SF - хроніки
Передмова

Фантастичні оповідання, повісті, романи





Публіцистика

Фантасти

Залишити відгук

. : БАНЕРИ : .

Банери




Андрій Панчишин

      ГОСПОДИНЯ МЕТРО





Оглядовий майданчик позаду старовинної церкви у Видубицькому монастирі, мабуть, найкраще місце для того, аби повернутися думками до трагедії, що розпочалася рівно два роки тому й понад десять місяців тяжіла над Києвом сокирі подібно, втягуючи в загадкову містичну м'ясорубку щораз більше людей, аж сягнула врешті понурого, але по-своєму величного апофеозу. Звідси добре видно поруйновані мости, тимчасові понтонні переправи через Дніпро і зловісні «місячні» краєвиди руїн лівого берега столиці.

Так, усе почалося саме цього дня – останнього дня позаминулого спекотного й посушливого літа.

Вступ

Спекотне посушливе літо наближалося до кінця. Місто смерділо розпеченим асфальтом, спаленим бензином, потом і гнилими кавунами. Дощ, якщо й падав, то моментально випаровувався й жодної полегкості не давав. Тисячі киян шукали порятунку поблизу водойм, лаялися за місце в тіньочку, годинами мокли в липкій, майже гарячій воді і щиро співчували тим нещасним, котрі були змушені в цьому пеклі ще й працювати.

До числа останніх належали й метробудівці, які трудились у три зміни, аби закінчити до Якоїсь-Там-Визначної-Дати спорудження нової гілки підземки, що мала зв'язати забуту Богом Троєщину з центром.

Сьогодні, однак, робота зупинилася на кілька годин. На шляху прохідників несподівано виникла перешкода. Впоперек майбутньої колії лежала масивна кам'яна брила, проти якої виявилися безсилими навіть сталеві зуби потужних машин. Довелося викликати підривників.

Робітники гаяли час, попиваючи тепле пиво. Одні забивали козла, інші відчайдушно різалися в дурня на щиглі, раз у раз вибухаючи голосним реготом. Нарешті пролунала серія глухих вибухів. А хвилин через десять розморені пивом і спекою метробудівці неохоче попленталися до тунелю. Один за одним зникали вони в густих сутінках.

Вибухівка зробила свою справу. Неприступний, здавалося, моноліт перетворився на купу уламків, що майже сягала стелі тунелю. Лише вгорі зяяла вузька щілина, з неї несло застояним повітрям.

Роботи виявилося не так багато, як здавалося на перший погляд: уже через годину завал розчистили. За ним був високий вузький коридор, кінець якого губився у споконвічній пітьмі. Робітники поволі просувалися вперед, сторожко й здивовано розглядаючись. Потужні промені ліхтарів облизували гладенькі стіни й акуратне півкругле склепіння. Неторкана, жадібна кроків тиша мимохіть нагадала про страшну, майже стометрову товщу землі, що відділяла десятьох чоловіків у пластикових шоломах від решти світу.

Кроків через двадцять стіни коридору різко розбіглися, й вони опинились у величезному підземеллі. Промені ліхтарів розчинялися в темряві, не сягаючи стін, ані склепіння велетенської печери. Розбуджений вибухом пил нерухомо висів у повітрі.

Метробудівці поволі йшли вперед, аж поки промінь одного з ліхтарів вихопив із пітьми дивне нелюдське обличчя. Розрізнені промені злилися відразу в один – і перед очима постала кремезна кам'яна двометрова фігура. Вона стояла на невисокому округлому постаменті, оздобленому чудернацькими кам'яними чашами. Пилюка, підсвічена ліхтарями, утворила довкола ідола чудний зеленкуватий ореол. Велика кругла голова витріщилася на незваних гостей банькатими широко посадженими очима. Обвислі мало не до плечей щоки, великі клапаті вуха, стесане підборіддя, низьке похилене назад чоло і широкий приплюснутий ніс виглядали несамовито. Фігура вражала бридкою непропорційністю. При двометровому зрості почвара мала заледве не півтора метра вшир. Величезні кавуни цицьок звисали до пупа. Широкі стегна спиралися на масивні ноги без ступнів, схожі на слонячі. Тонкі делікатні руки з вузькими долонями й довгими пальцями, широко розставлені врізнобіч, немовби заперечували грубу неприборкану силу, яка чаїлася в тулубі. Перелякані і спантеличені знахідкою робітники, однак, на це не зважали – їхню увагу привернула інша, ще дивовижніша, деталь кам'яної почвари.

Так, за всіма ознаками це була жінка. Гидка, страхітлива, та все-таки жінка. Але чомусь у тому загадковому місці, де дві навскісні складки кам'яної плоті сходилися понизу випученого черева, замість незглибимого й ненаситного – під стать решті тіла – лона виклично стримів півметровий напружений фалос, відбиваючи промені ліхтарів гладенько відполірованою головкою. А під ним виднілися дві великі овальні випуклості, густо вкриті чудним неукраїнським орнаментом.

– А яйца-та у нійо пасхальниє, – спертим голосом зауважив котрийсь із роботяг. Решта відгукнулася майже істеричним реготом, котрий струснув із чоловіків неприємне зловісне враження від зустрічі з підземною потворою. Сміх, мов сліпий кажан, метався підземеллям, вдарявся об невидиме склепіння й повертався назад глухим недобрим стогоном.

Раптом у кам'яних долонях із сухим тріском спалахнув яскравий зелений вогонь. Вистрілили полум'ям угору кам'яні чаші на постаменті. В обличчя робітникам бухнуло жаром та їдким зеленим димом, який обпікав шкіру, видирав очі і шматував легені на дрібні клаптики. Семеро прийняли смерть на місці, троє зуміли продовжити життя на кілька кроків утечі. Агонія була страшною, але короткою. Вогонь згас так само раптово, як і спалахнув.

Частина перша

МЕТРОПОЛІТЕН

Нарада, присвячена трагічній події, тривала вже понад півтори години, але надії на її швидке завершення не було. Скликана на прохання керівництва метрополітену, вона торкалася головно кримінального аспекту справи, хоч мало вирішуватися й питання про передачу знайдених у підземеллі цінностей історичному музеєві.

Петро Коваль, старший науковий працівник музею, неуважно слухав нудне базікання генерала-залізничника, що метро – найбезпечніший вид транспорту, що кожного дня перевозиться понад три мільйони громадян, що... Йшлося, зрештою, про те, щоб не зчиняти галасу довкола „нетипової" справи, бо це, мовляв, може призвести до зменшення кількості пасажирів.

Потім до слова запросили полковника міліції, який чітко доповів, що органами докладається всіх зусиль. Розкриття злочину – справа найближчих днів, а то й годин.

– А які є підстави вважати, що йдеться про злочин, а не про нещасний випадок? – запитала вродлива жінка, кореспондент із телебачення. Звали її Наталя. Петро познайомився з нею в музеї, на відкритті виставки, і з першого погляду вона йому впала в око. Тоді він іще довго жалкував, що не наважився домовитися про зустріч, і сьогодні був сповнений рішучості виправити помилку.

– Перш ніж говорити про кримінальний аспект, ми завжди беремо до уваги всі інші можливості – самогубство, наприклад, чи нещасний випадок. Цього разу, на жаль, маємо всі підстави говорити саме про злочин. Але про це краще розповість професор Лебідь, який проводив судово-медичну експертизу.

За словами професора, причини загибелі десятьох робітників метрополітену пояснити не вдалося. В кожному разі не зафіксовано ані тілесних ушкоджень, ані слідів отруєння. Немає підстав говорити про летальний наслідок від задухи. Ураження електричним струмом виключено...

