


![]()
![]()
Веле Штилвелд Ірина Діденко
|
||
У них було декілька варіантів...
На планету Маргариток сузір'я Тихий Глас їх віднесло сонячним вітром. Потім трапилось непередбачене.
Вони розчинилися в своїй самотності і отямилися тільки після того, як замість колишніх земних імен до них тривко пристали числівники – Перший, Другий, Третій, Четвертий...
Простими числівниками вони і впали на планету, імені якої не знали. Лише тому, що вона була безіменна в той час, коли ще існували їхні власні імена. Тоді ж було наявне і відчуття місії, і право щось вирішувати.
Декілька варіантів одного і того ж завдання з однаковим результатом їм, зоряним мандрівцям, було ніби як на роду написано, але один результат ніхто не міг передбачити. Роки не позбавили їх пам'яті, душі не розпалися на частини, але вони знайшли СВІТ, за що сплатили безпам'ятством...
...Тому що цей світ подарував їм любов, в якій ніхто не захотів бути другим. І вони поклялись забути свої пристрасті, а із ними і свої імена, щоб увійти до світу любові безіменними рядовими, заздалегідь розрахувавшись на Перший, Другий, Третій, Четвертий...
...На планеті буяла весна, і нескінченними килимами квітли МАРГАРИТКИ. Вони досягали людського зросту, але не вражали потерпілих аварію (суті якої вони так і не зрозуміли) ані єдиним своїм дотиком. Здавалось, вони навіть стишили свої дивні пахощі, щоб не викликати в інопланетних блукальців нудотного перенасичення.
І тільки небо гнало дрібні фіолетові хмари, і вчорашні пілігрими вдивлялися крізь них у колодяжну безодню неба, просякнуту променями мудро-ласкавого фіолетового сонця. Під цим сонцем всім чотирьом зненацька здалося, що вони змогли б прожити на цій планеті тисячоліття.
...У повітрі співало і бриніло просте людське щастя, до якого не важко було призвичаїтися, але від якого так тяжко тепер було піти. І тоді прибулі – кожний для себе ? легко і просто збагнули, що в ім'я досягнення цього миру вони й блукали у Всесвіті всі колишні роки, що в ім'я цієї благодаті вони відвернулись від імен людських, в ім'я цієї любові вони доторкнулись знеможеними тілами своїми до килимів з маргариток, щоб піти квітковими настилами по планеті. Доторкнутися до планети, щоб прирости до неї, зробити перший обережний крок від рятувальної капсули астрольота у зворушливо-ціпкий світ маргариток і не вертатися на поріг космічного простору вже ніколи.
У них було декілька варіантів...
Точних, заданих, накреслених долею, ідеальних... Однак вони відступили.
Усі четверо на рівній відстраждали: у кожного з них у минулому було кохання, і біль та розлука після цього, викликані тим, що так довго земні жінки очікувати не можуть. У астропілотів, що неслися вітром крізь світлові роки, коханих жінок віднімає проста земна смерть. Вона не знайома з хитросплетіннями тих, що переборюють ефект парадокса часу, – стартуючи до зірок однолітками тих, хто їх проводжає, а вертаються на Землю її пращурами. Пращурами планети вже незнайомої, нової, в чомусь цілком абсурдної і тепер назавжди безмовної. Планети незугарної і невідповідної нескінченним зоряним світам.
У них було декілька варіантів...
Великий Космос не приймає рівності паритетів різновеликих. Але вони про це не знали... Або забули.
Вони довірили цій планеті свій власний, здавалося б, цілком мікроскопічний біль, але планета прийняла цей біль адекватним власному болю. І вже назавтра надбана Першим, Другим, Третім і рівному їм в усьому своєму людському Четвертому, планета отримала стійкий синдром раніше незнайомої хвороби...
Я потрапив на планету Маргариток випадково. Мій астрокрейсер зненацька дав збій на всіх рівнях мережі управління, і мені довелося дотягти майже некерований апарат до найближчої планети, куди він і впав.
Те, що я побачив, оговтавшись після аварії, – це були нескінченні поля маргариток. Перше враження згодом, як це зазвичай буває, не стерлося. Потрясіння побаченим, як я вважаю, і стало визначним у всіх моїх подальших діях.
Квіти були прекрасні. Подібні до земних крихітних маргариток, вони, здавалося, увібрали в себе все найкраще від своїх сестер, однак їхній колір був насиченішим, але...
Ні, звичайно, це були квіти... Так, оксамитово-фіолетові, часом яскраво-лилові. Справа не в кольорі і навіть не у величезних розмірах. Все це не вразило б мене, мешканця Землі.
Сонячний вітер колихав маргаритки, і їхній шелест заколисував мою змучену падінням свідомість. Та от вітер подув сильніше, і до шелесту квітів домішався дзвін. Я підвівся на лікті, щоб побачити джерело дзвону, але нічого не вгледів. Самі маргаритки, нескінченний килим маргариток. Зненацька подув вітру з якоюсь дивною силою рвонув ніжні стебла так, що вінчики деяких квіток безпорадно впали.
Що побачив я в ту нетривку мить? Або, спитайте краще, почув?!
Дивна планета... Галюциногенна планета. Чи я ще не оклигав від падіння?
Усі ці думки зграєю пронеслись у моїй голові, перш ніж я змусив себе відповідно настроїти свої відчуття. Та й чи сам я їх "настроїв"? Вважаю, подібна заява була б усе ж зухвальством.
Я став бачити і чути так, як належить на цій планеті, на цьому гігантському полі експериментів, як я дізнався згодом. Але поки я всього цього не знав. І, можливо, було б краще, якби не дізнався.
Дзвін перейшов у ледь відчутний шепіт, і з посиленням вітру він ставав сильніший і розбірливіший. Але головне – це те, що я побачив.
У скошених вітром вінчиках я раптом розгледів схилені на груди дівочі голівки...
