


![]()
![]()
Ігор Сілівра
|
||
Тиша. Легенький вітерець грається верхівками дерев, пестить їх. По бездонній глибині неба пливуть поодинокі хмаринки, але вони не затьмарюють його неземної синяви. Я немов збоку-зверху спостерігаю тишу.
Вогонь. Він народжується в одній єдиній точці, але помітний здалеку – яскрава зірка на зеленому небі лісу. Грім приходить пізніше.
Корабель робив вже не перше коло навколо планети. Індекс, під яким вона ввійшла в каталог зараз ніхто не брався по пам'яті сказати, а вони називали її просто – Зелена. Чимось дивовижно подібна на Землю, чимось – ні. І, що незвично, але не дуже й в дивину – заселена. Цивілізація на рівні кам'яного віку, міст не виявлено, металевих знарядь праці немає, вогню – теж. Дикуни. Але й це не мало – тому пілот на черговій нараді наполіг на посадці.
Пілот – це я. І навігатор – теж я. І капітан, якщо в наш час це звання має зміст, теж я. І взагалі – я єдина жива істота на кораблі. Решта – науковці – фантоми. Астрофізик, планетолог, інженер, координатор. Умовні, звісно, назви. Тепер, після посадки, обов'язково появляться ще контактери, ксенологи, ксенопсихологи, етнологи… Усі, хто будуть потрібен. Добре, що вони безтілесні – займай вони хоч яке б то місце – нізащо би не помістились в крихітному кораблику. Відносно, звісно, крихітному. Хоча, якщо брати жилу площу – то дійсно – лише мінімум. Житло, модулі життєзабезпечення та купа-купезна автоматики. І, звісно, гіперустановка.
Задаю комп'ютеру програму пошуку посадочної площадки, умови пошуку і всіх розпускаю. Чергувати залишається координатор, а всі інші розходяться по своїх справах – хто знає в які куточки Всесвіту. Я – теж. якщо не станеться чогось непередбаченого – на пару днів я вільний. Щонайменше.
А тепер я черговий раз порушую обіцянку. Бо щоразу даю чесне слово з'явитися сюди наяву, а виходить так. Мелодія виклику, очікування... як довго... Зрештою, пітьма навколо мене розсіюється – я опиняюсь в знайомій кімнаті.
Привіт!
– Привіт. Ти знову фантомно?
– Я на роботі, за безліч парсеків звідси.
– Нехай. Як ти?
– Не знаю. Геть не знаю. Мені більше не було куди піти – а корабель ще пару днів висітиме на орбіті. Та і хтось із операторів-фантомів там є. Взагалі – то робота для комп'ютера, не для людини.
– А ти тут.
Тут. Мене ніхто більше не чекає, ти знаєш.
– Дурниці. Для більшості ти поруч, тільки я старомодна, не признаю віртуальності.
– Того й не можеш мені потиснути руку. Підключилась би – то й посиділи б, кави попили... А так я тут як привид.
А всі ми привиди – ми цивілізація привидів. Подивись сам – поки комп'ютерні мережі залишались просто засобом обміну інформації – все було добре. Але ще тоді, в двадцятому столітті вони вже стали чимось більшим – люди вже тоді там жили. Не говори, що це технічно неможливо – я історик, краще знаю. Тоді просто все було інакше. А потому – колапс всіх систем – недостатня швидкість обміну інформацією, недостатня швидкодія. І інформаційно-технологічна революція. Дві мрії в одній упаковці – один і той самий ефект дозволяє миттєво долати простір та миттєво обмінюватись інформацією – і тепер кожна людина, де б вона не була – чи дома, чи в просторі, як ти – живе в двох світах. Напівпровідникові та оптронні системи замінило плетиво гіпермережі. Так ми і живемо: – всі поруч в віртуальності та розділені насправді. Так ми один одного відвідуємо – як фантоми, голограми. Так можна працювати в одному місці – з повним ефектом присутності, а відпочивати в іншому. А то й створювати власні світи. І вони справжні – не менш справжні, ніж ті, які ти відкриваєш. Я знаю, я їх створюю. Але я тільки тут. А ти – і там, і тут.
– То може зробиш виняток?
– Зроблю. Чекай.
І ми вже в гігантському мегаполісі – виходимо з транспортної кабінки. Єдина різниця від реальності – пейзаж. А усе інше підігнане під стандарт Землі – навіть зовнішність забороняється варіювати. Вважається, що це зменшить відрив від реальності тої частини людства, яка вже забула, що це таке. Сюди перенесено всю інтелектуальну роботу, все виробництво винесено або далеко в космос, на інші планети, або глибоко під землю. І керують автоматами теж звідси – при потребі з'являючись в якості фантомів, а то й просто незримо витаючи, дивлячись через об'єктиви голокамер. Швидкість перевезень та космічна експансія дали достатньо місця всім, а люди чомусь шукають самотності. Може тому, що вони не відчули що розкидані по Всесвіту?
Ми йдемо в Колізей. Не пам'ятаю, де він насправді находиться, знаю точно, що на Землі. А тут – ні, навіть не його копія – відбиток. Чомусь я полюбив це місце – може саме тут я відчуваю зв'язок із людством, його історією?
Я знаю, чого ти сюди прийшов.
– Я відчуваю...