– Своєю смертю преставилися, сердешні, – сумно пожартував хтось із присутніх.

Професор, наче виправдовуючись, пояснив, що приблизно в одному випадку з десяти причину загибелі встановити не вдається; що існують, наприклад, такі отрути, які не залишають по собі практично жодного сліду. Зрештою, сказане стосується дев'яти загиблих, бо десятий, поза всяким сумнівом, помер від інфаркту.

– Але, – продовжував Лебідь, – найдивніше й найстрашніше в цій історії – що в усіх десятьох загиблих після смерті хтось відірвав ґеніталії, тобто статеві органи. Підкреслюю: відірвав, а не, скажімо, відрубав чи відрізав – а це вимагає величезної, я сказав би, нелюдської, сили. Відірваних ґеніталій на місці злочину не виявлено. Таким чином, нещасний випадок виключається.

По тому полковник представив присутнім капітана Рибака, якому доручено провадити слідство. Капітан кивнув і мовчки сів на місце.

Слово взяв академік Свердлюк, світило української археології. Він повідомив, що знахідка в метро таїть багато незрозумілого. Сама скульптура багато чим нагадує жіночі фігурки кам'яної доби, які були символами плідності й материнства. Однак методи обробки каменю свідчать про високу якість знарядь древнього скульптора – вони були виготовлені з матеріалу, який за твердістю відповідає сучасній інструментальній сталі. Ще більшою мірою це стосується майстерно відшліфованих смарагдів, які правлять підземному ідолові за очі. Попереднє спектрографічне дослідження дало сенсаційні результати. Вік знахідки приблизно оцінений на друге тисячоліття до нашої ери. Але потрібно детальніших досліджень. Передчасні висновки здебільшого не приносять нічого, крім шкоди.

– Ще б пак, – подумки прокоментував Петро, – адже йдеться про наукову сенсацію року, якщо не десятиліття. Або ж про грандіозне посміховисько – в разі помилки.

– Не менш загадковим, – академік зрезиґновано знизав плечима, – видається й підземне приміщення, де перебуває статуя. Напівсферична порожнина розташована на глибині сімдесят метрів і має безумовно штучне походження. Вона співмірна зі славнозвісними єгипетськими пірамідами. Весь внутрішній простір виявився абсолютно порожнім – там не існує нічого крім скульптури. У підземеллі не виявлено жодного отвору, що міг би служити входом. Коридор, через який увійшли робітники, був наглухо перекритий монолітною кам'яною брилою і також ніяким чином не сполучений із поверхнею. Логічного пояснення цьому наразі бракує.

Завершуючи, академік додав, що було б, звичайно, бажано продовжити дослідження безпосередньо в печері. Але затримка робіт зі спорудження лінії метро щодня обертається мільйонними збитками. Тому вже наступного тижня знахідку буде перевезено до музею. Наприкінці вдруге взяв слово залізничний генерал, аби ще раз нагадати про небажаність передчасного розголошення інформації. Його підтримав міліцейський полковник, посилаючись на інтереси слідства.

– Шило в мішку ховають, – шепнула Петрові на вухо Наталка. – Либонь, ціле місто вже сьогодні повне чуток про «нечисту силу» в метро.

Нарада закінчилася. Наталка охоче прийняла запрошення випити кави у затишному кафе. Петро доповнив меню плиткою дорогого шоколаду, кількома покраяними помаранчами та пляшкою шампанського – і тепер з усіх сил старався не думати про фатальну пробоїну, що виникла в холостяцькому бюджеті.

Розмова крутилася довкола подій у метрополітені. Наталка поклала на столик фото кам'яного монстра із підземелля. Петро уважно вдивлявся у зловісні риси демонічного обличчя.

– Не люблю я таких загадок, – мовив він урешті, відірвавшись від знімка. – Співчуваю Свердлюку. Знайти це в Києві! З тим самим успіхом він міг би відкопати мумію фараона з пришпиленим до грудей комсомольським значком.

– Але ж має знайтися якесь логічне пояснення.

– Розумієш, Наталю, – якось невпевнено заперечив Петро, – як мало хто, я розумію і відчуваю несумісність цього створіння, – він гидливо кивнув на фотокартку, – з усім, що залишили нам у спадок наші предки. Чомусь вважають, ніби досить закінчити історичні студії – і для тебе не зостається жодних таємниць у минулому. Насправді ж довгі роки йдуть на те, аби вжитися в чужу, давно минулу добу, збагнути, що за люди там жили, чому чинили так, а не інакше. З крихітних уламочків минулого стараєшся скласти, наче мозаїку, цілісну картину бозна-коли померлого світу – а вона раз у раз розсипається під твоїми пальцями.

«Про що це я? – подумав Петро. – Вечір, гарна жінка, шампанське – а я тут лекцію для першокурсників читаю», – але всупереч собі чомусь продовжував:

– І тільки небагатьом випадає на долю щастя дочекатися того дня, коли застиглий у смолі століть ледь видимий образ несподівано набере живих барв і мовчазні тіні перетворяться на людей, що народжуються й помирають, кохають і ненавидять. Цей час стає твоїм. Саме тут, у ньому ти історик, а всі інші часи залишаються для тебе закритою книгою, як і для всіх інших. Моя часточка історії – княжий Київ. І я готовий присягнутися, що оце, – Петро відсунув подалі від себе фотокартку, – нічого спільного з культурою наших предків не має. Це – заперечення всього, чим вони жили. Воно чуже – найчужіше й найворожіше, що мені доводилося бачити. Наш добродушний народ із його веселою іронічною демонологією, де найстрашнішому чортові хитрий Іван міг завиграшки хвоста накрутити, просто не міг створити такого монстра. Поруч із цією навіть запліснявілий Вій зі старого кінофільму виглядає добрим пухнастим Вінні-Пухом. – До речі, звідки в тебе ця фотографія?

– Я сама її зробила. Там, у підземеллі.

– І не боялася?

– Ще й як боялася! Ти собі уявити не можеш! Я раніше кожну відпустку проводила в експедиціях. Ми з друзями облазили всі більш-менш відомі печери в Україні й на Кавказі. Одного разу в Оптимістичній я заблукала й цілих п'ять годин провела без світла під землею. Думала, сонця більше не побачу. І навіть тоді не було так лячно, як у тій яскині посеред Києва. Цього неможливо пояснити. Там було повно людей, а мені раптом стало так моторошно, що я мало не закричала. Ледве змусила себе разочок клацнути апаратом – і відразу в ноги, як остання боягузка.

Наталя довірливо притулилася до Петра. Він обережно пригорнув її рукою...

* * *

«Обережно! Двері зачиняються. Наступна станція – «Кловська». Вихід до магазину «Киянка» та...»

Дідок у зеленому капелюсі встиг ускочити в останню мить в останній вагон останнього поїзда.

– Сволачі, – бурмотів він невдоволено. – Кловская, панімаєтє. Ну ладна, Лєніна пєрєіменавалі. А Мєчнікав што ім здєлал? Шо, етат іх Кловскій лучше, штолі? Ех, мала етай мразі пастрєлялі.

Старенький у вагоні їхав один. Він збирався відразу сісти, але увагу привернули прозорі двері, за якими було видно наступний вагон і наступний за ним – і так до самісінької кабіни машиніста. Одразу ж за склом сидів кремезний негр, одягнутий так яскраво, що аж очі сліпило. Особливо сяяли оранжеві штани з широкими срібними лампасами. Мурин старанно перелічував чималий жмуток зелених банкнотів, по-дитячому прикусивши рожевого язика.