...Галюційне, як я гадав, перетворення розгорталося, як сувоя тканини. У дзвоні народжувалися все більш розбірливі звуки. Зі звуків виникали співзвуччя і починали виділятися окремі голоси – тих, хто ще не змарнів настільки приречено-обрізано тендітною і цілком уже не квітковою голівкою. Розмовляли живі – чи то маргаритки, чи то... марення, що нагадували земних жінок...
– Звичайно, ми народжені в смерканні, а помремо вдосвіта...
– ... А жити нам відведено сім планетарних днів...
– Хто це говорить? Ви... хто? – я спантеличено озирався на різні боки, намагаючись побачити хоч одну звичну для ока істоту, все ще не бажаючи вірити тому, що чую голоси навколишніх рослин... тобто...
– Довірся своєму внутрішньому почуттю, прибульцю. Ти знаєш, з ким говориш, – глибокий голос промовив мені це прямо у вухо.
Я обернувся. Господи! Хоч одна нормальна квітка. Звичайна, хоч і завеликих розмірів маргаритка. Але вона говорить... О-ох! Зате в неї хоч єдина площина перетворення: слава Провидінню, вона тільки розмовляє, залишаючись КВІТКОЮ.
– Не звертай, уваги, гостю! Вона так і не набралася глузду. Її просто пропустили при запиленні... Вона, чи ти бач, не схотіла! Дивись, у неї замість голови жовта пухнаста маточка... – різкий дзвін навколо перервав мої міркування.
– Тому й живу, як належить, сьому тисячу років, тоді як ви... – квітка, що зверталася до мене, злегка хитнула пелюстками.
– Помовчала б! Послухай, гостю! Ця дурисвітка – дисгормональна потвора! Що їй тільки відомо про сум, про пристрасть, про розтрачені ілюії, про самотність, про спустошення, про солодке передчуття забуття і пощаду, про яку в усі дні нашого життя ми молимо велике Провидіння...
Голоси навколо сумно задзвеніли:
– От завтра я помру... Це буде і жахливо, і солодко. Я зумію побачити, як мене поцілує мій сонцеликий...
– І мій...
– Мій...
– Мій!..
Дзвін переріс у безперервне дзеленчання. Так, мені довелося визнати, що квіти навколо мене говорили, і навіть дуже голосно. Одна лише маргаритка, звичайна маргаритка поруч зі мною мовчала. Роса на її листках-пелюстках тремтіла. Якби подібне порівняння було б тут доречно, я б сказав, що її проймає нервовий дрож.
– Не слухай їх, людино! Це місцевий психоз! Нащо тобі це гормональне сп'яніння? Вони і самі не знають, що творять!..
– Не звертай уваги на цю стару мимру, прибульцю! – увірвався рій голосів. – Вона відступниця!.. Вона відкидає найвеличніші звершення наших богів! Та якщо б не було їх – наших гормонізаторів, ми б і не дізналися, хто ми, навіщо і звідки...
– Саме так, ви як слід і не відаєте... – з зусиллям сказані звичайною квіткою слова були останніми, якими удостоїла ця маргаритка своїх сестер.
– Що тут відбувається? – звернувся я до неї. Але справжня маргаритка мовчала. Здавалось, вона оберігала цю свою властивість – бути звичайною квіткою, і уміння розмовляти ховала при першій можливості. Я відчув повагу і якийсь трепет до неї. Ось вона, СПРАВЖНЯ маргаритка! Справжня... Як прекрасні ви, оригінали, у що б не втілювалися! Для себе я назвав цю маргаритку – Справжньою Маргариткою.
Однак іншим квітам не терпілося потеревеніти зі мною, з'ясувати, хто я і навіщо прийшов до них. Вони дзеленчали, перебиваючи одна одну, і за нетривке спілкування я зрозумів, що вони, точно, не за того мене мають.
– А ти раніше довірся нам, а після цього стань генетиком, – почув я нарешті з усіх боків тоненькі жеманні голоски, після цього міріади пепюстків обернулися до мене і опали, надавши можливість споглядати прекрасні жіночі голівки з тоненькими обличчями, худенькі шийкі, крихітні плечики і довгі руки. – Довірся нам, довірся нам, довірся... – почулося з різних боків, – що в тебе болить? Болить... Болить?
– У мене?.. Ну, не знаю... Нічого. Хіба тільки дзвін в голові від падіння ще не минув.
– Ах, це не до нас, це до неї, до тієї старої безголової квіточниці. Її пилок якраз від цього.
– А ви що лікуєте?
– А ми зцілюємо душі...
– ... І одного разу вже зцілили: і у Першого, і у Другого, і у Третього, і у Четвертого... Генетиків, – несподівано вступила в розмову Справжня Маргаритка. – І ті повірили, що зобов'язані отим дурнесеньким своїм одуженням. Ти б бачив цих зцілених! Ти ще їх побачиш. Тут занадто тісно, щоб вам не зустрітися.
– Це вона вміє – заговорювати зуби. А про генетиків безсоромно бреше! Їх привела на нашу планету любов. А вони передали свої пережиті страждання НАМ, цілком незнайомій Планеті.
– О, безглузді! Їм так тільки здавалось, – звернулася Справжня Маргаритка до мене. – Як це у вас на Землі говорять: вони сплутали божий дар з яєшнею і відреклись від своєї власної пам'яті і свого віку. – При цих словах Справжня Маргаритка посипала своїм пилком мою голову. – Ну, як самопочуття? Ще зазнаєш якогось недомагання?
– Певно, що ні... Але міфа вашої Планети я, як слід, і не зрозумів...
– Ти настільки ж безглуздий, як і всі чоловіки Всесвіту. Але тобі поталанило, що ти саме чоловік, а значить, на нашій планеті тебе будуть цінувати, – Справжня Маргаритка сумно хитнула пелюстками, і я поспішив замовкнути, щоб вона знов не замкнулася у свої гордій мовчанці.
– А яке ваше ім'я? – навперебій задзвеніли маргаритки.
– Орніс, панночки.
