


![]()
![]()
Веле Штилвелд
|
||
Кристали плавно осідали на землю. Чисто зовні вони здавалися сніжинками і виглядали як сніжинки. Але від сніжинок їх відрізняв фіолетовий, ліловий і малиновий колір.
– Цього року це відбувається вже не вперше, – неквапливо пояснював те, що відбувалося, здивованому хлопчику Торсон.
Торсон славився у тутешніх місцях мисливцем. Його так і прозвали – Мисливець. Хлопчика прозвати ще не встигли. У дивному пажеському камзолі з баретом він усе ще залишався Йоргом, якому маленька квіточка папороті повернула страшну пам'ять.
Стара чаклунка Дениза першою вказала йому на небо. Там, на небі пливли важкі сизі хмари і немов десь на обрії, що надходив усе ближче й ближче, відбивалися об невідому і зовсім невидиму грань. У якийсь момент Дениза так і залишилася в указівному світлі, а хлопчик зненацька пройшов через грань. І Земля-21 розчинилася геть...
Земля-29 зустріла його дивними кристалічними опадами у фіолетово-лілово-малиновому багатоцвітті...
– Спостерігай, хлопчиську, як це відбувається! І запам'ятай, як у тебе на очах умирає наша земля... – Очі Мисливця наповнилися вологими бруньками.
"Сльози – чоловіча чума", – вважали чоловіки на Землі-29 – засланці з інших Земель, на яких вони переступили Закони чергового Піщаного Часу, чиїми піщинами бути не бажали.
"Сльози – чоловіча чума", – посилання на Землю-29 нікому не обіцяло повернення. Древня приказка: "Підеш – не повернешся" знаходила значимість, перетворюючи зі страшного прокльону в даність...
– Спостерігай, хлопчиську, так умирає сіль нашої планети, альфа й омега ледь дозволеного в тутешніх місцях життя.
Очі Йорга здивовано відкрилися. Він побачив, як майже біля самої поверхні фіолетові кристали раптово організувалися в досить щільний "плащ", самонапилюваний, що плавав у просторі доти, поки його похмурої щільності не вистачало, щоб накинутися на папороть, що перейшла з меж Землі-21. І тоді молода поросль цієї чарівної рослини, що дарує світу надію, міцно перекрита фіолетовим кольором опадів, миттєво починала мертвіти, поступово обвуглюючись доти, поки не перетворилася в справжнісіньке кам'яне вугілля – сумний візерунок, що смутно нагадувало про недавнє живе цвітіння.
Ліловий "плащ" знищив його пажеський одяг, залишивши Йорга в лахмітті...
– А тепер біжи! – раптово прогорлав на вухо Йоргу Торсон. – Малинові "плащі" по наші з тобою душі! Це, маля, перевірено! Так що біжи з усіх ніг, і усе буде гаразд!
Плем'я обшарпанців вискочило з напівскам'янілого лісу і понеслося пересіченою місцевістю. Хтось не встигав... І тоді малинові "плащі" обволікали відсталих, сковували їхні рухи і це значило, що за цим піде скам'яніння.
? Тим, хто не встиг, вже ніщо не загрожує, – тяжко видихнув захеканий Мисливець. – відтепер усі вони формене вугіллячко: і за формою, і за змістом. Ти тільки, хлопчиську, поспостерігай. Ще недавно це були дійсно люди. А тепер – антрацит! – переконливо резюмував він.
Йорг тільки зітхнув. Такого обороту припускати він не міг.
Йоргу захотілося довідатися: через що все це відбувається. Він так і запитав:
– Чому дотепер усі ви отут ще живі?
– Гарне питання, хлопчиську! Намагаємося. Відбивати таких от як ти дурнів від зустрічників. Це особливі фрукти! От, подивися, що вони будуть зараз робити з цими обвугленими молодцями.
– І подивлюся, – похмуро відповів Йорг. Зверхній стиль спілкування із собою він важко переносив.
Але те, що йому довелося побачити, не залишало сумніву, Мисливець його явно й посилено опікував, за що Йорг повинен був бути Торсону вдячний.
Йорг подивився убік, куди вказав Мисливець. Туди ж були спрямовані погляди обшарпанців, що уникли долі аутсайдерів. З кам'яних заростей вийшли натуральні списники, схожі на римських легіонерів. От вони підійшли до першої скам'янілої статуї й обступили її щільним кільцем.
– От, кляті, зараз візьмуться ритуалити, – незворушно прокоментував Торсон. Губи його щільно стислися й набули майже попелястого забарвлення. Було видно, що Мисливець переживав.