– Дурак, – констатував старий, – увідіт хто – і піздєц абізьянє.

Трохи далі відчайдушно цілувалася взасос якась парочка. Волохата рука чоловіка аж по лікоть загрузла у дівочій пазусі.

Наступний вагон був цілком порожній. Далі сиділо ще кілька запізнілих пасажирів, але видно було невиразно.

Дідуля кинув погляд на закоханих. Юнак визволив руку з тісного, туго набитого ліфчика і тепер завзято шарудів під полотняною спідницею. Дівочі оченята посоловіли й закотилися від задоволення.

Старенький обурено сплюнув, знітився і, злодійкувато озираючись, розтер слину рукавом по склу.

У поїзді зненацька згасло світло.

У протилежному кінці тунелю в тонкій кам'яній долоні блиснуло зелене полум'я, вихопивши з пітьми хиже обличчя з дикими смарагдовими очима, – і за мить згасло.

Десь у початку поїзда спалахнуло сліпуче зелене сяйво. Воно вдиралося через вікна і швидко наближалося до останнього вагона.

Дідок замружився й сахнувся від скла. Щось тепле і яскраве підхопило його, відірвало від підлоги і брутально жбурнуло поморщеним обличчям просто в білий напис «НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ».

На станції «Кловська» з дверей останнього вагона викотився на перон зелений капелюх, розбризкуючи долівкою дрібні червоні крапельки.

* * *

Капітан Рибак увійшов до кабінету.

– Доповідайте, – мовив полковник і кивнув у бік крісла.

– За останній тиждень скоєно чотири звірячі вбивства у метрополітені. Очевидно, вони справа рук одного маніяка й пов'язані із загибеллю прохідників у новому тунелі. Усі чотири – сталися в пізній час, десь між двадцять третьою та першою ночі. Двоє потерпілих загинуло всередині станцій «Арсенальна» та «Контрактова площа», один – на ескалаторі станції «Золоті ворота», а четвертий – у вагоні між станціями «Палац Спорту» та «Кловська». Причин смерті трьох перших громадян установити не вдалося. Останній помер від перелому основи черепа. Травмовано його було, вочевидь, унаслідок сильного удару головою об двері вагона. В усіх випадках під час огляду місця події не виявлено жодних слідів, що вказували б на присутність інших осіб, крім потерпілих. На «Арсенальній», де безпосередньо перед випадком було вимито підлогу, залишилися виразні сліди потерпілого, а також сліди прибиральниці. Вона безпосередньо до вбитого не підходила. Якщо вірити слідам, то покійник випав із вагона на перон, самостійно заповз під лаву ногами вперед і там помер.

Полковник невдоволено морщив чоло, але не перебивав капітана.

– Три випадки сталися, очевидно, без свідків, – продовжував той. – На «Кловській» нам пощастило більше. У сусідньому вагоні їхало три пасажири. Усі вони твердять, що потерпілий сів у поїзд на попередній станції. У вагоні крім нього нікого не було. Під час руху в поїзді на короткий час згасло світло. Коли воно знову запалилося, потерпілого свідки вже не бачили. Зрештою, вони просто не звертали уваги на сусідній вагон, аж поки не почули галасу на станції. Така ситуація на даний момент. Якщо говорити відверто, слідство стоїть на місці, і ми не маємо жодної ниточки, за яку можна було б ухопитися.

Капітан замовк, випростався, очікуючи на реакцію полковника.

– Ви, капітане, зі мною так не шуткуйте, – нахилившись над столом, тихо й дуже виразно промовив полковник. – По метро ходить маніяк, а в них, розумієте, ниточки немає. Даю вам іще три дні. Робіть що хочете, але вбивцю мені мусите привести. Або принести, – мужнє полковницьке обличчя поволі наливалося кров'ю. – Посадою відповідаєте, капітане! Можете йти...

– Єсть! – стримано відповів Рибак і попрямував до дверей.

– Хвилинку! – голос полковника зупинив його на порозі кабінету. – А чому ви думаєте, що ці вбивства пов'язані із трагедією в тунелі?

– Винен, пане полковнику. Я гадав, що ви знаєте: у всіх потерпілих після смерті було відірвано статеві органи.

* * *

Статуя з підземелля викликала небувалий ажіотаж у музеї. Хоча її наразі й не виставили в експозиції, двері за відвідувачами не встигали зачинятися. Приходили науковці й журналісти, мистецтвознавці й митці, друзі, знайомі й знайомі знайомих. Телефон розривався. Здавалося, в ці дні весь Київ побував чи прагнув побувати в музеї, щоби на власні очі побачити дивовижну знахідку.

Незграбні спроби приховати метрополітенівські події дали протилежний результат: «нечиста сила» з підземки стала темою номер один у столичних чергах і тролейбусах. Чого тільки не розповідали. Кількість жертв «чудовіща» давно перевалила за сотню, а в особливо азартних оповідачів наближалася до тисячі. Благообразні бабки в чорних хусточках, зав'язаних під шию, клялися й божилися, що на власні очі бачили, як прозрів сліпий або ж одужав паралітик від одного дотику до «святої женщини». І навіть один «підарас» – прости, Господи! – чудесно зцілився від СНІДу, увірував, покаявся й побіг у Лавру сповідатися. Преса зірвалася нарешті з ланцюга мовчання й тиражувала фантастичні сенсації на всю Україну.

Сходи музею зробилися слизькими від свічок, запалених шанувальниками «чудотворної».

Невідомо звідкіля повилазили юрми ряджених із «Білого братства». Вони страшили обивателя кінцем світу й жидівськими погромами.

Слава про знахідку перетнула кордони суверенної неньки. Сенсаційні звістки з Києва переможно прокотилися по шпальтах найпрестижніших видань і по хвилях, либонь, усіх теле– й радіостанцій Європи.

Якраз учора надійшов лист од відомого археолога Джузеппе Мартіні, котрий просив Петра (торік вони познайомилися на історичному симпозіумі у Відні) написати йому все, що відомо про знахідку, й вислати докладні фотографії. Однак нескінченна проща цікавих змушувала Коваля раз у раз відкладати цю справу «на завтра». Ажіотаж страшенно нервував історика, який мусив цілими днями супроводжувати орди іноземних та доморощених «дорогих гостей».

«Ідіотизм! – подумки лаявся він. – Та поставте ваше бабисько в залі, продавайте квитки – і нехай собі дивляться, щоб їм повилазило. А то веди кожного через чорний хід... Конспіратори засрані!»

Цього разу, однак, на нього чекали приємні гості – зранку подзвонила Наталя й попросила дозволу оглянути експонат. Вона пообіцяла привести цікаву людину. Петро з радістю погодився. І ось, нашвидкуруч сплавивши представників «вельмишановної діаспори», яким усе було «дюже найс», він поспішив униз, до входу, щоб зустріти своїх гостей. Вони вже чекали. Наталка була як завжди елегантна й усміхнена. З нею прийшов стрункий, передчасно посивілий, чоловік у темному вбранні.

– Всеволод, – представила свого супутника журналістка, – мистецтвознавець і священик. Зі Львова.

– Петро, – простягнув руку вчений. Потиск Всеволода був різкий і впевнений.

Екскурсія тривала хвилин двадцять. Петро звично розповів про історію знахідки та драматичні обставини, що її супроводжували. Наталя поділилася враженнями від мандрівки в підземелля.