– Дурниці. Це просто стан твоєї душі. Руїни. Ви з нею вже не помиритесь?
Ні. Я ладен змінити роботу, переїхати... А вона вирішила, що реальний я їй не потрібен.
– Вона права. Та й ти її не знаєш.
– Давай не вертатимемось до цієї теми. Тут колись гриміли поєдинки. Чому я хочу відчути зброю в руках?
– У тебе й так найнебезпечніша професія. До речі, постійно забуваю запитати – чому екіпаж обов'язково комплектують щонайменше однією справжньою людиною? Чому не досить фантомів?
– Я й не знаю. Може тому, що треба десь дівати таких зірвиголов, як я? Традиція, мабуть.
Безтілесний голос повідомляє мені, що потрібна моя присутність на кораблі. Що таке?
Пробачай, робота.
Треба ж – так повезло! Знайдено настільки ідеальне місце для посадки, що кращого й годі бажати. Тоді вниз!
Корабель пішов на посадку.
Грім. Грім наростає, стає всеохоплюючим. Гнуться до землі дерева, ламаються. Добре, що я безтілесний, а то б не витримали барабанні перепонки чи просто зійшов би з розуму.
Світло. Вогненна точка розливається по довкіллю концентричними колами спопеляючи все на своєму шляху. Видно легеньку хмаринку – там було озерце. Диму немає – хоча це все ще просто вогонь. Здається, ніби горить земля.
***
Корабель плавно ввійшов в атмосферу. У свідомості закріпилася чітка асоціація – корабель входить в атмосферу у вогненній короні, окутаний подушкою розжарених газів та полум'ям гальмівних двигунів. Пілотів притискає щораз більше перевантаження, вони з величезною напругою слідкують за приладами, в руках трясеться штурвал... Неймовірним зусиллям вдається вирівняти корабель над самою землею і його трикутний силует плавно опускається на зелено-зелену траву.
В усякому разі, мені до цих пір уявляється саме така картинка, хоча насправді все зовсім інакше. Антигравітаційні поля гасять швидкість – корабель (а не посадочний модуль) без будь яких проблем маневрує як в атмосфері, так і в просторі. Давно відпала потреба у шатлах – посадочних човниках. Антигравітаційним рушіям геть байдужі розміри корабля та його форма. І, звісно, не може бути й мови про факели полум'я. А втім – ні. Полум'я якраз в принципі бути може – в аварійному випадку корабель зможе сісти на реактивних хімічних двигунах та парашутах, а злетіти на реактивному ядерному. Але такого ще на моїй пам'яті не траплялося. Навіть перевантаження – і ті відчуваю лише я. Сумно. І при цьому всьому мені доводиться ще і сажати корабель. Правда, лише в якості другого пілота, першим виступає наш інженер. Добре йому – він насправді далеко звідси, та й перевантажень не відчуває. Взагалі-то я міг би розслабитись, але за правилами я повинен бути готовий будь-коли прийняти керування. Ніби й не потрібно, а як комісія нагряне? Пиши потім купу пояснень. Ні, краще вже так. Тут тіло пронизує тривога – що таке? Всі ніби спокійні. Щось не так. Ще не знаю що – зчитую дані з курсографа, навігаційних приборів, стану корабля... Ніби все в порядку. Даю запит на усі дані навколишнього середовища.
Щось не так? – це планетолог.
– Ні, але...
– Тривога! Тривога! Тривога! Енергетична активність під нами.
З боку це, мабуть, виглядало так, ніби велетенські блискавиці з багатьох точок одночасно ударили в корабель. Булька силового щита миттєво пробігла всі кольори райдуги і зникла. Корабель охопили розряди.
Але це все я уявив пізніше. А тоді було геть не до того. Спалах, спалах. Беззвучно і страшно. Не розумію, що стається – і неначе глохну перестаю чути напарників, голос комп'ютера. Мерехтять екрани. І наступає невагомість.
Корабель падає. Чого ж ти так? Не розумію що відбувається – на екранах круговерть, ніби двигуни вимкнулись і корабель просто падає. Що ж пілот-прима нічого не робить? Розгублено шукаю його очима. Немає Ні його, ні когось іншого. Куди ж вони? У фантомів, в принципі, є звичка несподівано зникати, але ж не в такий момент! Тут доходить, що пора брати управління на себе. Яка образа – герой-зорехід, а як дійшло до справи розгубився. Штурвал на себе! Нуль реакції. Двигуни... Нуль.
Комп, рапорт по ситуації.
– Двигуни вийшли з ладу. Гіпермережа не функціонує. Управління покладено на резервні керуючі контури. Рекомендується задіяти процедуру аварійної посадки. Проводиться тестування корабля на предмет виявлення усіх пошкоджень.
Випускаю парашути. Ривок. Боляче... втрачаю свідомість. Тепер мені більше і немає що робити – від мене мало що залежить. Встигаю помітити, що опускаюсь на край плато. Хоч би не впасти в прірву.
***
Земля. Тепер не здається, що вона горить – вона справді горить, згорає у атомному вогні. Базальтова скеля тане, як віск. Сфера, уже не вогню – світла, повільно, неправдоподібно повільно поширюється, пожираючи все на своєму шляху. Із кулі чистого світла виглядає немов вістря величезної голки – воно вже не нерухоме – воно тремтить, напружено чекає.
