


![]()
![]()
Веле Штилвелд
| ||||
Присвячується дитинству...

– Каорі, ми маємо йти, – м'яким голосом говорить бабуся Дениза. – Ти готова, дівчинко, прошепотіти деревам свої чарівні казки?
– Готова, бабусю. Я навіть придумала дві нові. Вони містять ще більше добра, більше світла.
– Ото й не хвилюйся, внученько. Саме час відправлятися грибними доріжками в далекі урочища Зеленого бору. Туди, де колись жила Гармонія.
– А хто вона є, бабусю?
– Вона, дитинко, – любов, краса, радість. Вона, внученько, твоя рідна сестра.
– Так не буває, бабусю, навіть у казках. Гармонія – дочка Природи, а я дочка земних батьків і твоя онука.
Вони рушають у путь. Десь поруч біжить струмок. Ліс усмоктує в себе його бриз. У тихому надвечір'ї дерева чекають уже не пташиного щебету, а переконливих слів маленької лісової обхідниці Каорі. Дівчинка знає навіть, яка гілка сьогодні найбільше потребує її уваги...
Там пройшли дроворуби, отут побували туристи, а тут бурлаки. Начебто ніхто і не кривдив ці дерева, але десь там, у далеких урочищах, дроворуби тягли міцні стовбури, бурлаки палили чудодійні мохи, а приблудні городяни обламували суки древніх священних юк, майже кряжів.
Усім їм здавалося, що вони прийшли до лісу по своїх потребах, але надвечір ліс відчув перевтому.
Колись сама Дениза рятувала праліс від тягаря людей. Але тепер сили стали зраджувати. Не ті вже стали сили... Нагнув Денизу час, згорнув особливим рогаликом людським, та так і залишив із ключкою та при онучці Каорі, призначеної до баби поводирем.
Справа начебто необразлива, але потребує від дівчинки самовідданості – ні батька, ні матері, ні сестер старших, ні братика єдиного відтоді ані бачити, ані знати більше не могла. З тих пір у них було своє життя, а у Каорі з бабусею Денизою своє...
– У кожного струмочка своя особлива казка. А в нашого – Безіменного – навіть не казка, а казочка... Кажуть, біжиш ти, струмочку, від самого джерела Древньої височини, від самого її витоку... – говорить струмочку Каорі.
– Біжу, – дзюрчить струмочок, пробиваючись по слизьких окатишах та мохам почорнілих, та листю опалому, та по суглинку болотному та паперових відвалах.
Папір пахне гіркотою далекого міста, усіма його контрибуціями Зеленому бору , всіма образами мислимими й неймовірними...
– А що, папір, хіба він не з дерева? – дивується Каорі, ледь глянувши на макулатурні залишки бомжівського нічлігу, і те сміття перетворюється під її поглядом на яловець, що пригорнувся до землі.
– Так-то воно краще, – по-доброму посміхається онучці Дениза.
– Так-то воно здорово, – віддихавшись від недавньої затхлості, сріблястим горлечком співає струмочок.
– Така моя казка, – радіє Каорі... – Звався наш струмочок Безіменним та раптом став Сріблястим. Оговкнула його стежка-стежечка і покликала за собою...
– Душа в тебе, внученько, і справді джерельна! Скільки лісового та зайшлого люду тут блукало, та тільки у одних душі начебто йшли від джерел, а в інших – немов губилися біля витоків – на нетутешніх річкових плесах . Усі вони начебто злітали, тільки десь у чомусь, в одному їм відомому, переступали себе, і від того час їх зрадив. Вони пройшли за часом безіменними, і все, до чого вони доторкалися, Каорі, ставало теж безіменним. Але ти не пройшла повз безіменний струмочок і навіть почула його ніжну пісню. Не стало більше в нашому лісі безіменного струмочка. Став він відтепер і назавжди Сріблястим...
Я от стара, століття прожила, а так і залишилася для себе без себе, а Сріблястий струмочок як би залишився сам по собі, без мене, тому що я не помітила і не доторкнулася до його сріблястої природи... Не почула я його, стара, – просто лихо!