За весь час отець Всеволод не зронив жодного слова, лише уважно і якось сторожко приглядався до кам'яного ідола. Тільки внизу, біля входу, він урешті подав голос і запросив обидвох супутників до себе: «...це тут поруч, на пишну львівську кавусю». Петро з полегкістю погодився на цю слабкодуху втечу від спраглих до вражень і знань відвідувачів.

«Поруч» виявилося за сорок хвилин їзди маршруткою, але врешті вони переступили поріг затишного помешкання. Петро здивовано зиркнув на голу цицькату секс-бомбу, пришпилену до дверей вбиральні.

– Це квартира моїх друзів, – зніяковівши, пояснив священик. – Вони зараз відпочивають у Карпатах.

Кава і справді виявилася пишною. До неї у Всеволода знайшлася пляшка густого червоного вина. Мовчазний отець виявився на диво цікавим співрозмовником. Одне слово, вечір удався.

Надворі вже починало темніти. На столі з'явилися ще одна пляшка вина й турка запашної кави. І ось розмова торкнулася врешті причини їхньої сьогоднішньої зустрічі. Порушила цю тему, здається, Наталка. Всеволод відреагував несподівано різко:

– Я не хотів сьогодні зачіпати цього питання, – люб'язний господар умить напружився й спохмурнів, – але коли вже мова про це зайшла, мушу зауважити, що не годиться тримати в музеї й виставляти на огляд таке паскудство.

– Але ж це просто скульптура, зразок мистецтва, химерний витвір давніх людей.

– Мистецтво?! – священик пильно глянув на вченого. – Як на мене, то мистецтво повинне бути прекрасним. Мистецтво Богом дається... А це ось, – він гидливо торкнувся мізинцем фотокартки, що лежала перед ним на столі, – до Господа ніякого відношення не має.

Тут у дискусію втрутилася Наталка – не так опонуючи, як із бажання трохи подражнити Всеволода.

– Ну, нехай це не мистецтво. Нехай не від Бога. Але ж це частина минулого, шматочок нашої історії.

– Воно то так, – несподівано легко погодився священик, – однак доволі є в минувшині такого, що його не годилося б витягати на світ сьогодні. Багато пітьми зосталося там позаду, і хтозна, яку потвору можна розбудити. Так, це можна було б назвати історією. Та я переконаний: ані нам, ані нашим нащадкам не прибуде світла чи добра від цієї знахідки. А зла на грішній землі й так вистачає.

– Отче Всеволоде, – Петром уже оволодів азартний дух суперечки, – невже ви й справді вірите у злих духів, котрі чигають на нас серед ночі? У ці казочки темних і неосвічених людей середньовіччя? Мені чомусь здавалося, що все оце – і світло істинне, й пітьма лукава – міститься всередині людини, а не ховається у святих образах і кам'яних бовванах. Вже кількасот років, як відьми не літають на мітлах, та й святі щось не дуже квапляться вершити нові чудеса... Світ змінився, отче, а ви цього наче й не помітили.

– Істину речеш, сину мій, – прийняв іронічно виклик Всеволод, – він змінився, вельми змінився. І, на жаль, не в кращий бік. Не так уже й багато світла збереглось у душах людських. І вже не мусить лукавий торгуватися за кожну. Зло ходить нині між людьми відверто. Час би й схаменутися, але ж скільки людей помордовано, скільки храмів зруйновано, скільки могил предківських осквернено й спаплюжено.

– Знаєш, Наталю, чого це я, грішний, у попи подався? – несподівано змінив він тему.

Журналістка заперечливо хитнула головою.

– Це ж бо у вісімдесят третім році їздив я до Москви, на ВДНГ, там проводили «дні української культури». Часу вільного було вдосталь, тож я волочився цілими днями по «білокамінній» – музеями, виставками, театрами. І ось, одного разу потягло мене заглянути в той мавзолей. Якраз черга була невелика. Інші дивляться – то чого б і мені не глянути: яке воно всередині? Тим паче, задарма. Ну, і пішов. Зайшов здоровий, а вийшов зовсім недужий. Не знаю, хто що там бачить, але я вздрів на живі очі тотого, що й поминати не годиться. Лежить собі, розумієш, опудало «нетлєнне» і брудним своїм духом так і лізе – під сорочку, під шкіру. Ледве-м утік. Після того мені ще зо три дні здохлятиною посмерджувало. Їсти нічого не міг. Ночами довго кошмари снилися. Поки в семінарію не подався, не знав, як спокій знайти. Бо лише церква свята єдина в цім світі годна супроти такого паскудства стояти, душі людські боронити від нього.

– А та ваша «красуня», – Всеволод поважно глянув на Петра, – точнісінько так тхне, як той у Москві, хіба що трохи слабше. Я розумію, від тебе нічого не залежить, але місце тій почварі не в музеї, а там, де її знайшли, – під землею. В пітьмі вічній. Де її предки поховали. Вони мудріші за нас були, знали, як такого звіра полювати. А ми це все дорогою геть позабували. Тим-то воно сильніше нині стократ, ніж замолоду.

Милий настрій, котрим розпочинався вечір, зник безповоротно. Розмова не клеїлася. Петро й Наталка попрощалися з господарем і вийшли на темну вулицю.

* * *

До закриття станції «Майдан Незалежності» залишалося якихось двадцять хвилин. Прибиральниця тьотя Дуся взялася до виконання службових обов'язків. Під лавою на пероні нею було виявлено нерухоме тіло у штанях чоловічої статі. Начувана про трагічні випадки, вона стерпла зі страху, але взяла себе в руки: правою міцно стиснула швабру, а лівою невміло перехрестилася. Потім штурхнула тіло ногою в бік. Воно голосно гикнуло й перевернулося горілиць. «П'яний», – збагнула прибиральниця з полегшенням і заходилася завзято шпигати його шваброю, отримуючи при цьому нездорове задоволення.

– Мєтрапалітєн закриваєцца, – лагідним голосом примовляла вона, – папрашу асвабадіть паміщєніє!

Тіло розплющило ліве око і непристойно вилаяло беззахисну жінку.

Ще жодного разу за своє довге й нелегке жіноче життя – ані на Магнітці, ані на фронті, ані на цілині, ані на БАМі – тьотю Дусю не покривали таким дошкульним і добірним матом. У рідних російських словах виразно вчувався ненависний бандерівський акцент, і це було, мабуть, найнестерпніше. Від обурення бідна бабуся втратила дар язика й, тихо схлипуючи, побігла по чергового міліціонера.

Поки єфрейтор Петрик прибув на місце злочину, тіло встигло підвестись і обригати лаву.

– Ґражданін, прайдьомтє, – звично промимрив єфрейтор і потягнув тіло за рукав. Воно підвелося, хитнулося, вчепилося за треноване міліцейське плече і несподівано спритно відірвало погон із золотою личкою.

– Товариш мусор! Ти розжалуваний у москалі! Смірно! Вольно! Розойдісь! – безапеляційно заявило тіло і стало рачки.

Розжалуваний єфрейтор чомусь дико образився, перетягнув напасника кийком по ребрах, брутально вхопив за комір і поволік.

– Йшли діди на му-у-у-ки, підуть і ону-у-у-ки.., – героїчним тенором заспівало тіло й раптом перейшло на цілком виразну прозу:

– Пусти, окупант, сам піду!

Єфрейтор відпустив комір, а тіло зробило відчайдушну спробу копнути доблесного правоохоронця в яйця при виконанні службових обов'язків. Міліціонер, заскочений зненацька, зреагував надто повільно – тяжкий черевик поцілив йому в коліно.