– Як це банально! Орніс!.. – зафікали вони. – Чому б вам не бути П'ятим?
– Вибачте, але я звик бути першим і не робити з цього культу.
– От ви все: "перший, перший", – голос Справжньої Маргаритки був і тепер такий же сумний.? Я, уявіть, остання, хто хоч що-небудь в усьому цьому розуміє. Справа навіть не в цій четвірці збочинців, що впала добру тисячу років тому на наші нещасні пелюсткові голови. Справа в іншому... Але перед вами квітковий кордебалет нерозумних створінь, і вони не дадуть нам як слід побалакати.
– Але чому б нам усе ж не вислухати їх? – незважючи на явне негативне ставлення Маргаритки до своїх родичок, насмілився спитати я.
Правду кажучи, я не хотів слухати квіткову різноголосицю. Саме від неї в мене і разболілася голова. Але мені не терпілося встановити істинну причину того, що тут відбувалося.
– Ця сумна історія почалася в ті далекі часи, коли всі ми тільки й знали, що жити без толку довгі тисячоліття... – здавалося, Справжня Маргаритка не почула мого несміливого побажання. – Та проте як ми духм'яніли!.. Можливо, ми створювали ауру Планеті, а вона – цілій Галактиці!
– Ти ще скажи, що і всьому Всесвіту без нас було недобре. Ти мариш, стара маргаритко, ми жили настільки ж безглуздо, як зараз це робиш ти! – сотні тоненьких обурених голосків перебив глибокий і вже чомусь близький мені голос.
– Мені нема чого соромитися, сестри мої. А щодо безглуздості існування, то сенсу в моєму житті набагато більше, ніж у ваших життях семидобових, настільки скоро відквітаючих без потреби!..
– Не перебивай нас, безсоромна стара! Нехай цей гість, необхідний всім нам, який безглуздо іменується Орнісом, дізнається, що ми тисячоліття чекали на диво. Ми всією своєю суттю жадали жертовності, ми передбачали її, і от кінець кінців це диво відбулося! Аварійна капсула вижбурнула четвірку зранених астропілотов на нашу планету...
– Та від фізичного болю їх вилікувати було неважко: у Першого було три переломи, у Другого великі опіки, а у Третього і Четвертого – виверти кінцівок. На лікування всіх цих поранень вистачило і дня.
– А от увечері їм примарились їхні кохані. Перший кохав, як йому здавалось, багатьох і без розбору, Другий, як не дивно, зовсім не знав любові, Третій був закоханий тільки раз, а Четвертий обожнював уявний ідеал...
– Але всі до одної – їхні обранниці – були просто прекрасні. І вже вночі багато які з нас із незрозумілих нам причин набрали їхнього вигляду.
– Далі – більше, – при цих словах голос Справжньої Маргаритки ніби зламався. – Ці нещасні квіти пішли шляхом гормональної еволюції, яку незабаром після побаченого запропонували їм ці четверо. І схоже, що на генетиці ця четвірка розумілася. Вони азартно розчиняли себе в експериментальних пробіркових рідинах, якими і опиляли найбільш прихильних до них дурепок...
Після цього це стало планетарною традицією. Усі четверо прибулих були послідовні в своїх генетичних зусиллях, і маргаритки набули ознак жіночності, нероздільної жіночності. Але минуло ціле тисячоліття... І генетичне запилення стало священним в ім'я новонароджених квітів, на які і покладалися примарні генетичні надії. Про тих же, хто згодом за короткі проміжки часу помирав, негайно забували. Так разом з традицією ініціації у квітах споконвічної псевдолюдської жіночності на планету Маргариток прийшли і вкоренились... Жорстокість... І біль...
Справжня квітка замовкла.
– Чому ж ніхто не наважився зупинити цих лихо-експериментаторів? Хоча б своєю прихильністю до них, своєю нестримною прямотою?
– Нічого з цього, дорогий Орнісе, не вийшло. Маргаритки споконвічно програвали в цьому експерименті, тому що забули своє власне планетарне минуле, своє призначення, а через свою квіткову тендітність зуміли вмістити в собі тільки жеманність...
– Мені треба зустрітися з цією четвіркою, – само по собі вирвалося в мене.
– Пізно, Орнісе, пізно. На жаль, ти вже запізнився. Їх уже майже розчинила планета, залишивши від них самі конструктив-оболонки...
– Ви мене лякаєте, панянко? Невже вони вже навіть не люди?
– А хіба місцеві маргаритки вже тільки квіти?
– Дозвольте, я сам розберусь, що все-таки відбувається!..
– А ти не такий простий, Орнісе, як я і сподівалась. У тебе і сприту більше, ніж у тих чотирьох, і в незнайомому світі ти куди більш практичний – намагаєшся зцілити пошкоджену плоть, але не бажаєш лікувати душу.
– Душу треба набувати там, де ти її раніше втрачав...
– Усе вірно... Ця нещасна планета втратила свою душу, свою справжню суть на догоду швидкоплинній забаганці отих балакух... Оглянься і тільки уяви, як раніше тут було чудово! – моя співрозмовниця втомленоло опустила пелюстки і замовкла. Я зрозумів, що нашу розмову закінчено.
Пообіцявши Справжній Маргаритці повернутися, я рушив углиб планети безкрайнім полем олюднених маргариток, спершу обережно і навіть несміливо.
Хто вони тепер, ці квіти-дівчата? Що зробили з ними, на догоду їм же самим?! Що за потворне втручання в життя сторонньої планети з боку землян відбулося тут? Як таке взагалі могло статися?
...Чи я не тямлю в тутешніх законах, і їм все це на краще, а неопилена, напівопилена квітка – просто заздрить перетворенню своїх родичок?
Так, але тоді вона могла б у будь-який момент попросити у генетиків себе опилити. Але не попросила. Може для того, щоб жити так довго? І обдурити час?
Хто тут правий? Я нічого не розумію. Я хочу зрозуміти. Я повинен зрозуміти!