– Бабусю, а чому, коли всі лісові жителі разом починають розмовляти мовою горя, вони відразу неодмінно розуміють одне одного?
– І то вірно, дівчинко! Як довго горював без тебе цей струмочок! Але, яке передчуття горя так сильно охопило тебе?
– Мені здається, що незабаром мене від тебе заберуть дуже погані люди, яких у нашому народі прозивають...
– Мовчи! Не накликай лиха. Краще зачерпни в долоньки сріблястої води й обполощи нею обличчя. Дивись, зло тебе і відпустить. І марліграми за тобою не прийдуть.
– Та все-ж, бабусю, марліграми вже у Зеленому борі. Вони стали табором біля трьох присушених груш. Ці груші мають дрімучі розложисті крони. У них і ховаються ті, що замислили, – дитина дослухається до стогону, що висить у повітрі. – хто замислив виміняти в тебе МЕНЕ на мене!
– Про що ти говориш, внученько? Такого ще не траплялося, щоб стара Дениза погодилася віддати марліграмам чарівний росточок від коренів древніх своїх...
– Ти не віддаси, тебе обдурять, – не вгамовується Каорі.
Дениза обіймає дівчинку, немов сповиває її у розложистому тілі своєму. Каорі раптом змовкає, і тільки плечі її як і раніше здригаються, трясучи беззвучними риданнями приреченої на полон дівчинки.
– Джесико, прокидайся!
– Я не Джесика! Я Каорі! Кучерява лісова смаглявка, викрадена марліграмами із Зеленого бору. Вони це зробили. Бабуся Дениза не помітила підміни, як і того, що після мого зникнення Сріблястий струмочок знову став Безіменним.
Їй просто сказали:
– Здрастуй, Денизо!
І вона їм відповіла:
– Світло вашій дорозі.
– Наша дорога відома. Треба поговорити. Відпустила б унученьку попустувати з нашими малими...
– Вона залишиться зі мною.
– Не впирайся, Денизо. Це – міські діти. Марліграми теж мають дітей. Але в них немає того зв'язку з тутешньою природою, що є в Каорі. Самі вони заблукають. Якщо ж ми вчинимо настільки ж принципово, як ти, то діти почнуть бешкетувати прямо отут і дорослі гаразд ні про що вже не погомонять.
– Вже краще б лісовик розмовляв із вами.
– Ти сказала: "Світло вашій дорозі", то ж і не заперечуй собі. Справа не вимагає зволікання, а діти, вони скоріше знайдуть спільну мову. Та й у Каорі буде з ким поспілкуватися. Адже з однолітками вона зустрічається тепер не часто. Нас цікавлять старі мандрагори, під коренями яких, пам'ятається...
– Не при дітях! – перебиває Дениза. І говорить із придихом:
– Добре, Каорі, покажи цим маленьким міським незнайкам Синьоплодне дерево. Тільки простеж, щоб багато плодів не рвали. І тих плодів, що відразу з'їдять, вистачить їм для очищення душі. Душі в них, міських дітлахів, маленькі, ще менше за них. Уже ви пробачте мене, стару!
– Та чого вже там! У дитинстві і самі їли оті Синьоплодні ласощі. Ти ж й пригощала. Хто з нас потім у тім не каявся. Але заслужено. Це неначебто покарання без пороття. Себе навиворіт, – сором соромітний рве душу на шкамаття, а грізних Покарателів ніде немає. Одним словом, гідна, м-м, забава...
– Ви там у себе в місті усе до , пороття зводите чи ні? Є у вас що-небудь у душі безстрашне-самостійне, здатне зробити з вас...
– Лозоходців? – єхидно запитуючи, сміється старий-марліграм і незлобно говорить старій лісовій феї:
– Там у нас під коренями присушеної мандрагори зарито славний весільний ель. Самої бочки виривати нам не велено – у неї сторіччями сочиться мед із коренів мандрагор, але дозволено наточити цю фляжку для міського палацу одруження. Тепер у нас у місті молодь любити розучилася. От і причащаємо по краплі при одруженнях. Вони самі потім не відають, від чого так хмільно їм разом. Тому і діти зі здоров'ям народяться...