Отямлююсь і наступної миті про це жалкую. Страшенно болить голова. Що я тут роблю? Торкаюсь голови. Кров на руках. Що ж сталося?
Ось такі пироги, як говорив мій наставник. Гіпермережа не функціонує. Хоча такого бути не може – гіпердвигун цілий. Але є. Антигравітації – великий капут, гаплик, клямка. Нема її, одним словом. Або все одно, що нема. Тепер я тут сиджу без зв'язку, без решти екіпажу – фантоми зникли, як тільки пропав зв'язок. Що робити? Те, що відремонтувати корабель своїми силами я не зможу стає ясно навіть після першого ж поверхневого огляду. Що ж, залишається тільки чекати на допомогу – уся інформація залишилася в віртуальній частині корабля – по той бік простору. Там же і координати стрибка. І вже мабуть на орбіті появився зонд і сигналить про те, що невдовзі надійде допомога. Сигналить? Ні, нічого не чути. Добре, почекаю. А поки виясню, що ж саме сталося. Аби рятівники не сіли в ту саму калюжу. Одного не розумію – поле зникло майже за пів секунди. Далі по логіці корабель мав просто перетворитись на хмаринку плазми. Але ж ні, він цілий. Звідки взявся той розряд – питання друге. Перше – куди він дівся. Так куди? Закони збереження ніхто не відміняв. Хоча ні, відміняли, я сам відміняв, коли робив свій світ, але то в віртуальності, в гіпермережі. А тут – реальність. Точно? Щипаю себе, щоб переконатися. Точно, он, синець буде. До речі, про віртуальність – де вона ділась? Добре, вигоріли контури управління двигунами... Чому добре? Погано, але ж вигоріли, то й біс із ними. Там ті самі гіперреле, що і всюди. А у мене навпаки – електроніка працює, а вона якраз мала вигоріти. Є правда здогад, але він сумний. Пріоритет автоматики – порятунок людей. Мене, тобто, більше людей тут нема. Уявляю собі її логіку – є енергія, яку не можна поглинути. Тоді потрібно перенаправити її. Куди? В двигуни не можна, мене розмаже по підлозі. Тоненьким шаром, можна буде намазувати на хліб замість масла. А мене не можна розмазувати, мене берегти треба. Як найвищу дорогоцінність. Тому це не проходить. Далі, далі. Гіпердвигун вимкнутий, та й з атмосфери стрибок робити не можна. Невідомо куди викине. Зате відкритий канал мережі. А він не тільки інформаційний, він і енергетичний. Енергію тільки туди і можна направити. Ой, погано, погано. Таку зброю використовували у Другій Віртуальній війні. Гіперканал має необмежену (практично) пропускну здатність, а елементи мережі – ні. Елементи вигорають, канали всмоктують енергію, розширюються, плетиво гіперпавутини зливається, структура і зв'язки руйнуються. Хвиля руйнування поширюється довкіл, знищуючи при цьому все на своєму шляху. Так загинула перша віртуальна реальність, а її оператори зійшли з розуму. . А тепер – пошириться до першого бар'єру, там вона перенаправиться і далі вже шкоди не завдасть. А люди мають спеціальний захист. Тому за екіпаж немає чого боятись – вони, як тільки прийдуть до тями, прибудуть з допомогою. Чи як? Сегмент мережі, який мав безпосередній контакт з точкою енерговходу зникне. І відновленню не підлягає. Погано, дуже погано. Годі, і так повторююсь. Напарники мої живі залишились, але навряд хтось із них пам'ятає координати системи. А записів не збереглося. Там не збереглося. А тут – вони є, Але кому від того краще? Мені. Можу сидіти та отримувати моральне задоволення. Правда, якщо вдасться налагодити хоч якийсь зв'язок, то можна буде покликати на допомогу. А чи вдасться? Ясно, що допомоги доведеться чекати дуже довго. А точніше – прийдеться тобі, зореходе, вибиратися самому.
***
Місто трималося з останніх сих. Усі ресурси кинуті на оборону, усе, до останнього. Але ж тримається! І під його стінами поляже ще не один загін окупантів. Але, об'єктивно – шансів протриматися до підмоги мало. Держава не готова до війни, яка почалася несподівано і занадто рано. Щастя ще, що усі менш-більш боєздатні з'єднання опинилися неподалік від основного вістря удару. Частину території прийшлось залишити без бою, але тут, у Місті Воріт прийшлося стояти на смерть. Бо немає більше виходу, бо там, у глибокому тилу будується техніка, тренуються загони, кується зброя. Ще трохи – і прийде підмога, ще трохи – і могутній вал прокотиться по рівнинах та горах, змітаючи на своєму шляху усе, що проти нього можуть виставити вороги. Але, якщо вони зараз прорвуться – тоді вже ніхто не зарадить.