Я простягав руки назустріч квітам і відчував їхні легкі тривожні дотики. Але тоді я казав їм: "Сміліше!", хоч вони й чекали від мене тільки звичного вже їм олюднення. Але замість цього я сміявся і плакав, розмовляв з ними хмільно і розкуто, інколи зриваючись на недозволені "шпильки".
Всією своєю поведінкою я намагався показати, що я не генетичний ментор, а проста земна людина, я торкався їхних квіткових пелюстків, дивуючись оксамитовості. А щодо миленьких жіночих голівок маргариток, то інколи я гладив їх по пухнастому трепетному волоссю, інколи тріпав по щоках, а інколи і давав легеньких щиглів по носиках, ніскільки не повчаючи, а немовби даючи знати, що живі чоловіки і жінки набагато складніші, ніж ідеальні образи, зрошені у смерканні, щоб померти вдосвіта через сім діб.
За моєю спиною квіти починали сміятися і плакати, вимагати і обурюватись.
...Ще не зустрівши генетиків, я жахнувся від того, як вони спотворили природу цих невинних створінь.
Сонце швидкоплинно котилось до заходу, і на місце тих, хто висох і згас удосвіта, день звільняв площі для молодих і тонких пагінців, з яких пробилися й накипіли великі пуп'янки. З них повинні були з'явитися квіти, чия крихка трагедія була передбачена в цьому світі заздалегідь...
У якомусь летаргійному напівсні я блукав між молодих пагонів і дихав тонким ароматом недоквітлих квітів. Мені здавалось, видозмінені маргаритки навмисне переховувались від мене в пелюстках: адже в призначену мить їм належало відкрити свої квіткові пачки і показати мені страждальницькі обличчя тендітних інопланетних істот.
І це були справді обличчя страждалиць, але лише допоки, доки десь на обрії не пробігли чотири сріблясті веселки, кожна з яких мала свою власну кривизну. З-під кожної веселки струменіла срібна роса, поволі опадаючи на квіти ? як на новонароджені, так і на ті, яким належало померти вдосвіта наступного дня.
Я зупинився і, примружившись, поглянув угору. Наді мною несподівано застигли веселки і почали обертатися на настільки ж сріблясті хмарні утворення. Ці утворення під загальне захоплення екзальтованих маргариток стали набувати людських силуетів, але до повної людської подоби цим істотам ніби не вистачило сил. Я вдивився. Переді мною матеріалізувались чотири ефемерні напівпрозорі фігури.
На цій планеті я вже звик до будь-чого. Розуміння того, що відбувається, стало приходити саме собою. Я зрозумів, що це і були ВОНИ ? квіткові БОГИ ? легендарні Перший, Другий, Третій, Четвертий...
Вони плавно спустилися на землю, ніжно торкнулися ґрунту. Над полем розбігся двінкий урочистий гомін. З нього виділялися захоплені крики:
– Боги! Наші боги зійшли до нас!
– Наші достойники!
– Віват чотирьом Богам!!!
При цих словах поле вмить задзеленчало нестерпно оглушливо.
Чотири істоти фактично не реагували на захоплений гомін і загальну екзальтацію. Здавалось, вони були чимось стурбовані. Перемовляючись один з одним, вони поволі йшли полем експерименту і уважно вдивлялися в плоди своєї праці. В їхніх руках були якісь циліндри, що нагадували лійки. Інколи хтось з генетиків нахилявся над квітами і вибірково, згідно з їхньою логікою, посипав рослини з циліндра.
Я зрозумів: прийшов час запилення.
...Жалюгідні подоби людей... Що зробили ви з довірливою Планетою наївних, але майже безсмертних квітів?.. Чи ви позаздрили їхньому довголіттю? Однак природа не вибачає насильства над собою.
Переді мною були напівпрозорі істоти, молекули яких разлітались від найменшого повіву призахідного вітру. І їм коштувало великих зусиль ущільнювати своє ефірне тіло після кожного такого пориву. При цьому їхні обличчя викривляла гримаса болю, що вже фактично приросла до них. Тіла чотирьох були ніби в розрядженому стані.
"Мабуть, за це тепер квіти стали називати їх Богами", – здогадався я. Наївні маргаритки вирішили, що генетики перейшли вже на більш високий рівень існування, тоді як мені, сторонній, але все ж людині, вочевидь було розрядження щільного тіла внаслідок трансмутації.
Уздрівши вдалині мене, вони не здивувалися. Скоріш за все, балакучі маргаритки повідали їм про гостя, що впав з астрокрейсера.
Чотири ефемерні істоти рушили до мене.
– Поговоримо? – запропонував мені той, хто виявився найближчим.
– Поговоримо! – погодився я.
– Людина?
– Людина! – твердо відповів я, вживши всіх зусиль, щоб не посміхнутися. Справді, в устах подібних істот таке питання було смішним.
– З якою місією? – безбарвно спитав той, що і почав розмову, і я зрозумів, що переді мною капітан.
– Без місії, – відповів я йому в тон, тут же вилаявши себе за необережність.? Я потерпів аварію. Мій астрокрейсер розбився на заході ваш... цієї планети. А ви, дозвольте припустити, Перший?!
Це був абсолютно правильний хід при даному спілкуванні. Той, що говорив зі мною, випростався, при цьому хмари молекул його тіла здійнялися над його головою, а троє інших полегшено зітхнули. Тим не менш розмову продовжував той, що раніше:
– Звідки знаєш? Щось не віриться, що ми такі відомі.
– Ви відомі серед них, – я зробив жест рукою навколо себе. – Не тільки відомі, надвідомі. Вони божествлять вас.
Але Перший не підтримав тему розмови.
– Так, вірно, я – Перший, він, – Перший показав на приземкувату "людину", – Другий. Цей, – худорявого вигляду "молодик" кивнув головою, – Третій. А оцей – Четвертий... – літня "людина" з окладистою бородою скосила на мене очі.