Такої наруги над офіційною особою стерпіти було годі. Єфрейтор луснув тіло кийком по потилиці, закинув його на плече й поніс у свій офіс. Там він про всяк випадок прикував непритомного хулігана наручниками до кільця у стіні. Перш ніж викликати наряд, вирішив перекурити, заспокоїтись і вийшов у коридорчик.

Затягнувшись «Примою», міліціонер виглянув на порожню станцію – для порядку. Неподалік він помітив жінку, котра була зовсім – зовсім! – голою.

– Стій, курво! – несподівано навіть для себе крикнув Петрик давно забутою материнською мовою і розпочав переслідування безсоромниці.

Та, навіть не озирнувшись, ступила на ескалатор.

Коли єфрейтор, тяжко гупаючи, побіг сходами вниз, жінка була вже на півдорозі до перону. Вона поволі повернулась і байдуже глянула на переслідувача холодними зеленими очима. Спереду вона була ще голіша, ніж іззаду!

Петрикові забило дух від обурення і ще чогось неусвідомленого.

– Нє уйдьош! – соколом шугонула під кашкетом завзята мисль, і він загупав удвічі швидше.

Жінка, спершись на поручень, ніби чекала на нього. Коли до неї залишалося якихось десять кроків, стрічка ескалатора з тріском розірвалася. Гола дама продовжувала рухатися вглиб станції, а розлючений єфрейтор швидко поїхав угору. Між ними зяяла й росла страшна прірва, з котрої валив їдкий зелений дим. Петрик незчувся, як вибіг нагору, перестрибуючи по п'ять із половиною сходинок. Тільки там він озирнувся: порожній ескалатор, як і належить, поволі сунув донизу...

Розгублений міліціонер прочинив двері до своєї кімнати, заглянув усередину й різко відсахнувся. Його вирвало просто на одвірок. Бешкетника в кімнаті не було. Майже не було. На прикутих до стіни наручниках висіла, погойдуючись, відшматована по лікоть правиця.

Коли поїзд загальмував на станції «Площа Льва Толстого», з даху першого вагона зсунулось і впало на рейки перед скам'янілим машиністом скалічене тіло. Каліцтво полягало у відсутності правої руки і статевих органів.

Капітана Рибака таки відсторонили від ведення слідства. Узявши відпустку, він подався на острови порибалити. Але відпочити не вдалося. Клята справа не йшла з голови і псувала все задоволення від риболовлі. Замість запланованого тижня він пробув на природі лише два дні, а потім повернувся до Києва.

* * *

Фігуру з підземелля таки включили в експозицію. Тепер на неї міг подивитися кожен бажаючий. Ще зо п'ять днів тривало нашестя цікавих, а потім музейне життя поступово повернулося до норми: три-чотири відвідувачі в день, не рахуючи планових екскурсій.

Петро повернувся до праці над дисертацією, але робота майже не просувалася. Голова була забита двома жінками – Наталкою, котра вже два дні не дзвонить, і цього неможливо витримати; і кам'яною бабою, що стоїть на третім поверсі, – раз у раз її почварна твар виникала чогось перед очима.

Відсунувши вбік покреслений аркуш, на якому за годину не з'явилося жодної цінної думки, Петро нагадав собі про листа від італійського професора й вирішив використати приступ творчої імпотенції для доброго діла. Він вийняв із шафи старенького «Зеніта», приладнав спалах, блимнув разок для проби й пішов нагору.

Перш ніж узятися до зйомки, Коваль досить довго примірявся, ходив довкола статуї, вибираючи добрі ракурси. А потім клацав, аж поки не скінчилася плівка.

Це було в понеділок, і музей був закритий для відвідувачів. Працівники того дня йшли з роботи рано. Мабуть, нікого крім охоронця вже й не було. Петро відклав апарат і замислився, вдивляючись у вирячені трохи зизуваті смарагдові очиська. Рука машинально витягла з кишені сигарету.

Щось тихо тріснуло, і на простягнутій долоні скульптури з'явився акуратний, наче із запальнички, зелений вогник. Петро не замислюючись прикурив і кивнув головою. Перш ніж устиг здивуватися, в голові запаморочилось, і він упав непритомний. Припалена сигарета покотилася по килиму.

... Він лежить на холодному паркеті й не може розплющити очей. Дико болить голова. Чути якісь голоси й незрозумілий гуркіт. Мертве зелене світло продирається крізь повіки й зливається з болем. Страшно. Неймовірним зусиллям вдалося розплющити одне око: на невисокому постаменті – дві грубезні ноги без ступнів з округлими слонячими нігтями. Трохи далі – ще багато інших ніг, які боляче гупають по підлозі, а відтак і по вухах. Нарешті вдалося розплющити друге око. Все довкола гидотно зелене. Він повертається набік і бачить нарешті, що його оточує. Одразу над ним стоїть, простягаючи руки, кам'яне страховисько з музею. В долонях яскраво палає зелене полум'я. Довкола чудернацьким хороводом пританцьовують темні постаті в довгому вбранні, оздобленому візерунками у кшталті зелених літер «М». Обличчя закриті блискучими металевими масками. Волосся сховане під клобуками. Вони співають незрозумілою чужинською мовою монотонну мелодію.

Стін і стелі не видно за густим зеленим мороком. Усе це дуже схоже на оте підземелля, де загинули прохідники. Або на пекло.

Від гурту танцюючих відділяється одна постать. Вона вища на голову за інших. Її шати багато оздоблені блискучими різнобарвними камінцями. Маска не біла, а золота. Вона скидає коштовний плащ. Під ним немає жодного одягу – лише прекрасно складене молоде жіноче тіло. Знімає маску. Обличчя дуже вродливе, з правильними рисами. Його можна було б назвати прекрасним, якби не очі – холодні, мертві, нерухомі.

Хоровод зупиняється. Пісня обривається на півслові. Настає гнітюча тиша.

Він пробує підвестися, але не може навіть ворухнутися. Одна з постатей простягає красуні металеву химерно оздоблену флягу. Та поливає його якоюсь липкою рідиною з різким нудотним запахом. Рештки вихлюпує у вогонь – і він із тріском вибухає високим сліпучим стовпом. Вона відкидає флягу, бере в руку смолоскип, простягнутий кимсь іззаду, притуляє його до полум'я, і він займається. Жінка високо підносить його й переможно кричить низьким гортанним голосом. Невидиме склепіння повторює вигук низкою вібруючих відлунь.

Постаті оживають і знову починають свій зловісний хоровод. Танець стає ритмічнішим, голоси пронизливими. Красуня врочисто крокує довкола статуї з високо піднятим смолоскипом. Повільно наближається до скуленого долі чоловіка...

Охоронець неквапливо обходив приміщення музею. На третьому поверсі він зауважив тоненьку ниточку диму, що соталася з-під примкнутих дверей. Відчинивши їх, побачив Петра, що лежав біля ніг кам'яного ідола.

Підлогою стелився смердючий сивий дим: довкола сигарети витлів чималий шмат килима. Охоронець не розгубився, відтягнув Петра від полум'я, розіпнув собі ширінку й сечею швидко погасив пожежу. Затоптавши рештки вогню, він чимдуж кинувся до телефону.

Коли Наталка підходила до музею, їй назустріч, завиваючи, промчала «швидка допомога».