Відкидаюсь на спинку. Маразм. Я на чужій планеті сам один і гаю час на іграшки. Причому, майже столітньої давності – диво ще, як вони опинилися в пам'яті бортового комп'ютера. Зараз таких уже давно немає – усе замінила, або, в кращому разі, внесла свою корекцію віртуальність. Але я від неї відрізаний. Кібери трудяться над відновленням ресурсу корабля, то справа безнадійна, ясно навіть зараз, і навіть мені, неспеціалісту. Але – стандартна процедура. Провести інвентаризацію, скласти список того, що підлягає відновленню, відновити усе, що можна і тільки потім – висунути ніс назовні. Первинну розвідку я уже провів – безпосередньої небезпеки немає. Не безпосередня – невелика можливість зсуву ґрунту під кораблем. Невелика, але неприємна – тоді він поїде прямісінько у провалля. Що ж, буду сподіватись на краще.
Ремонтник-прима рапортує. Система аварійного старту – працездатність сто відсотків. Ну на те вона й аварійна – щоб працювати. Є підозра, що вона працюватиме навіть тоді, коли розвалиться корпус. Система зв'язку – не працює переважна більшість гіперреле. Теж очікувано. Неприємно, але очікувано. Система аграв-двигунів – необхідне втручання людини. Бовдур, хто ж складав твою програму? Що я допоможу – я ж не силовик. І чого йому я потрібен? Ага, бачу. Ні, ти не бовдур, ти все таки геній. Або хтось із тих, хто тебе програмував. Один. Той, який писав саме цю програму. Що? Вони самі програмуються? Тоді геній я. Хтось заперечує? Ні? Ура! Пропоную вручити мені відпустку на найкращий курорт світу. Прийнято одноголосно. Відпустка буде вручена негайно по прибутті на базу. На базу – отож-бо. Вирішено! Що там далі в рапорті? Можна відновити усе, крім кількох елементів. Точно – тих самих гіперреле. Немає їх. Але дуже подібні якраз можна взяти із системи зв'язку – там не все згоріло. Потужності, звісно не буде, але спробувати можна.
До вечора пробую. Для початку згорнув усі зайві роботи. Демонтував усе, що міг із комунікатора. Жах. Хто це збирав? Вони не думали, що тут комусь прийдеться руками лазити? Думали. Руками ясно, але ще ж і тіло десь має поміститись. Кібери, кажете? Мудро, мудро. А мені як? За нормальних умов керував би ними із віртуальності. Дурниці кажете, пілоте, за нормальних умов ними керував би спеціаліст. Хоча про які нормальні умови може йти мова? Тому виконуй акробатичні трюки і не думай про те, як ти це збиратимеш. Не будеш, – не прийдеться. Як виберешся – замінять весь модуль, а ні – то й турботи не буде. А от з двигунами – прийдеться морочитись. І кіберам не доручиш – мізків у них не хватить. Елементи різнотипові – приходиться викручуватись. А це вже чисто людське вміння. Все, не можу більше. Скільки зробив? Мало. Помічник рапортує про результати перевірки елементів. Дивлюся – і мало не плачу. Такими темпами є шанс, що тих релюх набереться достатньо, але розкурочити доведеться усе. Бідний я! Цікаво, а ремонтників на масаж можна настроїти? З цією думкою засинаю.
Можна! Після першого сеансу масажу уже із ентузіазмом лізу до роботи: тіло болить більше, ніж до нього. Наказую до наступного разу обгорнути маніпулятори чимось м'яким. Цікаве видовище – ремонтник масажує пілота. Розказати комусь – не повірять. Або засміють. Ні, таки мовчатиму. Через три дні з розборкою закінчено. Запчастин хватає. В обріз, але хватає. Тому спробу маю одну. А от стратег із мене ніякий. Місто то я утримав, а от атаку провести не зміг – бої стали позиційними. Записуюсь – тепер на іграшку бракуватиме часу. Інколи міркую – як її повторити на теперішньому рівні? Нічого путнього в голову не лізе.
Ні, до двигунів я не полізу. І кібер не полізе. Точніше полізе, але інформаційні релюхи замість силових не всуне. Накидую схему перехідника. Кострубата конструкція, зате єдина. Потому лізу в пам'ять. Ні, не в свою, я добре пам'ятаю, чим таке загрожує, пам'ятаю і шанхайський психоз. Це тоді, коли не зразу розібрались із побічними ефектами такого запису, а серію пустили. Сили безпеки потім брали місто мало не штурмом. Порпатись у кіберів в пам'яті теж не рекомендується – можливі ті самі наслідки. Тільки що в кібера можна просто замінити модуль. Замінити, кажеш? На що? Але все рівно виходу немає, та і втручання моє мінімальне. Не бере його кібер. Не розпізнає. Реле, звичайний релейний блок. Помилка, звичайний блок інакший. Прописую мою саморобку як силове реле, адаптоване до аварійних умов. Працює! Золотце, лапочка. Іди працюй. Яка година? Ого! Тепер перепочинок.
***
Ура! Сьогодні великий день! Ми будували, будували і зрештою побудували! Тепер я можу рухатись. Я? Ні, корабель, а отже і я. Ми з ним одне ціле, однієї крові. Для початку – трішки припіднятися, маленьке коло та й сісти в безпечнішому місці. Так, проба сил. Раз, два, три – поїхали!
Тремтіння. Не повинно бути, але поки що не страшно. Попереджувальна автоматика мовчить – я її зарізав. Без ножа. Відрив! Є відрив, є відрив – починаю співати. Па-па-па-ра-рапапа! Тепер трішечки вбік...ну... Погано слухається керма, але то нічого, ти хоч погано – але слухайся! Ми ж не збираємося робити фігури вищого пілотажу? Ні, правильно. Ми тихенько піднімемось вгору і тихесенько сядемо.