Мені було жаль їх. Адже вони навіть не піддавалися земному опису. Одне лише визначення було тут доречно: розряджені субстанції.
? Всі ми – команда генетиків, потерпілих у космосі від несподіваної аварії, що продовжує тут свою працю. У нас було певного роду завдання у Всесвіті, внаслідок аварії ми не змогли його виконати. Однак слово офіцера є слово офіцера: місія виконується в іншому варіанті. І, як бачиш, успішно.
Я окинув поглядом простір навколо себе... Дзвін затих, перейшов у шелест: напоєні смертоносним питвом маргаритки під його дією впадали в галюциногенний сон, де вони зазнавали болю і пристрасті, любові і радощів – словом, всіх людських почуттів. Їхні сни тонкими голограмами злітали над полем. І це було чудове видовище.
Але тепер, якщо вслухатися, до шелесту домішався стогін. Придивившись, я зрозумів, що це були стогони тих квітів, чий термін перебування пішов тут на години. Стогони приречених померти до ранку.
– Навіщо ви це зробили?
– Наївна людина, – Четвертий хотів потріпати мене по плечу, але передумав, і його райдужна рука зависла в повітрі. – Це наша місія, наша робота!
– Бачиш, ми не питаємо твоє ім'я: це вже не має ніякого значення. Стань П'ятим, тим паче, що наші підопічні, по-моєму, до тебе прихильні, – і Третій багатозначно подморгнув мені.
– Спершу будеш асистентом, а потім і генезою маргариток займешся, – діловито пробасив Другий.
Меня все це починало дратувати. Я завжди зберігав право вибору за собою, а тут навіть не люди – незрозуміло хто – розписали мою роль і навіть придумали знеособлено-цифрове ім'я. Чудово!.. Однак, якщо вже на те пішло, я сам собі голова – сам собі місія!
...Глупота, як же безглуздо це все! Місія...
Над полем світилися міріади снів-голограм. І це розкішне видовище супроводжувалось тихими стогонами.
Цю четвірку потвор ніяк і нічим не переконати, я вже зрозумів. Однак...
– Е ні, по-перше, генезою маргариток я займатися не збираюся. По-друге, я ніколи не буду мати числівник за ім'я, хоча б тому, що народжений людиною. Якщо одурманеним маргариткам це не ясно, їх можна вибачити, але ви!.. Ви, ті, хто БУЛИ людьми, невже ЦЬОГО не розумієте!
– Були? – задумливо промовив Перший. – Так, ми трохи перевтілилися, адаптувалися до тутешньої природи, але... чому були? Ми – люди.
При цьому, можливо, від глибокої задумливості, в яку занурився Перший, рої молекул його тіла стали разлітатися, і він, схаменувшись, став ловити їх руками. Це було комічно і нагадувало ловлю мух. Я не утримався від реготу.
Привівши себе в норму, Перший спохмурнів. Інші троє розгублено дивилися на мене.
– Що тобі треба? – глухо спитав Перший.
Я зрозумів, що вони навіть не стануть мені погрожувати: їх щось дуже сильно турбувало.
– Ви вважаєте себе людьми?
– Так, ТУТЕШНІМИ людьми. А ти людина з Землі, тому ми... дещо несхожі, – поспішив випередити мої подальші висновки Третій.
– Дурниці це все! – я махнув рукою і відчув, що вони стають мені нецікаві. – Людина Землі на будь-якій планеті все одно залишається в твердому тілі. А ви? Ну ви самі себе бачили?
– Ми давно не маємо дзеркал, викинули той непотріб... тоді... коли стали адаптуватися...
Я зрозумів, що влучив у точку:
– Адже ми з вами – брати з однієї планети.
Вони, четверо квіткових богів, що вершили долю безпорадної маргариткової планети, мовчали. Четверо безпорадних божків.
...Перервав мовчання Другий:
– Ти потрібний нам... Ти допоможеш розв'язати проблему, що конче для нас важлива. Чи допоможеш?
– Дивлячись у чому. Розкажіть суть вашої проблеми, може, і допоможу. Все ж з одного планетарного дому.
Генетики підбадьорилися. Перший "сів" на ґрунт, жестом запрошуючи інших приєднатися до нього.
Планету огортало темно-лилове смеркання. Виразні хмари підфарбовувало червоним сонце, що сідало, безодню неба неначе прорізали багряні смуги. Повітря було майже нерухомим, і пахощі маргариток стояли в повітрі ледь не зримо. На тлі неба, що вже темніло, час від часу виднілися осяйні райдужні голограми свіжозапилених квітів, що засинали. Планета занурювалась у сон. І все це можна було б назвати невимовною красою, якби... не стогони, що все сильніше лунали з усіх боків.
– Вас це не лякає? – спитав я.
– Ми призвичаїлися, на ніч ми відходимо звідси... Ми тут не спимо... – чомусь збився Третій і поспішив ретируватися.
По наростаючій напрузі я зрозумів, що вони вкрай чимось стурбовані, можливо навіть налякані.
Перший зітхнув, ніби набираючи повітря перед стрибком, і ніби змусив себе заговорити:
– Ти вірно помітив, що ми... відрізняємось від тебе. Так, ми РОЗРЯДЖАЄМОСЯ...
Він помовчав якийсь час, потім переборов себе і повів далі:
– Це відбулося на початку експерименту. Ми в чомусь зробили помилку... Не знаю, в чому... Це був період адаптації. Спершу для чистоти експерименту це було навіть знахідкою... Але потім... Десь було зроблено помилку... Де саме ми схибили?! А потім пішла ланцюгова реакція... І що буде з нами згодом, нікому невідомо... Можливо, ми остаточно розрядимося і зникнемо як щільні тіла, бо повністю асимілюємося з планетою... Може, станемо... м-м-маргаритками... – Перший нервово реготнув.
– Ото сміху буде...