* * *

Петро розвісив мокрі фотокартки у ванній і вийшов на кухню ковтнути холодного пива. Учора ввечері він виписався з лікарні, а лікарняний закінчувався тільки завтра. Вільний день він присвятив проханню італійського колеги: проявив плівку, нашкрябав докладного листа, надрукував знімки. Залишилось почекати, поки вони підсохнуть, вкинути конверт у скриньку і прогнати з голови усю цю прикру історію. Врешті-решт, у нього є стільки важливіших справ. Хоч як дивно, але про неприємну пригоду в музеї він практично не згадував – усе-таки людська пам'ять дуже добре вміє захищатися від незбагненного.

Може, він і взагалі не думав би про цю історію, якби не вчорашній візит слідчого в лікарню. З часу їхньої попередньої зустрічі – на нараді – той помітно змінився: змарнів, схуд, очі глибоко позападали. Розмова була недовгою і радше неприємною. Капітан цікавився обставинами випадку, який трапився з Петром. А що той властиво мав йому відповісти? Якось незручно розказувати малознайомій людині про свою дурнувату маячню.

Не почувши від історика нічого вартого уваги, Рибак несподівано різко сказав, що його відсторонили від ведення справи, але він не заспокоїться, поки не побачить оту «нечисту силу» на лаві підсудних. Потому встав і, не прощаючись, покинув палату.

– Такими були, мабуть, фанатики в середньовіччя, – подумав Петро. Йому навіть зробилося шкода цього мужнього чоловіка, котрий, як і він сам, зіткнувся з понурою таємницею – але допомогти йому Коваль нічим не міг. – Схоже, це чудовисько міцно тримає кожного, хто хоч раз із ним зустрівся, – подумав він, сьорбаючи пиво. І в цю мить задеренчав дзвінок біля вхідних дверей.

Наталка увірвалася в помешкання, як свіжий вітер. Такою енергійною та збудженою Петро не бачив її ще ніколи. За п'ять хвилин вона встигла розпитати його про здоров'я, випалити останні новини й плітки, повідомити, що через годину розпочнеться її авторська передача, присвячена подіям у метрополітені. Вона вилетіла з квартири так само несподівано, як і з'явилася, залишивши по собі пакет із рум'яними яблуками – «вітаміни для хворого» – і майже невловимий аромат дорогих парфумів.

Петро взяв велике яблуко й, неуважно пестячи пальцем його пружну гладку шкірку, задумався. Останніми днями Наталя стала для нього найближчою людиною на світі. Це було якось дивно. Вона двічі відвідала його в лікарні. Багато розмовляли. Хоча, ні – він здебільшого слухав, а вона розповідала йому всяку всячину, перебираючи, ніби чотки, його пальці. Часом він губив ниточку її розповіді, і тоді просто милувався молодим чистим мелодійним голосом. Оце й усе. Він її ще досі жодного разу по-справжньому не поцілував – бо ж цьомок на прощання не рахується. Але знав напевне – ця жінка створена саме для нього.

Петро увімкнув телевізор. Передача вже пару хвилин ішла. Наталка стояла з мікрофоном біля входу до станції метро «Золоті ворота» і схвильованим голосом розповідала про загадкові події, що розпочалися погожого серпневого дня в надрах метрополітену. Дивився він неуважно – все це було аж надто знайоме – але поступово втягнувся. Більшість облич, що з'являлися на екрані, він упізнав: слідчий, академік Свердлюк, отець Всеволод, професор із судової експертизи. Наталя хотіла взяти інтерв'ю і в нього, просто в лікарні, однак він рішуче відмовився. Передача вдалася: добре підібрані питання, динамічний монтаж, професійна робота оператора й ведучої – Наталка зуміла повністю передати таємничу і зловісну атмосферу, що виникла довкола знахідки. Особливо несамовите враження справив міліціонер, учасник подій на станції «Майдан Незалежності». Його зняли в госпіталі. Здоровенний дужий чолов'яга в тільняшці був відверто переляканий. Затинаючись, він намагався розповісти на колоритному міліцейському суржику про якусь голу жінку, що розгулювала тієї ночі по станції. Це виглядало дуже кумедно, але чомусь робилося моторошно.

Поки йшла передача, підсохли фотографії. Кілька крупних планів обличчя, зображення в повний зріст із різних боків, орнамент на кам'яній мошонці, ще один знімок у повний зріст зі спини: масивні короткі ноги, важкі випнуті сідниці, квадратна голова, посаджена просто на широкі плечі...

Петро здригнувся: разом з ідолом в об'єктив потрапило дзеркало на протилежній стіні, і в ньому, замість відображення кам'яної почвари, Петро побачив струнку жіночу фігуру. Вона була гола і стояла, як і експонат, широко розставивши руки. Обличчя вражало дивною холодною красою, а очі... Він одразу впізнав ці страшні очі, сповнені обіцянкою смерті.

Петро чимдуж кинувся у ванну – і вже за мить вибіг із дому з вологою фотокарткою в руці.

Час відвідувань добігав кінця. Недовгі переговори із суворою санітаркою завершилися кримінальним злочином – невеликим хабаром. Петра впустили на територію госпіталю, і він досить швидко знайшов єфрейтора Петрика. Той сидів на лавочці в мальовничому садочку й суворо курив «Приму». Історик представився, простягнув міліціонеру фотокартку. Той глянув – і змінився на лиці. Вузькі припухлі очі зробилися круглими як п'ятаки. Обличчя зблідло:

– Да, ето она, стєрва. Убірітє ето, – Петрик рішуче простягнув фотокартку вченому. – І аставьтє мєня в пакоє!

Єфрейтор підвівся і швидко, не оглядаючись, пішов геть.

* * *

У п'ятницю тринадцятого листопада кілька десятків киян стали свідками загадкової події, яка продовжила зловісну серію трагедій у метрополітені. Близько двадцять першої години невелика група пасажирів скупчилася на пероні станції «Театральна» в очікуванні поїзда. Найнетерплячіші нахилялися над колією і заглядали в темний отвір тунелю. Нарешті у глибині з'явилися три яскраві вогники, які з гуркотом наближались. Поїзд гнав на величезній швидкості, навіть не пробуючи загальмувати. Пасажири злякано сахнулися від краю платформи. Він промчав до середини станції – і саме тоді це сталося...

Підсумовуючи розрізнені свідчення переляканих очевидців, капітан Рибак, якого знову включили у слідчу групу, ніяк не міг скомпонувати реальної картини випадку. Картина, щоправда, вимальовувалася досить чітка, але прийняти її, навіть у якості версії, було неможливо.

Він замислився, подряпав ручкою наморщеного лоба і продовжував писати рапорт: «... імовірно, мав місце випадок масової галюцинації. Більшість свідків одностайно стверджує, що поїзд метро, не гальмуючи, в'їхав на станцію і на очах розчинився в повітрі. Це виглядало так, ніби він увійшов у невидимий тунель, розташований посередині станції...»

Рибак свідомо випустив із рапорту одну вельми суттєву інформацію: він сам опинився поміж тих очевидців і міг під присягою підтвердити, що саме так воно й було. Але робити із себе посміховисько серед колег капітан не збирався. «... двоє свідків стверджують, що в кабіні машиніста сиділа жінка. Одному з них здалося, що вона була голою...»

Її очі на мить зупинилися на ньому. Його обдало якимсь дивним незнайомим холодом. Слідчий ладен був заприсягнутися, що за мить до зникнення поїзда вона збитошно підморгнула йому.