Списники націлили свої списи в одну єдину крапку свіжоохололої статуї і вдарили одночасно в те місце, де згідно легенді жила душа. Скам'яніла статуя розкололася і з її відчинених надр вирвався сіро-малиновий згусток, що безвільно завис над уламками недавнього тіла.
Один із списників доторкнувся до згустку кінчиком свого багроподібного спису і безвладна душа приречено зависла на ньому.
– Тепер у той самий же спосіб вони вчинять і з іншими.
– Вони усі загинули через мене?
– Ну, не зовсім. Ти тільки, хлопчиську, не засмучуйся!
– Йорг я, Йорг! Розумієш?
– Розумію... Ну то добре, Йоргу, гинуть вони звичайно, через свою упертість, тобто через бажання проникнути на суміжні Землі під час висилки до нас тебе, іншого, чи третього засланих. Чистих альтруїстів тут немає, чи майже нема, ? поправив самого себе Торсон.
– А якби мене зустріли ці, котрі зараз ритуалять?..
– Зустрічники?! Було б ні добре, ні погано. Тривале посилене тренування в рекрутських таборах і висилка в далекий космос у маршові легіони твого кривавого тезка – Йорга-завойовника.
– Пробач мене, Мисливцю, за відвертість. Але саме я несу в собі пам'ять Йорга-завойовника. Буцімто, то ? це я.
– Я знаю, хлопчиську. Тому й опікую тебе. Але ти – це не він. І чим менше тебе будуть тут називати Йоргом, тим менше в тобі збереться в майбутньому озлоблення до того часу, коли ми, можливо, вирвемося звідси.
– Куди?
– У невідомість, Молодшак!
Вони спустилися з пагорка, крадькома пройшли переліском і вийшли на гречане поле. Заповідний Зелений бір із величезною чорною окам'янілою опалиною залишився десь за спиною. Поруч із ними ступали такі ж заслані, що обрали для себе долю виживати поза рекрутськими таборами.
– Гей, шарпаки! – Гукнув Мисливець людей, що брели з боку переліска. – Прошу любити й шанувати: перед вами Молодшак.
– Відкіля гусеня? – запитав у Йорка довготелесий розв'язний малий з великим кадиком і носом із горбочком.
– Сам ти гусак!
– Усі ми тут залітні гусаки. Але говоримо начебто однією мовою. Та чи не уточнити нам: хто тут із чим і відкіля?
– Із себе і почни, – звично огризнувся Мисливець. – А сам я з Непрухи-7, Старшак із Зеленухи-21...
– А я з Толстухи-залепухи-1...
Представилися й інші. Землі-12,17 і 26 зі своїми злочинцями й відщепенцями не чикалися, а от із Землі-1 і 2 приречених на висилку уже викрадали. І тільки з Землі-15 і 21, приречені на висилку переходили "рубікон" самостійно, усвідомлюючи свою генетичну й духовну інородність.
На Землі-1, із якої його викрали всепроникаючі списники, Піт Снорді був відомим найманцем. Він режисував і клонувал найнеймовірніші перевороти й революції, одержуючи мало, але завжди за передоплатою, що дозволяло йому утримувати трьох дочок, що жили в різних земних куточках і породжених від двох африканських дружин і однієї наложниці-китаянки. Усім трьом він розсилав про себе звісточки і незначну матеріальну допомогу і дотепер був упевнений, що добрі повідомлення про його здоров'я і грошове постачання дочки одержують регулярно...
– Так і буде продовжуватися, адже свою кулю по передоплаті я так і не дістав, поки не поладнав із тутешніми зустрічниками... Навчати "маршовиків" для божевільного Йорга – не для мене. От я і втік.
– Вільному – воля. Тільки скажи мені, Снорді, чи не підсадили тобі душу зі спопелілого тіла, начебто тих, котрих недавно препарували так запросто отут на галявині ? у Священному борі.
– Чого брехати, такого добра підсаджували до мене за ці роки чимало. Але тільки в мені не прищ і навіть не передбанник душі. В мені – величезний щиросердний замок зі своєю внутрішньою темницею, із своїми грізними стражами. Одним словом, нудиться в мені спопелілих душонок чимало. Тільки що мені з цього?..
– Бранок твоїх, дурисвіте, шкода!..
– А ти не шкодуй! Відставши від своїх тіл, вони вигоріли й переплавилися, навчилися мерзенностям і зрадництвам...
– То й воно, – обережно огризнувся Мисливець. – Вони тебе і погублять! Зауважую тобі, що занехаяний ти...
– Теж мені трагедія. Адже я і на Товстусі-залипусі-1 янголом не був...
– Із мною простіше, – уже спокойніше промовив Торсон. – Контрактник я, як усі, кого в піднайми з різних інопланетних світиків місцеві зайди беруть. От і підрядився остерігати цього Молодшака і вивести його через сердечник землепланетного тору...