Однак їм було не до сміху. З темряви напружено дивилися на мене чотири пари очей. Вони чекали від меня порятунку. Вони, королі абсурду, просили в мене, простого смертного, спасіння... Вони, ті, кого я сам на початку мого перебування тут побоювався.
Уже ані жалості, ні тим більш ненависті до них я не відчував. Навпаки, в мене було внутрішнє полегшення. Планета мстилася за себе.
– Навіщо ви це зробили?
Можливо, моє питання пролунало якось вже занадто проникливо, бо ці солдати генетичних воєн навперебій стали пояснювати мені все, що відбулося з ними "на цій незрозумілій планеті".
– Ми просто повірили в те, що бачили, а після цього і самі, вочевидь, стали іншими. Нас зберігала ця планета, нас годувала і поїла вона... І ми були їй за те цілковито вдячні. Але ми пішли далі...
– ...Космос висотав нас, а до Землі було відчайдушно далеко... Ми молили Провидіння надіслати нам мир під небом, а навколо була чорна безодня... І міріади світів, зруйнованих розумними істотами...
– Скоріше нерозумними... – поспішив я був відмежуватися, але миттєво спинив себе, згадавши криваву історію земного людства. А тепер зі мною розмовляли ті, хто зовсім далеко пішов від своєї людської природи.
– Ми менш за все очікували зустріти цю планету, але сюди нас привели дивні обставини... Цю планету для нас на час видужання від несамовитої космічної туги вибрав головний комп'ютер... Десь у глибинах космічної безодні нас охопила чудна ейфорія... Відтоді всім нам здавалось, що ми просто задихаємося у вакуумі астрольоту...
– І у когось першого здали зненацька нерви... Після цього зламалось щось в інших, і бортовий комп'ютер астрольота вивів нас на найкоротшу траєкторію до найближчої планети. Після цього ми опинилися в аварійній капсулі, де нам довелося бути недовго...
– Можливо, ми сильно поквапилися і, незважаючи на попередження бортової комп'ютерної телеметрії, прийняли остаточне рішення – забиратися звідти...
– ...Щось не спрацювало, і відбулася аварія. Вона не пошкодила наш астрольот. Схоже, що й досі він десь пливе у Всесвіті, але вже без нас.
– А ми й без нього обійшлися. От тільки Маргаритки... Нам чогось забракло. Адже нас ніхто не навчав лікувати настільки тонкі світи з такими крихкими екосистемами. Тепер нам не вистачає рук, хоч і відбулася якась трансмутація, сприятлива немовби для досягнення нашої мети. Ми тепер багато вміємо, раніше нам недосяжного...
– Але в нас самих вже катастрофічно не вистачає земного. Нам дуже потрібний ти...
– Тепер дуже багато залежить від тебе..
– Усі зусилля останнього тисячоліття можуть обернутися на порох, якщо ми не зуміємо скористатися твоїм генофондом землянина, що зберігся в настільки віддаленому куточку космосу.
– Навіщо я вам?
– Щоб вони жили довше...
– На скільки?
– Хоча б на день!
– Тобто замість семи днів вони зможуть жити вісім, а замість чотирьох богів у них тепер буде п'ять?
– Схоже, що так. Тобі вибирати!
– Так ви просто божевільні: адже без вас і до вас вони жили тисячі років – кожна окрема найменша квітка!
– Так. Але їх запилювала планета. Одна всіх! Ви можете уявити цю одноманітність? Тоді як ми даруємо кожній окремій квітці особисту індивідуальність!
– В ім'я чого?! В ім'я власного морального задоволення? Забери у вас весь цей безглуздий ритуал ген-запилення і виявиться, що ви тисячу років платили цьому чудовому світові самою тільки чорною невдячністю. Ви просто наслухались про собе легенд від цих вразливих і наївних істот. Але, як видно, ви ніколи не блукали серед цих КВІТІВ просто ЛЮДЬМИ, не ділилися з цим світом своїм по-справжньому потаємним. Тому, що ви це ПОТАЄМНЕ самі в собі зрадили і забули. Як ви можете пам'ятати риси ваших жінок, якщо ви забули навіть власні імена? По якому праву ви даєте квітам надію перевтілюватися в жіночі образи, не пам'ятаючи і не розуміючи суті земних жінок? Чому ви позбавили їх віку? Чому, нарешті, ви жодного разу не побалакали зі Справжньою Маргариткою?
– Тому, що вона з нами ні разу не заговорила...
– Мабуть, бути мені посередником, панство! Це і ваш шлях порятунку. Пропоную завтра опівдні зібратися всім нам шістьом на планетарну раду. Вже хоча б тому, що сьогодні у вас чотирьох і в нас зі Справжньою Маргариткою існують різні точки зору. Нехай буде вислухано і протилежну сторону... Чи не на цій етичній нормі навчали усіх нас колись, коли ми ще були курсантами?..
– Схоже, він правий...
– Правий?..
– Не правий...
– Мені важко сказати, але він перший землянин, якого ми зустріли в нашому світі за довгі роки, і ігнорувати його думку було б абсурдно.
Перетворившись на веселки, четвірка зринула і розчинилася у вечірньому смерканні, я розвернувся і побрів назустріч Справжній Маргаритці, біля якої мені й належало провести цю ніч.
– Це наш новий бог? – питали про мене щойно народжені на заході дня малюки.
– Ні, це людина, – з досадою відказав їм Четвертий, що плив уже по небу хмарною сутністю.
...Мені довелося побачити, як помирали квіти, так і не ставши більш людяними, ніж самі генетики, що настільки давно відреклися від себе ж, земних...
Небо по-давньому гнало дрібні фіолетові хмари, але тепер їх було важко рознізняти – крізь бездонно-чорний колодязь їх проковтувала неосяжна ніч, просякнута мерехтливими плівками сновидінь – ласкавими і сумними уривками голограм.