Так, горизонтальної тяги немає. Що робити? Колись на вертольотах відхиляли вісь тяги від вертикалі. Їм простіше було, але цю ідею ми безбожно вкрадемо. Не те, не те. Замість нахититися корабель починає розкручуватись, тільки тепер оцінюю геніальність людини, яка придумала антиінерційні поля. Неправда то, що вони були придумані чисто теоретично і довго не могли бути реалізовані. Їх придумав звичайнісінький зорехід, як я, коли виконував віраж. Такий, що хоч-не-хоч придумав. Я й сам зараз би придумав, якби зрозумів, чому так росте використання енергії. Якщо її більше використовують, то її використовує більше хтось. По моєму так. Якщо хтось її більше використовує, і цей хтось не я (мені неодноразово говорили, що маю унікальний дар витрачати енергію впусту), то вона на щось іде. По моєму так. А працюють тільки двигуни. То зараз мене вистрелить як з катапульти космос, або енергія перетвориться в тепло і БАХ! Тягну важіль на себе... Крутиться в голові. Щось не в порядку з рівновагою. Аякже, антиінерційні поля агравів тепер не компенсуються. Відключаю їх. Помічаю, що набрав вже не маленьку висоту, набагато більшу, аніж планував. А що, як довбане зараз іще раз, як тоді? Похорони по п'ятому розряду – це тоді, коли прощальну промову проголошує покійний. Різкий звук, не зразу розумію, що таке. Згоріло два двигуни. Хотів перекосу? Маєш. Зараз обертання якраз доречне, допомагає втримати рівновагу. Один аграв явно не тягне, тому висота падає. Швидко, надто швидко. Хімічні заряди я вже спалив, залишається парашут. Але його не випустиш – заплутається, треба погасити обертання. Скільки залишилося до землі? Мало. Змінюю орієнтацію корабля, тепер єдиний рушій не гальмує, а притишує обертання. Від перевантажень темніє в очах. Встигаю помітити що обертання припинилося – вимикаю двигун і випускаю парашут. Тиша. Удар. Темно.
***
Тільки тепер розумію, як може бути самотньо. Раніше не відчував – навіть у далеких експедиціях була мережа, були фантоми. Ми, люди, тепер живемо у двох світах. Ми можемо бути розділені сотнями світлових років, але все одно будемо разом Будемо будувати свої світи, відвідувати чужі. Воювати і кохатися. Для гіпермережі немає меж, вона не ламається. Вона – усюди. Безліч світів – неймовірні футуристичні і середньовіччя, магія. Кожен, в кого є достатньо часу та бажання робить свій приватний – у якому він бог. Простору для всіх достатньо. Світів, ресурсів – також. Що ж ми шукаємо серед зірок?
Ніколи не думав, що мене так мало. Тут я один – на весь світ. Не дарма мене готували – робота повільно просувається вперед. Проводжу перелік усього, що у мене залишилось. Мало, неймовірно мало. Але я відти зможу вибратись. Аварійна система: "останнє бажання". Усе просто і примітивно. Негайно після виходу з гіперу обладнання настроюється так, щоб зробити один-єдиний стрибок – до Плутона. Тільки механіка, ніякої електроніки чи гіпероніки. Зірвати пломбу, смикнути важіль – і реактивний ядерний двигун викине корабель в простір, спрацює гіпердвигун – і я дома. Примітивно і дуже-дуже брудно. Може ще прийде допомога?
Прогноз показує, що енергетичний удар по кораблю мав штучну природу. Невже ми проворонили на планеті цивілізацію такого рівня? Треба виходити назовні. У чому? Це ж населена планета. І не тільки різною живністю, тут безперечно є ще хтось – маленький і смертоносний. А біолог з мене ніякий. Пілот я, зорехід. Не контактер, не ксенобіолог.
Знаходжу скафандр. Спершу дивуюся, що він справний, потому сміюся. Модель РКС, не пам'ятаю як розшифровується, але ми сміялися: рицар круглого столу. Конструктори обіцяли, що він навіть у пеклі забезпечить мінімально комфортні умови. Перетворить смоляну ванну на лагідний душ.
За мить до виходу дивлюсь на себе в дзеркало. Красота! Той, хто конструював цей скафандр явно мав або чудове почуття гумору, або жахливий комплекс неповноцінності. В скафандрі я виглядаю як древній чудо-герой. Або демон, вони, кажуть також були неймовірно красивими. Демон, мабуть, швидше, скафандр чорного кольору. Його можна перетворити на будь-який, але це поки що зайве. Він прилягає як власна шкіра, хоча насправді це далеко не так. Якось, мені пощасливилось його бачити в розгорнутому вигляді – то страшенна потвора висотою з двоповерховий будинок, яка не має ніщо спільного з людською подобою. Товстенна броня, силовий щит, неймовірна кількість озброєння та приладдя. Кажуть, спершу їх розробляли воєнні, і тільки потім передали дослідникам. Більша частина скафандру ховається в гіперпросторовій складці при потребі виринає звідти. Виглядає, як у казці – по команді в руках з'являється прилад, зброя, можна викликати ще декілька пар маніпуляторів. Для забави зображаю древнє індійську статую, що закриває руками очі, рота та вуха. Чи там інакше? Викликаю довідку. Комп'ютер скафандра не гірший, мабуть від корабельного. Дійсно, в оригіналі мавпи було три. Значить, мене для цього замало. Прямую до виходу. На мить затримуюсь перед дверима шлюзу. Треба щось сказати? Традиційно: „Цей маленький крок для людини є великим..." До біса.