– Тоді я з Вами, друзяко! Не століття ж тут кукувати
– Що скажеш, Молодшак
– Нехай своє кожна зозуленька кує...
Нові друзі розсміялися... Торсон ляснув екс-найманця по плечу, а той підморгнув Йоргові. Інші відійшли убік. Ідея була настільки божевільною, що пророкувати її наслідки ніхто не зважувався...
Вони йшли потайними стежками, де до них і не менш хоробрі розмінювали свої долі й душі. Повз них тренувальним бігцем пробігали майбутні космічні маршові батальйони. Ті, чиї тіла не витримували гірських стежок чи багнистих боліт, тут же обвуглювалися під "плащами" із рожевих кристалів, що випадали на відсталих від рекрутських колон одинаків.
Душі з обвуглених тіл випалювали й вихоплювали зустрічники-списоносці, а далі вчиняли особливо, вживлюючи душі покійних у тіла найбільш витривалих майбутніх космічних штурмовиків. До кінця маршу з кожних ста рекрутів виживало не більш двадцяти. Але це вже були не звичні в земному розумінні люди, а зовсім невідомі в межах паралельних світів монстри, що володіли різноманітними талантами нещадних убивць, які самі гинули тільки після п'ятого, шостого, а то й десятого разу.
З усієї трійці тільки Піт Снорді мав ті ж переваги, тоді як і Мисливець, і Йорг ризикували всерйоз. Маршрути рекрутів неодмінно виводили до сердечника землепланетного тору, через який їх телепортировали до місць дислокації Далеких Космічних Гарнізонів. Але ні Мисливцю, ні Боргу, ні Пітові Снорді потреби не було в тому.
Ночувати намагалися на значній віддалі, багать не палили, кривдників до часу не шукали, ? зустрічників-списоносців не провокували. Кожний зберігав у себе щось про свій минулий світ. На Землі-29 така сентиментальність негласно, позаочі допускалася. Піт Снорді зберігав п'єзоелектричну запальничку, Мисливець – ультразвуковий спінінг, а Йорг – дбайливо згорнутий у дорогу, вручений воспітелою, пряний зелений порошок із листя вічнозелених столітніх мате.
Порошок мате клали під язики, рибу ловили і поїдали сирою, запальничкою обпалювали кінчики стріл, що відразу обтирали тим же порошком з листя мате, перемішуючи його з рибною жовчю. Потім, обтираючи й просочуючи наконечники майже готових стріл власним потом, одержували особливу несильнодіючу, але паралізуючу на короткий час отруту.
Коли в кожного до того ж з'явився мистецьки зроблений руками Мисливця лук, стали відстрілювати дрібну живність. Але відразу від подібної витівки довелося відмовитися. Справа була не в сучкуватих гілках юки і навіть не в ліанах, яких у панекваторіальному лісі вистачало.
Справа була в іншому. Будь-який убитий наповал тушкан, заєць, тхір чи інший дрібний звірок відразу піддавався миттєвій ліловій кристалічній обробці з неба, а антрацитом на жодній із Земель харчуватися було не прийнято.
Рекрутів залишалося усе менше й менше. Час і місце їхньої депортації наближалися. Обличчя маршовиків ставали усе більш і більш шизоїдно-озлобленими: позначався непритертість душ, що потрапили в тіла, розраховані на одну єдину небожительку.
– Пора б напасти на цих панцирних раків, – запропонував якось Піт. – Я можу ризикувати. Рад буду битися із зустрічниками. Адже душонок у мені незміряно...
– Не убив би відразу свою, – огризнувся звично Мисливець.
– Твоя справа дивитися Молодшака!
– Так я і сам за собою ще зможу подивитися, – образився Йорг. – Не вам би про мене піклуватися!
– І точно, пацаня розумне, – погодився з доводами хлопчика Снорді. – Та, чи бач, у нього якась своя особлива місія, до якої мені якось немає справи. А от виписати ляпасів цим хлоп'ятам, так це ж за щастя!
Утримувати Піта ніхто не мав права, але отут уперше на Снорді своїм справжнім поглядом подивився Йорг ("щирий козак ззаду не нападає!"), від чого мешканцю Хлипухи-прослабухи-1 уперше захотілося безмовно підкоритися. Це було й огидно, і ново, і Піт заприсягся більше подібного погляду Молодшака не будити... Він просто відкрив перед компаньйонами багатодушшя своє, і вони утрьох визначили бойову й духовну ієрархію бранок нещадного майстра бойових земнопланетних мистецтв...