– Так, тільки бездушні і немов із похмілля, – похмуро парирувала Дениза, але уважно прочитала муніципальний вердикт, що дозволяв їй провести гостей до родової плантації мандрагор.
Юка – рід вічнозелених рослин, сімейства лілейних росте в субтропічних і тропічних лісах, славиться декоративністю, із її листя добувають волокно, що не поступається міцністю прядиву чи джуту, застосовується для виготовлення особливо міцних канатів, рогоз і для вироблення паперу. Цвіте юка великими фіолетовими квітами і разом із Синьоплодними деревами складає єдину екзотичну екосистему, характерну тільки для Зеленого бору, що оперізує Панекваторіальний континент Землі-21, а також Землі-29, до якої, утім, нам немає ніякої справи. От і уточнили... Ми, вибачте, на Землі-21 у століття Онові... Ласкаво просимо!
Нащадки марліграмів мало чим відрізняються від маленької Каорі. Хіба тільки міською прилизаністю і, то до пори до часу. А вже коли вибралися разом із дорослими в заповідний Зелений бір, то не їм із себе панків чи паненят корчити.
Розсілися під Синьоплодним деревом і знай собі уминають сині шишкуваті груші. Попередження Каорі на них не діють. Нектаром смакують ці дивні плоди! Але самим городянам їх нізащо не помітити б, не вкажи їм Каорі ті місця в густій зеленій траві, де від присутності опалих плодів трав'яний килим немов рябить соковитими смарагдовими плямами.
У таких місцях і лежать сині "груші". Адже із самого Синьоплодного дерева жодній людині навіть єдиного плоду не зірвати. Не допускає до себе дерево людей. Люто й надовго жалить кожного. Та й плоди ті на дереві недостиглі – терпкі, гіркі, неприємні. Тоді як під деревом у кожнім плоду патока, від якої не відірватися. От і їдять без міри бевзі жадібні. А Каорі тільки тихо зітхає.
– Джесико, ти не Каорі, прокидайся! – говорить дівчинці ласкава воспітела, одна з тих, хто прибув із глибин далекого космосу. Давно це було, у часи Пілігримів. Тоді з Космосу прийшло трохи зорельотів. Казали, що з Правильними... Але Правильні на Землі-21 так і не прижилися і перейшли на Землю-29, а от воспітели лишилися.
Воспітела Лояна приготувала гарячий мате. Напій за склом вистигав сизуватим серпанком, за яким ледь просвічувалися блідо-лилові відтінки. Лояна додавала пелюстки золотого жасмину, тоді здавалося, що в чайному акваріумі повільно осідають на дно крихітні золотаві рибки. Кожна зі своєю заповітною мрією – виконати саме потаємне бажання Джесики... Ні, Каорі. Ні, Джесики...
– Ти – Джесика, – ніжно, але наполегливо стверджує Лояна і з м'яким докором дивиться на дівчинку.
– А як же Сріблястий струмок? І де бабуся-чаклунка Дениза? І що відбулося там, біля Синьоплодного дерева?
– Це ти мене розпитуєш про вчорашню казку, що я тобі так і недорозповіла?
– Не обманюй мене, Лояно! – на очах у дівчинки сльози. – Це було насправді. І той хлопчик Йорг. Адже він не послухав мене, а потім мені ж і зізнався...
– Помовчи, – очі Правильної оплавилися і немов затекли у важкі олов'яні тигельки.
– Добре, Лояно, я більше не буду, але і ти при мені не впадай у свій дивний анабіоз. Я боюся, коли замість тебе до мене звертається автоматично-дурна лялька.
– Я ніколи не була лялькою. А казку про Йорга я щойно тобі розповіла.
– Щось не пригадаю, – ще намагається упиратися дівчинка, але вона уже встала з постелі, піднялася, потягнулася і знову сіла, щоб примирливо випити разом із воспітелою ароматно-пряний мате.
Вони п'ють мате і мовчки поглядають одна на одну. Воспітела з маленьким носиком і майже плоским довгастим обличчям має загострене підборіддя і довгі тонкі губи. Замість волосся в неї зовсім зрима аура. Зараз вона світло-фіолетового відтінку і ледь починає темніти до звичного лілово-синього кольору.