Спершу обходжу місце посадки. Чи аварії? Мабуть все-таки посадки, жертв ж не було. Помічаю, що грунт під кораблем помітно осів. Це небезпечно? Пригадую попередження про можливість зсуву. А я ж тоді знаходився на дві сотні метрів далі від прірви. Зв'язуюсь із бортовим комп'ютером і ставлю завдання обчислити можливість зсуву та розробити засоби протидії останньому. Потім повертаюсь спиною до корабля – усе, що може бути зроблено комп'ютер зробить, я тут йому не помічник.
Красиво тут! Могутні поодинокі дерева плавно переходять в суцільне полотно джунглів. Блакитно-синє небо зливається з синьо-зеленим лісом, плавно переходить в нього. Сонце стоїть високо в небі, тіней майже немає.
Десь тільки через годину починаю розуміти, якою дурницею була ця думка – піти на розвідку. Ні, якась користь з неї буде, датчики скафандру збирають інформацію, аналізують її... Але мене тут не потрібно. Уже понад дві години ломлюся через хащу напролом, розлякав усіх, кого міг. І, звісно, нічогісінько не побачив. Та і не дуже ясно, що саме хотів тут побачити: те, що збило мій корабель? Так мені його й покажуть. Дике плем'я, як обіцяв прогноз? Так розбіглися усі, мабуть. І ймовірність маленька, що я сів саме в населеній області. Вертатись пора. Лісом я вже нагулявся, ліс як ліс. Трохи інакший, ніж на інших планетах, інша рослинність, інші зв'язки. Але нічого дивного – не подібно, щоб дерева полювали на звірів, як на Горгоні, немає й напівдрослин-напівтварин з Гермеса. Єдине, що трішки насторожує – якийсь ліс надто... цивілізований, чи що? Виглядає як парк відпочинку якоїсь вже давно освоєної планети. Я б не здивувався зустріти таке на землі, але тут... Хоча чи мені судити про те, до чого, мабуть, я маю найдальше відношення. От, якби тут появилися туземці, я б ще спробував проявити свою компетентність, а так...
Може покричати? Почують вони мій прекрасний голос і вийдуть, і принесуть дари. Не прекрасний? Так я його через ретранслятор пропущу і стане він як у ангела.
Не виходять. Може я йду не туди? А куди?
Вертатимусь, мабуть.
Все, повертаю назад. Якби тут хтось був, то вийшов би вже до корабля за той час, що я ремонтувався. А як не вийшов, то поховався геть. То й мені немає чого тут робити.
Ой! Вони тут таки є! Щоб мене!
***
Вогонь на мить завмирає, немов стриманий якимось бар'єром. Здається, що його лють притишена, призупинена. Там, куди перша хвиля не добралася – раптом запанували тиші і спокій. Я на межі. На мить спалахує надія – може вогонь сюди не дійде?
Рутина контакту – рутина вона і є. Думав, що буду згадувати її з жахом, а тепер – не буду в загалі. Одне можу сказати: ми іще такого не зустрічали за весь час наших мандрівок по Всесвіту. Вони подібні до нас, і вони чужі. Настільки чужі, що я не можу цього собі уявити. Вони назвалися Охороняючою, Ведучою та Порадником. Імена, звісно інакше звучать, комп'ютер підібрав аналоги. Та і для них я всього Зоряний Мандрівник.
В структурі їх суспільства я розібратися не зміг. Ці троє наділені повноваженнями для спілкування зі мною, але хто їх наділив ними і які ці повноваження завеликі для мене залишається загадкою. Погано ще й інше. Область, де я сів досить густозаселена і аварійний старт, якщо я до нього вдамся принесе багато шкоди.
А з атакою корабля все виявилось дуже просто. Звичайнісінька протиметеоритна система, вони не уявляли собі, що хтось може прилетіти із неба. Не тому, що це не можливо, а тому, що така думка не прийде в голову. Здогадались аж пізніше, причому здогадалась саме Охороняюча. Саме завдяки їй мене і не підсмажили вдруге. А оце вже наводить на думку. Якщо щось падає, як метеорит – то його можна вважати метеоритом, але якщо щось злітає... Зрозумій, як вони думають, зрозумій їх. Чому цивілізації, яка створила таку досконалу протиметеоритну систему, яка добре знайома з будовою власної і не тільки сонячних систем не спала на думку ідея злетіти в космос? Але, все ще мало інформації.
Ми знаходимось в однаково складних умовах. Я не розумію їх, вони не розуміють мене. Навіть на побутовому рівні, не кажучи вже про глобальний. Було б простіше, якби вони були геть чужими, але ж це не так! Вони не просто гуманоїди – вони люди. Майже такі самі, вони вже стверджують, що можна подолати бар'єр між расами. Їх потреби такі самісінькі, як землян, розв'язують вони їх майже тими ж засобами. І тільки якась єдина відмінність, яка робить їх іншими. Яка?
