлі повного місяця дівчина помітила, що це добре вгодований, короткий і товстий слимак вползає в неї, прямо крізь пуп, у величезний пухкий живіт.

Це був коричнево-сірий хробак. Він входив усе глибше в її круто зав'язану пуповину, роз'їдаючи ту до крові. Але болю і крові не було. Та й сам той хробак був завтовшки з палець. Мотька як зачарована дивилася на це видовище, доки хробак не зник з поверхні тіла. Такого хробака вона двічі бачила у шлунках погано зварених нашвидку ворон. Зараз же горювати було ніколи. На животі не залишалося й сліду від перелізання ковзкої гадини. Але от тільки з'явилося нове відчуття: мов щось весь час повзає у Мотьки всередині і без угаву пробує на смак різні частини тіла... Мокро і млосно.

Все це вимагало пояснення. Світ Галини, Ірен і Мотьки відвідали чорні духи. Незабутній Третій підкопиток Гаспида пекельного був поруч. Він вміщувався тепер в образах мешканок гуртожитку і був радий, що не втратив своє споконвічне ремесло. Все було в нормі. І небіжчиків нових не було, і страхіття йшли своєю чергою...

...Для Галини: тепер вона закашлялася і відчула щось у горлі. Прокашлятися не було сил, і тоді вона попрохала Мотьку, щоб та її гепнула по плечах. Дурепа-кранівниця гепнула медсестру, і у тієї з рота виплюнулось коротке зеленкувате тіло, геть усе вкрите слизом і кров'ю, що точилася з нього, ніби з відверженця-викидня. Але той звичайно виходив зворотнім чином. Цей же був Змієм, що тільки-но завершив кладку коконів у хащах її шлунку і вийшов назовні, припиняючи власне існування без суспільних уболівань, але зате з немовби нескінченним рвотним запахом і вивертаючим душу смородом... Галина завмерла і стала втрачати тяму... Трах-під-зад огидливо захихикав, і в кімнаті запахло кислими дріжджами і фосфором...

... "Від Вадима я їхала на сто шостому. Що це у нас відбувається? А що, власне, відбувається? Собаче марення, нісенітниця... Порушення просторових перспектив. Таке ми, здається, проходили, але тільки порушувалися формові пропорції, а в нас сьогодні, як у дурному сні, порушені формальні закони простору. Чи повірити в це? А чому б і ні. Фома Аквінський що говорив? "Вірую – бо абсурдно". Разюче, але все саме так, ще з учорашнього вечора..." – промайнуло в голові у Ірен...

– Шкідливе дівчисько! – гарчить у підпрострорі Трах-під-зад Рикович Чортохватько, – куди її занесло!

Йому не подобається, що дівчина знає ази вчень Праведників. Ще дивись, сама на відповідні висновки вийде і порушить покров натуралізації.

– Не бути цьому – отримуй!..

...П'ятиметровому нільському крокодилові повибивали зуби. Він прожив майже триста років. Навіщо так знущалися з рептилії, Ірен ще не дізналася. Вона стояла на березі гнилого Чорного озера. Стояла оголеною серед таких же, як і вона, дівчат. Одну з дівчат похмурі служники-велети магрибського типу відірвали від інших і по кісточки завели в озеро. В очах приреченої метався безумний страх. Дивним для Ірен виявилося, що дівчина так і не встигла пережити всього жаху того, що трапилося. Вже з глибин шлунку рептилії, дівчата, що стояли на березі, почули її перший роздираючий душу зойк. Він був і останнім... Утроба крокодила голодно завуркотіла, очі рептилії налилися кров'ю.

– Вам, панянки, слід пам'ятати, що трьох пудів м'яса голодному крокодилові мало. За раз це хлопчисько ковтає принаймні центнер. Наступну – почувся пізнаний ними навіть крізь марення дріботливий загробний фальцет Третього підкопитка Гаспада найпекельнішого. – До речі, шлунковий сік рептилії не відразу розм'ягшує дівочу шкіру. Інколи для цього потрібні години... Зверніть увагу: наша рептилія має вживлені у свої розкішні тельбухи форсунки-розпилювачі. Через них у шлунок нагнітається повітря. Не можна ж дати померти дівчині... Відразу. Процес повинен бути поступовим... Жертва має право на дожиття...

...Приходяча до тями Галина хапається за скроні:

– Вивітрюємося, дівки! Тут залишатися небезпечно. Шизуха косить наші ряди. Ви тільки на себе подивіться! Так у вас же дахи поїхали!