Стрункий льотчик у чині лейтенанта готувався до виходу. Він поправив кашкета з тризубом і підійшов до дверей. Двоє студенток у коротеньких спідничках захоплено відпровадили поглядами його струнку треновану фігуру. Перед очима пробігали, вигинаючись як змії, кабелі на стіні тунелю. Потім зблиснуло світло. Поїзд в'їхав на станцію. За вікном миттю пролетіли злякані обличчя пасажирів на пероні, а потім усе зникло. Вагон перестав гойдатися. Вщух звичний перестук коліс. У вікні не було видно нічого, окрім відображення власного обличчя. Лише приглушений свист повітря за склом свідчив, що поїзд продовжує рухатися. Десь усередині вагона істерично заверещала жінка.

Ця подорож у нікуди через ніщо тривала хвилин сорок. За вікном зяяла чорна пустка. Лише одного разу поїзд миттю промчав по якомусь дивному кам'яному мосту. Перш ніж вони знову провалилися в темряву, льотчик устиг помітити широку каламутну жовту ріку, дерева, схожі на пальми, на берегах і чудне фіолетове сонце, яке щойно торкнулося обрію.

Нарешті зупинились.

«Кінцева. Поїзд далі не піде. Просимо звільнити вагони», – пердячим голосом повідомив динамік, і двері з гуркотом відчинилися.

Чорні вікна засвітилися блідим зеленим світлом. Після миті напруженого вагання лейтенант ступив на кам'яну платформу. За його прикладом вийшли й інші пасажири. Хвилини через три останній із них наважився покинути вагон. Двері зачинилися, поїзд безгучно рушив і зник з очей.

Станція була величезна. Навкруги – нічого, окрім матового зеленого світла, яке падало звідкілясь згори на шорстку кам'яну долівку. Лейтенант озирнувся: заглибина з колією щезла. Кам'яна пустеля простягалася тепер повсюди. Пасажири злякано збилися в одну купку, стояли мовчки й нерухомо. Лише голови кумедно крутилися в різні боки. Їх було п'ятнадцять: семеро чоловіків, п'ятеро жінок і троє дітей – дівчинка і двоє хлопчиків приблизно одного, п'ятирічного, віку.

У глибині зеленої пустки спалахнуло якесь світло – теж зелене, але значно інтенсивніше. Коли вони підійшли ближче, побачили дивну кам'яну фігуру, в долонях якої палав зелений вогонь. Лейтенант витягнув «макарова», прицілився в лоб чудернацької істоти й застиг в очікуванні. Якийсь час нічого не діялося, а потім вогонь несподівано згас. Натомість трохи далі і правіше засвітилися яскраві зелені літери: «ВИХОДУ НЕМА». Злякані люди сторожко пішли на світло.

Зелені літери висіли в повітрі наче самі по собі. Коли пасажири наблизилися, вони почали міняти форму, збиратися докупи – і врешті перетворилися на широкий промінь, котрий освітив довгі вузькі сходи, що починалися просто перед ними й губились у височині. Лейтенант перший ступив на сходинку.

Це, поза сумнівом, був ескалатор: рифлені високі східці, округлі поручні. Від справжнього ескалатора це різнилося лише одним: усе, включаючи неоковирний вимикач із правого боку за поручнем та циліндричні ліхтарі, було з шорсткого холодного граніту.

Вони піднялися сходами на поверхню. Чотирнадцятеро переляканих до смерті людей скупчилися довкола лейтенанта. Перед ними простягнувся чудернацький краєвид: скільки око сягало, вимощена акуратними трикутними плитами рівнина. Тільки на обрії стриміли в небо чорні й гострі, наче зуби хижака, гори. На одній із них яскраво палала – немов дороговказ (чи насмішка) – велетенська зелена літера «М». Над гірським пасмом сходив зелений повний місяць.

Невеличка будівля, з якої щойно вийшли люди, із сухим хрустом завалилася, перетворившись на купу уламків. Тепер дорога залишалась одна. Після короткої наради з рештою чоловіків лейтенант повів свій дивний загін у напрямку літери.

Через півгодини мандрівки краєвид почав поступово змінюватися – подекуди, проламавши плити, тягнулися вгору екзотичні кущі, всіяні дрібними ягодами. Трохи далі виднілися окремі розлогі дерева. Люди пожвавішали, до них повернулася надія.

Угорі щось голосно залопотіло. З пітьми виринув велетенський чорний птах. Ухопивши кігтистою лапою за волосся дівчинку, він швидко потягнув її у височінь. Лейтенант вистрілив навмання. Спершу почулося бридке захрипле крякання, а потім пронизливий тоненький зойк, що швидко наближався. Через мить до ніг офіцера гупнуло маленьке тільце в кокетливому рожевому плащику, з величезним білим бантом на шийці. Дитина лежала, мов зламана лялька. Від удару об камінь білява голівка тріснула як горіх, заляпавши новенький мундир теплим мозком. Мати дівчинки мовчки підійшла до лейтенанта і встромила йому нігті в обличчя. Четверо чоловіків насилу її відтягли.

Знову почулося лопотіння. У блідо-зелених місячних променях люди побачили величезну зграю таких самих чорних птахів і з криками кинулися врізнобіч.

Лейтенант домчав до дерева і причаївся в тіні. Тупіт і крики позаду стихли. Довкола не залишилось ані живої душі. Стиснувши пістоля, він перебіг до наступного дерева, потім до наступного...

Припавши до шорсткої кори, пробував перевести подих. Серце гримало, наче полковий барабан. Щось тонко задзвеніло, потім він почув сухий удар над головою. Підвівши очі, льотчик розгледів металеву стрілу, яка стирчала у стовбурі. Він двічі вистрілив у темряву і сховався за деревом. Озирнувшись, побачив дивні постаті в довгих балахонах і металевих масках. Вони поволі наближалися.

«Живим не здамся», – вирішив військовий, якось одразу заспокоївся і старанно прицілився в найвищу постать. Перший раз він промахнувся, зате три наступні кулі пробили в золотій масці акуратні дірочки. На постать це не справило жодного враження. Вона поволі підняла руку, в долоні вибухнула тріскуча зелена іскра – і лейтенант провалився в темряву.

... Коли він опритомнів, то не зміг поворушити ні рукою, ні ногою – його було міцно прив'язано до грубого дерева. Одяг кудись зник. Було зимно. Довкола дерева навпочіпки сиділи постаті в масках і тихо співали. Навпроти стояла гола, як і він, красуня й дивилася на нього мертвими холодними очима. Ось вона ступила крок, другий, простягнула руку, торкнулася холодними пальцями його члена, вхопила його у жменю.

Від дотику всередині мимоволі виникло солодке млосне напруження. Холодні пальці ковзнули вниз, обхопили мошонку, не випускаючи решти... Спочатку це було просто страшно, хоча й несамовито приємно. Потім настав пекельний біль унизу живота. Жінка з переможним криком піднесла над головою руку із відірваними ґеніталіями. Останнє, що побачив льотчик перед смертю, – як рівненькі дрібні зуби ввігналися у шматок плоті, котра щойно була його чоловічою гордістю, як його власна кров стікає по вродливому хижому підборіддю й мальовничо капає на високі пружні груди.

Їх залишалося четверо: двоє чоловіків, жінка і п'ятирічний хлопчисько. Їм пощастило втекти від страшних птахів, пройти через моторошний ліс, де аж кишіло небаченим хижим звіром. І ось зараз вони стоять перед понурою чорною печерою, над якою палає велетенська літера «М». У її надрах спалахує зелене світло. Їм страшно, але іншої дороги немає. Вони заходять усередину.