І ще є Погана новина. Грунт під кораблем почав осідати, жодні запобіжні засоби не допомагають. Навіть по найоптимістичніших прогнозах мені доведеться невдовзі скористатися аварійним стартом. А коли ж я звернувся за допомогою до аборигенів – вони мене просто не зрозуміли. Тобто небезпеку, яка мені загрожує, зрозуміли, а от мій спосіб вирішення – ні. Запропонували свій. Я залишаю корабель і живу з ними. Ось так.
***
Світло переступає всі мислимі межі – і за мить до того, як моє безтілесне "Я" згорає в зоряному вогні бачу, що невидимий бар'єр лускає, як мильна бульбашка, і вся земля, аж до горизонту, стає немов поверхнею вулкану, перетворюється в озеро лави. І уже не чорна – сяюче-блискуча голка корабля, неначе гігантська стріла, випущена з невидимого лука, устромляється в небо.
– Будь гостем, Зоряний Мандрівнику.
Я прийшов просити допомоги.
– У нас? Звісно, ми допоможемо, розкажи у чому твоя біда.
– Мій корабель – грунт під ним осідає, він повільно зсувається в прірву. Якщо це не зупинити – мені доведеться Вас покинути, або залишитися тут.
– Ти не хочеш залишатися?
– Я не можу це так просто пояснити, але якщо я Вас покину, то тут залишиться випалена пустеля. Звідси і до самого горизонту. І сотні років тут нічого не ростиме. Той вогонь...
– Ми знаємо, що таке вогонь, хоча користуємось ним вкрай рідко. І знаємо, як лікувати опіки. На тілі та на землі. Знаємо, як розпалювати вогонь, та як гасити його. Ти високомірний, прибульцю. Ти високомірний і нещасний. Що ти забув там, поміж зірок. Тебе хтось чекає? Ні. Ти комусь щось винен? Ні. Ти там щасливий? А тут щасливі усі. Ти ж навіть тут, де немає загрози не знімаєш з себе броню. Ви, зоряний народе щось шукаєте там, між зорями – а воно не там. Воно на землі. Ви розділені на частинки, і кожна частинка нещасна. Ви повеліваєте сотнями чи тисячами бездушних слуг, розмовляєте з духами, які виконують ваші бажання, створюєте свої світи, метаєтесь по цьому у пошуку... чого? Щастя? Так за ним не потрібно ганятись, воно приходить само. Воно просто є. Тут, у нас. Щастя, мрії, пошуки... Шлях. Залишайся – взнаєш. Піди, не по нашому Шляху, віднайди власний. У кожного він свій, так чи інакше веде до єдиної цілі. Залишайся!
– Я не можу. Крім мої бажань – є ще й обов'язок. Є ще моя мета. І моя мрія.
Ти ж говорив, що ти тут все спалиш. Твоя мрія – усе спалити?
– Ні. Ні, ні в якому разі. Моя мрія – просте щастя. Мир.
– Ти, ти просто не маєш права бути таким! Не маєш права, так говорити. Ти неправильний. Ти весь неправильний. Говориш неправильно, виглядаєш неправильно, навіть думаєш! – Чому?
– Ти не такий як ми. Як ти знаходиш своє щастя?
– Я прагну знайти всього лише мир. Мир у душі, мир із собою. Там, усередині постійно іде війна. Вона починається із народженням і закінчується смертю. Вона жене нас до зірок і повертає до дому. Вона штовхає нас на підлість та геройство. Вона...
– Ти не шукаєш щастя. Ти не приймаєш Шлях! Зникни!
З її руки зривається блискавиця, яка безсило гасне, ударяючись об РКС. Вона не вірить, що я можу спопелити без зусиль усе навколо. Не вірить, що я можу це зробити в принципі – як так? Вони не розуміють мене. Я їх – розумію, а вони мене – ні. Чому? А може так і краще – стати ворогом їм. Тоді мене не мучитиме совість, коли я натисну стартовий важіль. Повертаюся, іду.
– Ти навіть тепер неправильний! Хто ми є для тебе? Що для тебе весь світ?
Якби ж я знав.
***
То про нього немає ніяких звісток?
– Ні, на жаль. Ми робимо все можливе... Пробачте, а то ви йому?
– Я? Ніхто. Зовсім ніхто.
– А взагалі?
– Художниця. Скульптор. Архітектор. Дизайнер. Творець світів.
– Він повернеться. Він завжди повертається з неймовірних пригод. Немов, він сам їх шукає.
– Він? Ні. Я вірю, що він зможе повернутися звідусіль. А чи захоче? Він постійно щось шукає – і не в далеких світах, а у собі. Я його зовсім не знаю – але боюся за нього. І його також боюся. Дивіться.