...У повітрі дзвеніли і плакали істотки, ще нещодавно прийняті мною за прості квіти, гідні свого ефемерного щастя, але на жаль, до найболючішого жалю, кожна сьома маргаритка, запилена при народженні, цієї ночі була приречена. Від настільки нестерпного страждання над всією планетою піднімалася аура болю. Цей біль всотував у себе навколишній простір і випромінював його у Всесвіт. Схоже, що саме ця аура і була причиною збою системи управління мого астрокрейсера.
І тоді для себе я легко і просто збагнув, що в ім'я досягнення своєї власної примхи, свого уявлення про безмежні спокій і щастя, зоряні блукальці, що впали на цю планету, в ім'я власної благодаті, не тільки відвернулись від імен людських, і від земної любові, але вони доторкнулись знеможеними тілами своїми до килимів з маргариток, щоб не тільки піти квітковими настилами по планеті, а й перекрутити їхню трепетну і ніжну суть.
Доторкнувшись до планети, прибульці не приросли до неї, а присмоктались зі всіма своїми колбами та пробірками і зробили необережний крок від рятувальної капсули астрольоту в зворушливо-принадний світ маргариток.
Сонячний вітер, як і до того, колисав маргаритки, але їх шелест вже не заколисував мою свідомість. Вночі вітер віяв трохи сильніше, і в шелест квітів домішувався дзвін, в якому тепер я розрізняв плач. Багато які з них просто ридали. Заснути я не міг... Я встав, серце моє розривалося на частини. Адже навколо мене заломлювали свої крихкі руки квіти... Саміі маргаритки, нескінченний килим маргариток. Новий порив вітру з якоюсь диявольською силою рвонув ніжні стебла тих, хто так ще жадав жити, і тоді квіти просто заголосили... Вони молили своїх богів про пощаду, але їхні боги відвернулись від них...
Я бачив і чув так, як належить на цій планеті, в цьому світі найжорстокішого експерименту, де найголовніший злочин експериментаторів полягав у тому, що вся ця Планета стала жертвою нісенітної людської пристрасті. А допомогти квітам земними засобами тут було неможливо.
Тепер я це розумів, як і те, що все своє життя ці прекрасні створіння з волі чужородних богів перетворили на страшні сомнамбулічні страждання, що ще якось притлумлювало денне фіолетове сонце, та от ніч не залишала маргариткам надії – навіть найбільш юні з них щосекунди готувалися до страшної, освяченої інопланетними генетиками СМЕРТІ.
Тепер крізь дзвін, що перейшов у суцільний жалобний шепіт, з кожним новим посиленням вітру на планеті народжувалася і набувала сили, стаючи все розбірливішою найзвичайнісінька аріозо-молитва...
– Збережи нас велике Провидіння...
– Не перерви наші життя!..
– Чому наші боги відвернулись від нас?
– Де ви, ГЕНЕТИКИ, де ви?..
І нарешті, цілком дивне:
– Орнісе, Орнісе, зупини їх!
– ...Ми гинемо...
І ще:
– Скажи нам що-небудь, стара маргаритко!..
З першими променями сонця Справжня Маргаритка відповіла:
– Я скажу вам, сестри, тільки те, що говорю з болем щодня вдосвіта ось вже тисячу років... Я скажу вам, сестри, що я вас люблю і вибачаю, що дочекаюсь часу, коли ваші численні нащадки скажуть мені те саме в день мого власного ще не скоро очікуваного кінця. І в їхніх голосах буде мудрість і всепрощення, любов і гідність, гомін і мовчазність, і тихий стогін пелюсток. Більше мені сказати вам нічого. Помирайте.
На крєчку світлофіолетового обрію замайорів світанок нового дня. У скошених вітром вінчиках стали опадати голівки ефемерних німф, що так ніколи і не стали людьми...
...Вночі я так і не заснув. А вранці назавжди поснули міріади квітів, але планета ніби не помітила їхньої смерті. Вона знов звала до собе генетиків. Ми розуміли – і Маргаритка, і я, що одного разу необхідно розірвати це згубне коло, в яке випадково втрапили і квіти, й люди, вже покарані рівною мірою за свої намагання змінити власну природу. Генетики, ті незабаром перетворяться на пилок, а маргаритки принесуть у Всесвіт суцільний планетарний біль, від якого будуть руйнуватися космічні апарати всіх розумних істот навіть на найвіддаленіших космічних трасах, і в космос прийде жах міжзоряної самотності.
Тому Справжня Маргаритка, не сказавши більше ні слова, дала мені заснути вдосвіта прямо під своїм стеблом і не бентежила доти, доки фіолетове сонце не проковтнуло нове вечірнє смеркання. Тільки тоді вона пробудила мене якимось особливим тихим шелестом, в якому була й ласкава вимогливість, і тихе вибачення...
...Як я дізнався пізніше, всю ніч ВОНИ пробивалися до мене. Кожний сам по собі, чимось себе виліковуючи і рятуючи.
Всю ніч вони неквапно йшли по планеті тільки з тим, щоб відшукати мене самого і мою крихку спільницю – Справжню Маргаритку. Але коли знайшли, я вже спав. Важкий сон звалив меня вдосвіта, і я забувся, більше не в змозі терпіти передсмертні стогони помираючих квітів.
Тисячу років, проведену на цій чудній планеті, вони, нечутливі, спали на борту напівзруйнованої аварійної капсули за захисним екраном, як браві боввани – Перший, Другий, Третій, Четвертий – щоб потім зранку пити квіткову патоку з крихких терпко-солодких тичинок. Щодня вони багато працювали, щоб запилювати піддатливі квіти на заході сонця....
Знайшовши мене, вони схилили свої розряджені сріблясті голови перед Справжньою Маргариткою і, помітивши легке струшування пелюсток у відповідь, сіли перед справжнім квітковим божеством, що так і не дозволило їм пробудити мене, сплячого.
Уперше за цілу тисячу років вони, подібно до мене, цю свою ніч провели теж без сну. І тому, відшукавши для розмови – і мене, і її – тут же заснули під Справжньою Маргариткою біч-о-біч зі мною.