"Заспокоюється", – міркує Каорі і більше Джесикою себе не вважає.
– Йоргу, що з тобою?
Йорг гордовито сміявся, але раптом сполотнів і обличчя його перекосила гримаса.
– Навіщо ти не зупинила мене, Джесико? Чому ти дала мені з'їсти цю синьоплідну спокусу?
– Усяка спокуса гідна чоловіка, воїна, лицаря. Чи не так, мій пане?
– Усе так, мій вірний зброєносцю, але на цій планеті нам призначене Дитинство. І я не хочу виходити за його променисту плаценту!
– Але дитина завжди залишає плаценту матері!
– Я ще не готовий!
– Ви готові, мій пане. А до того ж готовий Час. Він вимагає вас! Цього року за Сріблястим струмком розцвітає папороть. Серед її квіток є та, у якій зберігаються ваші спогади. Вам її і зірвати.
– Коли?
– Цієї ночі. Ми з вами одного зросту. А під пажеськими баретами довжини волосся ніхто не помітить. От вам мій зелений барет, а я одягну ваш блакитний.
– Каорі, – покликала онучку Дениза. – Нам, дитинко, пора. Попрощайся з хлопчиками.
Йорг і Джесика подивилися один одному в очі. На міжоччі спалахнула лілова веселка. Хлопчики Клай і Щат схилили коліна. Можливо, вони були просто дітьми і їм хотілося розповісти світові про свої недозволені витівки, але в цю мить світ їх не почув.
– А що сталося з Клаєм? – поцікавилася ніби між іншим Каорі.
– Він, Джесико, так і не встиг розповісти вам з Йоргом про свою таємницю. А таємниця в нього не проста... – хитрувато затягла Лояна. – Хочеш, скажу, тільки зізнайся мені, що ти не Каорі.
– Кажи!
– Ти зізнаєшся?
– Ні!
– Тоді пошукай правильну відповідь у собі самій! У СОБІ САМІЙ...
– Значить він – ключник?
– Ну от, який же він ключник, коли він Ключник!
– А Щат, виходить, дворецький?
– Дворецький!
– А палац наш?
– Зореліт, Джесико. І він давно очікує усіх вас на орбіті.
– А хто ж ти, Лояно?
– Я – воспітела: і для Каорі, і для Джесики, і для Ключника і для Дворецького.
– А для Йорга?
– Я – його мати. Вірніше, її душа в плоті Правильної.
– А що відчувають Правильні, коли в них уселяються материнські душі?
– Вони, дитино, страждають!
– Стоп! Я починаю розбиратися: поки я дитина, у мені живе онучка лісової чаклунки Каорі, а коли я Джесика...
– Тобі слід зробити правильний вибір, – важко промовила Лояна, допиваючи пряно-ароматний мате.
Марліграми пильно стежили за їдучими у ліс чаклункою й дівчинкою. Своя малеча їх немов не цікавила. Вони виконали обітницю, дану Йоргу, провести його через Дитинство і тим перервати ланцюг злодіянь найдавнішого Воїна у всесвіті. Не зрадили Воїна Ключник, Дворецький і Кохана, які залишалися під Синьоплодним деревом, і очі їхні були в сльозах.
Цієї ночі квітка папороті поверне Йоргові страшно злу пам'ять, і тоді всі троє й душа матері стануть очікувати вироку – або Йорг повернеться за ними і назавжди покличе
в Минуле, або тої ж ночі з квіткою пам'яті замість пароля перейде на Землю-29, щоб ніколи більше не зустрічатися ні з ким з учасників драми в Майбутньому.
І тільки Каорі буде тихо схлипувати на грудях у воспітели Лояни, і та мудро й ласкаво утішатиме дивну земну дитину:
– Не плач, Джесико! За... війною, руйнуванням, страхом. Давай вип'ємо мате, і я відпущу тебе до цих неймовірних паливод – Щата й Клая. Їхній тяжкий час уже не настане, а любити з тобою, дівчинко, ми зуміємо і саму нашу пам'ять. Чи не так, Джесико?
– Я не Джесика, я – Каорі!
© В. Штилвелд![]()
![]()