За помахом руки в повітрі розкрився портал і вони попали зовсім у інший світ. Тут усе жило, рухалося – і водночас залишалося непорушним. Буйство природи, барв. Ліс, мавки, неймовірне небо і відчуття близькості усього. І крутий схил. І фігура на схилі, яка сповзає у прірву. Дивно, але на забралі шолому можна прочитати і біль, і розпач, і рішучість. Шукач не хоче туди, в прірву... він прагне утриматись, калічачи при цьому все довкіл. Його путь видно по зідраній землі, вирваних з коренем деревах... Він балансує на краю. Ні, він не впаде – вже показались з-під скафандру сопла двигунів, ще мить – і вогонь заллє все довкіл, перетворить водоспад у пару, а казку у випалену пустелю – але виштовхне його звідси. У нові пошуки. Але він ще цього не зробив. І тендітна постать мавки, мабуть, яка подає руку... але вона його не втримає. Таким – ні. Хіба що він раптом скине броню, зброю, прилади... залишиться зі світом цим сам на сам... І думки, про які невідомо як знає кожен, хто хоч на мить упіймав погляд Шукача:
„Допоможіть мені, допоможіть! Хіба Ви не бачите, як я повільно падаю у прірву. Щомиті ближчає той момент, коли я пройду точку неповернення. Маю вибір – змінитися, стати таким, щоб залишитись тут. Прийняти цю мораль. Але я не хочу тут залишатися, не хочу так мінятись. Але, як би я не хотів, як би не відтягував цей момент, чекаючи допомогу до останньої миті – я це зроблю. Краще інакше, не так, але, коли потрібно я вирвусь як зумію. Але ви! Такі щирі, хороші, ладні прийти на допомогу... Чому ви не хочете зрозуміти, яка саме допомога мені потрібна?"
– Як ви це зробили?
– Не те питання. Світ не закінчено... І я не знаю, як його закінчити. Тому я й шукаю його – щоб він визначився, що саме він шукає.
– Ви велика...
– Ні, просто я творю те, що бачу. Не більше. А він шукає те, чого ще не бачив. Ні він, ні, можливо, ніхто. А йому здається, що просто щастя, чи просто змісту, чи просто долі.
– А чого ж?
Не знаю.
***
Що мені робити? Я зустрів унікальну цивілізацію. Вони знайшли щастя – і утратили стимули до руху. Їх щастя – навіть не статика, а досягнення якихось незрозумілих мені цілей, що є поруч із ними, що є в них. У кожного – свої. Не треба іти далеко, не треба шукати щось нове – ось воно, щастя, поруч. Вистачає на всіх, задарма. І ми це все цілком можемо перейняти. Потрібно вернутися – просте правило. Нехай немає до кого – хоч і це, мабуть неправда. Але наше майбутнє – там, біля зірок. Наше? Але ж я хотів би залишитись тут. І не в тому навіть справа, що доведеться залишити після себе радіоактивну пустелю – то не є такою вже бідою. Вони не розуміють небезпеки, але ладні просто по моєму проханню провести евакуацію. А потому Земля пришле сюди групу дезактивації, виділить кошти... Є безліч програм, які, на щастя, на Землі так і не пригодились, але були розроблені, підготовлені, випробувані. Вони чекають – залишок нашого страху перед ядерним минулим.
Я не боюсь за свій світ – ті, хто шукав для себе рай – створювали його у віртуальності, але ж вона так і не стала, як побоювались усесвітнім наркотиком, залишилась всього лише засобом спілкування, місцем зустрічі та роботи, а ніяк не життя.
І не боюся за них – їх цивілізація стабільна, і непорушна. Вирішую тільки за себе – може мені, особисто мені, це підійде?
А хто я для них? Вони не розуміють мене, та й нікого із нас не зрозуміють. Незважаючи на все, я б назвав їх примітивнішими? Дурниця. Їх культура, яка обігнала нас на століття. Їх наука... пішла по іншому шляху. Вони досягли гармонії. Чому ж вони мені здаються каліками? Дивовижно подібні, але скалічені душі.
І тут рай. Справжній рай у нашому розумінні. Єднання з природою – Едемський сад. Щастя – для кожного і всіх. Мир у душі – для кожного. Нірвана. Необмежені можливості, свобода, безсмертя, точніше, майже безсмертя по наших мірках. Відсутність усього того, що ми, люди, звемо злом. Тоді я для них – уособленні зла, чужості. Відмовляюсь, заперечую щастя, заперечую Шлях, долю. Прийшов із пустки та примарного світу. Просто так, без причини, збираюся випалити велетенський шмат землі. Не просто випалити – отруїти назавжди. Мої ідеали, прагнення – незрозумілі для них, методи хибні. Вірно сказала Охороняюча – я не можу, не маю права існувати тут. Я ж збираюся... От і вирішив. Ще будуть сумніви, ще будуть вагання. Але рішення вже прийнято – старт. Я поверну той розтриклятий важіль, перетворю свій нічний жах на дійсність. Повернуся... Навіщо відкладати? Адже я правий, моя доля, доля людства не у сліпому щасті, вона там, між зорями!
Але це мене багато чого навчило. І не тільки мене. Тепер головне передати це людям, донести до них просту істину: щастя – то не все, знання – то не все, доля – то не все. Є щось більше. Є, тільки його треба назвати, не побоятись. І перше, що я зроблю, якщо повернуся на Землю – виконаю давню обіцянку. Постукаю, зайду у добре знайому, але небачену наяву кімнату, усміхнуся, привітаюся. А потому ми поїдемо до Колізею. Наяву.
– Комп'ютер, почати відлік.
– Десять, дев'ять, вісім, сім...
© І. Сілівра![]()