– Чого горлати, – ображається очуняла в холодному поту Мотька. – Це все твої трави. Де це тільки ти їх надерла? Їдкі вони надто. Духмяні, що не запах – дур. Не інакше як від ворожки. Адже ворожки – геть усі – відьми безсоромні.

– Дурепою ти, Матильдо, була і дурною залишишся. Ці трави я сама для вас нарвала у Русиного джерела. Там ще, як бабусі шепочуться, раніше Вожила цілий світ стерегла. Але самі ті зілля сили не мають. Їх водою покропити треба.

– Не треба! – заголосила Мотька. – Мені і без того погано!

– Не треба! – заволав за Мотькою Третій підкопиток Гаспида найпекельнішого, що зіщулився калачиком у підпросторі...

Пробуджуючись від приступу безумства, Ірен знітилася. Вона чудово знала, що цій жертві, яка вже стоїть на березі Чорного озера, належало жити ще принаймні півтори-дві години, перш ніж її перетравить у шлунку розіп'ятий лабораторний гігант... Але омана вже минала, і всі фарби реального світу починали набувати значимості. Разом з тим приходило до дівчини обурення. Вони з Галкою подивилися одна одній у очі, і їм раптом відкрилося. Але в цей час гепнулась на підлогу глинобитна дурепа Мотька. Вся, як була, голісінька...

...Страх огорнув мускулясту Мотьчину душу. Не пам'ятала ока, яке скоса подивилось на покинуту каністорку, викинуту на ходу з розкішного шевроле. Каністорка бухнулась біля солдатських Мотьчиних ніг і брава дівчина затягла ту до общаги... В кімнаті, ледь тільки відкрила свій скарб, зомліла. З каністорки з'явився рудько, що вже втратив надію.

Волохатий рудько легко ліг з Мотькою у постіль, але виявився найсправжнісіньким чортом. Мотька й сама як слід не пам'ятала, як з ним зляглася, і як він охмурив і поволік її в якийсь підкилимовий підпростір, де і став жахати її всіляким кунсткамерним чортовинням. Зараз він підкликав її до величезної скляної колби, на дні якої гірко ридала молода білявка:

– От приклад нашої тутешньоі доброзичливості. Зверніть увагу, Мотю, в цій колбі вже сім днів підтримується спеціальна атмосфера. Зараз бранка тільки плаче, але дуже скоро в атмосферочку колби ми додамо мікродозу іприту, і наша милуня-красуня почне з'їжджати потроху з глузду. Спостерігаєте?

Дівчину в камері стало нудити, обличчя її посиніло, і вона заходилася битися головою об скло.

– Тим не менш, їй не боляче. З того боку пластикові протектори. Як тільки вона дійде до апогею безумства, ми підкачаємо кисень, а після цього додамо веселячий субстрат, доти, доки вона не стане захлинатися від щастя. І так буде вічно... Це експериментальна лабораторія Пекла. Чи не бажаєте на собі випробувати?

– Але вона ж загине від зруйнування слизових полостей і розладу внутрішніх органів.

– Зовсім ні. Ми це передбачили. Імплантуємо. Від вас я беру статеві гени. Ви сильні, витривалі. Ваші гени додадуть їй мук і вона стане мучитися більше, ніж раніше. У мене на шкворні залишилася ваша жіноча глейкість. Бо мій ОТОЙ – всього тільки лабораторний щуп.

– Ах, так! – завила ображена і ухопила біса за щуп. Чортисько завив, адже він пройшов натуралізацію, тобто набув людської подоби. Геть до ОТОГО...

Але було запізно. Мотьчині пальці виявилися грізніші за біблійне П'ятикнижжя.... Щось зіщулене й зморшкувате відокремилося від біса і залишилося у неї в руці.

...Що ж до поета і Марики Марико, то вони більше не зустрічалися ні разу. Марика поїхала до Пітера на гостини до Гошеньки, та так і застрягла в Росії, оскільки старих казок в Республіці вже не шанували, а нових не складали... А поет, переживши запої і роки, написав цю билицю, оскільки підійшов час сповідальний, та й Велика Хазяйка обіцяла спонсорувати.

Ірен поїхала з Республіки так далеко, що вже ніхто і не згадає, де востаннє чули про її вернісажі. Галина вийшла заміж і народила трьох синів, а Мотька пішла жити в притулок для тварин помічницею ветеринара. І успішно допомагала йому в усьому. Від вівісекції до стерилізації.

Що ж до нечисті, то вона успішно надбала нових форм...


© В. Штилвелд



SF хроніки