Вдосвіта з першими променями сонця приречені ніжні створення стали масово помирати. Сутності чотирьох – не чисельникові, а людські, точніше, те, що від них лишилося, – стали викидати над сплячими чудернацькі голограми. Це були голограми не мутуючих прибулих богів, а саме людей, що втратили свою душевну суть, зберігши відносно тепер тільки тіла. Саме по тілах і можна було зрозуміти, хто є хто, бо душі екологів колись міцно заснули... Круглоголовий молодцюватий міцної статури Перший, приземкуватий і чіпкий Другий, худорлявий і пружній Третій і літній лопатобородий Четвертий.
...Поступово між ними, сплячими, і Справжньою Маргариткою почалася неквапна і чесна розмова, яку вони так і не змогли раніше почати, доки пильнували і приндились... Говорили сутності-голограми, залишкові сутності людської породи.
– Ви все ж прийшли до мене, – Справжня Маргаритка зустріла їх легким похитуванням стебла.
– Ти поговориш з нами? – ...
– Звичайно, адже ви тепер такі, які насправді, тобто, якими зуміли зберегти в собі крихкі залишки людського... вашого... – швидко виправила себе Квітка. – Саме це привело вас до мене ? потріпаних, але справжніх... Ні, звичайно, ваша гордість ніколи не дозволить вам визнати це, але тепер ви спите. Тому і сприймете мої слова...
Чотири голографічних, мерехтячих на сонці сутності над тілами сплячих квіткових богів мовчали. І були вони так дивно схожими на людей – молодцюватого міцного Командира, приземкуватого Навігатора, худорлявого Астропілота і літнього Кібертехніка...
– Я знаю, що привело вас до мене, – продовжила Справжня Маргаритка. – Своїми дурними номерами – Першим, Другим, Третім. Четвертим – ви всю цю тисячу років тільки рахували, перераховували і посилювали свою власну людську самітність. Все більш і більш занурюючись у біль, гіркоту, розчарування. І тільки я знаю, як вирішити вашу проблему.
Уперше всі чотири голограми колишніх людей здригнулися і задали квітці майже водночас одне і те ж питання:
– Як нам повернутися до себе і, нарешті, додому?
– По-моєму, це й просто, і складно. А втім, кому як, але... СПРАВЖНЄ ТРЕБА ЛІКУВАТИ СПРАВЖНІМ.
...Я прокинувся. Біля мене і Справжньої Маргаритки вже сиділи генетики. Як видно, вони почали розмовляти ще до мого пробуждения:
– Астроліт ми викликали ще вчора. Всі ці роки він баражував сузір'я Тихий Глас і, між іншим, виявив, що планета Маргариток єдина населена, х-м, справжніми розумними істотами... – говорив у цей час Перший.
– Мені вдалося з двох аварійних капсул досить непогано відновити один-єдиний стартовий модуль. Місця в ньому вистачить на п'ятьох... – відрапортовав Другий.
– Я вивчив причини загибелі навколишніх планет. За тією телеметрією, яку вдалося отримати з бортового комп'ютера астрольоту. Глобальна ядерна катастрофа! Але на борту нашого астрольоту є засоби реабілітації подібних планет. От тільки хто реабілітує нас? У нас є генетичний матеріал для відновлення практично всіх базових видів флори і фауни на цьому класі планет, але з власною генетичною потворністю, боюся, нам так скоро не впоратися.
– І все-таки в нас і квітів з планети Маргариток існує надія – у планети є Справжня Маргаритка, а в нас з'явиться п'ятий член екіпажу – Орніс. Схоже, що він і допоможе до кінця розв'язати нашу проблему...
Ані Справжня Маргаритка, ані я так і не сказали ні слова...
...Старовинний астроліт, здавалось, не квапився. Він поволі плив нам назустріч добу за добою призначений йому час, за який ми встигли попрощатися з тими, хто був приречений померти. Спати ми лягами під палючими променями, щоб щодня і мужньо вставати на заході сонця – втішати довгими безсонними ночами озапилені раніше квіти. Над планетою більше не було сріблястих райдуг і все менше і менше виникало в просторі різнокольорових голограффічних відгомонів тисячолітніх страждань. Ми блукали між квітів і вибачалися перед живими за завдане планетарне лихо. Більше нічим допомогти їм ми не могли. Ані я, астропілот з простим земним ім'ям Орніс, ані вся четвірка винуватців...
На сьому добу запилених квітів не стало. Всі вони померли. Замість них на планету прийшли нові маргаритки, які нічого доки як слід не знали про сумне минуле свого світу. Здавалось, однак, що всі вони неначе до духовної святині тягнулися своїми голівками до однієї-єдиної Справжньої Маргаритки, а та проказувала, скоріше, шепотіла щось материнське і ніжне великим вітровим наріччям маргариток, розуміти яке було нам не дано.
...Стали відбуватися помітні зміни і з генетиками. Вони вже не ганялися за окремими своїми молекулами, що по-колишньому ще роїлися в просторі, через що мені довелося покинути Планету Маргариток останнім. Я повинен був перевірити, щоб усі складники їхніх розріджених субстанцій перейшли до стартового модуля, і тільки тоді ми стартували.
Чи вибачилися генетики перед Планетою, і чи пробачила, чи відпустила вона їх від себе?.. Мені тяжко що-небудь певне сказати. Їм, принаймні, чесно вистачило мужності втішити приречених і попросити в них прощення. Скинуті з п'єдесталів квіткові боги залишалися з помираючими до кінця...
Після цього ми попрощалися зі Справжньою Маргариткою, що з лукавинкою пообіцяла нам навчити знов народжених маргариток мелодійному земному наріччю, але тільки не зараз, поки настільки свіжий ще наш взаємний біль – людей і маргариток – адже нові маргаритки стали б задавати дуже незручні неземні, а втім і навіть дуже земні питання, на які у всіх п'ятьох землян не знайшлося б відповіді.
© В. Штилвелд, Ірина Діденко![]()