Випадок виник, коли один з конвоїрів призупинився біля гірського струмочка на останньому перед місцем висадки перевалі. Під поглядом Йорга були викликані найбільш підлі бранки Піта Снорді, вживлені в нього попри його власну волю. Вони й постаралися. Одна душонка стала на все горло репетувати, що за спиною у зустрічника знаходяться троє, а друга ? трубним гласом настійно запевняти явно розгубленого списника, що нападаючих, не троє, а двоє, і вони ? саме перед носом відсталого списника. Конвоїр замітався врізнобіч.
Умить він утроє вкоротив свій спис і з наймогутнішим бластер-анігілятором кинувся на ймовірних переслідувачів. Спочатку від нього дісталося чагарникові, а потім він розрізав навпіл двох поспішилих йому на допомогу конвоїрів. Відразу виявилося, що навчений зрадництву, конвоїр першим же був зраджений. Він не вірив своїм очам, а чекав уточнень і завмирав від банального виказування. Убито його було ледь не миттєво, бо своїм бластером і тіло Снорді встиг раптово розрізати надвоє. Стогін першої ураженої душі був просто жахливий! Умирати вдруге їй було жахливіше, ніж уперше.
Мисливець стягнув два напівтіла і, стисши їх міцно разом, різко занурив у гірський струмок. Тіло Снорді закипіло і зрослось воєдино.
– Як себе почуваєш, Снорді?
– Твоїми молитвами... Правда, у мені вигоріла чиясь душонка.
– Поменше розкидайся тими, хто тобі не належить...
– От я і рятуюся від чужого баласту. – Але Мисливцю бравада Снорді не сподобалася. Він звично огризнувся:
– Ти потрібний Йоргові!
– Це тому перевертню, що зараз хлоп'ям виряджається?
– А тобі відкіля відомо?
– Душі знедолених царедворців, що в мені томитися, нацвірінькали.
– Тоді і їм пора на спокій! – цього разу вирішив за своїх дорослих супутників Йорг. – Але ти особисто, – він знову подивився на Снорді поглядом Завойовника, – ти особисто мені потрібний живим і непошкодженим!
– У Всесвіті, Піте, наші долі визначені, – знову втрутився Мисливець. – Я обраний боронити тебе від тих, хто тебе населяє, а ті воїни, що залишилися в живих чекають на тебе. Ти в них головний...
– А ти, Мисливцю?
– Я, Піте, твій антипод. І тут справа навіть не в Йоргу. Просто так цікавіше – витягати з безлічі єдино гідного. Одержуй! – І вихопивши лук із спрямованою на Піта стрілою, він відразу послав її Майстру бойових мистецтв у серце.
Тепер вони виявилися в центрі півкола – у черговий раз умираючий Снорді, Мисливець і Йорг.
Легіонери, що приспіли до місця кривавого і зовсім незрозумілого шоу, у черговий раз опустили Піта в струмок.
Піт оговтався. Тепер пішло єдиноборство. Ризикував більш за Піта Мисливець, але разом із ним двадцять маршовиків накинулися на знов ожилого Снорді. Вони й убивали в Пітові одного за одним тих, хто зрадив одного разу Йорга. Але жоден із зрадників не вважав, що програв, і захищався до сказу.
Упало ще півтора-два десятки маршовиків. Власне залишилося тільки трохи, на жаль, уже не монстрів, а людей.
– Ці мені не потрібні, – мудро промовив Йорг. – Вони просто люди. Нехай повертаються до своїх земних світів... Та й Снорді тепер теж тільки людина – у цьому його сила. І він відправиться зі мною. А от Мисливець – йому я залишу Землю-29.
– А не боїшся, що я перероблю цей світ – зроблю його і чистіше, і краше?
– Не боюся. У цьому світі залишаються кристали. А з ними не впорався навіть я – вічний воїн і учорашній винищувач світів.
– І що буде завтра? – статечно запитав Піт.
– Завтра, по усьому, буде прохід через сердечник землепланетного тора...
– Мені б побачитися з дочками.
– Це ми зможемо улаштувати, якщо тільки...
– Якщо тільки що, крихітко Йорг?
– Якщо ти, здорованю, допоможеш мені зійти на Землі-21. Адже я ще не до кінця пройшов через Дитинство з його вічнозеленим чаєм з листя столітніх мате, з його синьоплодними деревами, після об'їдання якими так легко занурюватися в минуле, у якому мене очікує Джесика...
– Ні, Каорі... – прошумів над ними панконтинентальний зелений бір, розриваючи свої обійми...
Лунко розсміявся Мисливець. Прохід через сердечник землепланетного тору виявився під ними – у тім самім місці, відкіля било гірське джерело – у самих його витоках...
© В. Штилвелд![]()