Кілька кроків, поворот – і просторе приміщення, залите зеленим серпанком. У глибині – кам'яні прямокутники, разюче схожі на тумби турнікета.

– Мамо, метро! – скрикує хлопчисько, виривається від жінки й чимдуж біжить туди, де все таке знайоме, подалі від страшного, чужого й загрозливого світу.

Він пробігає між кам'яними тумбами, і раптом з обидвох боків безшумно вискакують два гострі блискучі металеві леза і, з апетитним хрустом проламуючи ребра, зупиняють хлопчика на півкроці. Мати непритомніє і падає обличчям уперед. Чоловіки ледве устигають її підхопити.

– За праєзд нада аплачівать, – лунає звідкілясь ізгори неприємний жіночий голос.

Чоловік дістає жетони, вкидає їх у кам'яну щілину, і вони проходять на той бік. Один із чоловіків бере на руки закривавлене тіло дитини. Другий волочить непритомну жінку. Перед ними справжній – діючий! – ескалатор. І він везе їх униз, під землю – трьох дорослих і мертву дитину.

Надолі їх уже чекає яскраво освітлений поїзд із гостинно відкритими навстіж дверима. Вони заходять у вагон, сідають. Тіло хлопчика кладуть на лаву. Жінка дивиться на нього невидющими божевільними очима й тихенько співає колискову, жалісно завиваючи.

Двері зачинилися – розпочалася довга мандрівка через порожнечу. По даху вагона забарабанив дощ. По шибах стікали білі, як молоко, краплі. Пасажири вже нічому не дивувалися – тож не здивувалися й тоді, як біла рідина протекла крізь стелю й почала сіятися їм на голови. За якийсь час дощик у вагоні перетворився на справжню білу зливу. Рівень рідини швидко піднімався.

Один із чоловіків узяв на руки тіло хлопчика, другий змусив підвестися збожеволілу жінку. Так вони і стояли – мовчки й нерухомо – аж поки їх накрило з головою.

В'їхавши на закриту для пасажирів станцію «Львівська площа», машиніст помітив білу фігуру, що стояла на колії. Він щосили натиснув на гальма, але було вже пізно. Поїзд за інерцією помчав далі, вдарив фігуру, підім'яв її під себе. Тверда біла оболонка луснула, і на передню шибу хлюпнуло густою червоною рідиною. Злякані пасажири поприпадали до вікон. На пероні біліли дві нерухомі постаті – жінки й чоловіка з дитиною на руках.

* * *

Капітан Рибак вийшов із яскраво освітленого вагона в темряву. Машиніст поїзда, який обкатував нову колію, люб'язно підкинув його до підземелля. Тунель у цьому місці був без склепіння. Будівельники обмежилися тим, що обгородили колію триметровим бетонним парканом, залишивши з обох боків вузенькі хвірточки – на прохання археологів. Поїзд рушив, і слідчий залишився наодинці зі зловісним підземеллям. Часу було досить – машиніст повертатиметься приблизно через півтори години. Якщо по правді, то капітанові тут робити було нічого. Вже два місяці, як учені вивезли звідсіля все, залишивши тільки моторошну пустку. Але Рибака сюди тягнуло. Здавалося, варто ступити на цю кам'яну долівку, зануритись у віковічну темряву, вслухатись у дзвінку незайману тишу – і відповіді на всі питання, що мучать його стільки часу, з'являться самі по собі. Він присів на кам'яну приступку, де раніше стояла статуя, запалив цигарку й вимкнув ліхтарик...

Петро лежав із розплющеними очима й усміхався. Ліва рука стерпла, але він боявся нею поворухнути – щоб не розбудити Наталку, яка тісно притулилася до нього і спокійно спала, втомлена і щаслива. Коваль вслухався в її дихання і старався дихати в одному ритмі з нею. Вперше в житті він почувався таким щасливим.

Жодної розгадки капітан у підземеллі не знайшов. Натомість опинився віч-на-віч з іще однією страхітливою загадкою. Неподалік постаменту він виявив дивне звалище. Долівка була засипана безліччю дивних предметів: частини одягу, дитячі іграшки, взуття, портфелі, жіночі торбинки, окуляри...

Він наступив ненароком на яскраво-руду перуку й різко відсахнувся.

Посеред цього «натюрморту» лежали формений кашкет із крилатою кокардою та пістолет Макарова з відтягнутим порожнім затвором.

Петрові здавалося, що цієї ночі він не спав ані хвилини. Але коли він розплющив очі, Наталка вже була вдягнута й саме закінчувала макіяж. Вона дуже поспішала – мала якусь важливу зустріч – часу не було навіть на каву. Петро відпровадив її до самого поїзда метро.

Годинник на станції показував десять на дванадцяту. Людей на пероні було небагато. Майже відразу під'їхав поїзд. Наталка поцілувала Петра, увійшла у вагон і помахала йому з вікна рукою.

Двері порожньої кабіни машиніста в кінці поїзда тихенько прочинились, і щось невидиме прослизнуло всередину. Вмостившись на сидінні, воно заходилося пересувати важелі й тиснути на кольорові кнопки. Двері вагона зачинились, і тієї ж миті погасло світло – і на станції, і всередині поїзда. Потім вікна вагонів засяяли, але якось незвично зеленкувато. Наталя кинулася до вікна, притислася до скла обличчям і долонями. Петро метнувся до дверей, але цієї ж миті поїзд рушив. У протилежний бік. Перш ніж він зник у тунелі, Петро встиг розгледіти машиніста, який розпачливо борсався в кабіні, силкуючись відчинити двері.

На станції запанувала повна темрява. Лише в кутку над колією миготіло електричне табло, відлічуючи секунди у зворотному керунку: ...13...12...11... – Петро дивився на цифри як загіпнотизований – ...4...3...2...1...0.

Табло згасло, водночас на мить яскраво спалахнув отвір тунелю за плечима, і за секунду під склепіння чорної станції увірвалося відлуння страшного вибуху. А потім знову запалилося світло.

Капітан Рибак старанно пофотографував свої моторошні знахідки й попрямував до колії, прихопивши знайдений пістолет. Із тунелю викотився поїзд і загальмував біля хвіртки у стіні. Машиніст привітно помахав слідчому рукою.

Несподівано знайомий гуркіт коліс почувся з протилежного боку. Звідтіля на великій швидкості мчав іще один поїзд. Капітан вискочив через хвіртку в підземелля. Він устиг відбігти кроків на десять, коли почув жахливий удар.

Над бетонною огорожею спалахнуло яскраве полум'я. Кілька вагонів стало дибки. Один із них проламав мур, улетів у підземелля, перекинувся, накривши міліціонера, й посунув боком, викрешуючи зелені іскри з кам'яної долівки.

Потривожене вибухом склепіння луснуло й посипалося вниз, даючи дорогу страхітливій масі землі, що тисячоліттями тиснула на нього, терпляче вичікуючи свого часу. За лічені секунди кам'яне підземелля перестало існувати.

Петро вискочив із метрополітену й побіг, сліпий від сліз та люті, до музею, розштовхуючи перехожих. Перед очима стояло викривлене жахом Наталчине обличчя з приплюснутим до скла носом. Він ускочив до музею, промчав сходами нагору, зупинився, тяжко дихаючи, вийняв із пожежного щита замашну червону сокиру й рішуче покрокував коридором.

Кам'яна баба стояла посеред зали й зловісно осміхалася. Петро зупинився перед нею, широко розставивши ноги, замахнувся і щосили вдарив сокирою в бік. Залізо жалібно дзенькнуло об камінь, викресало крихітну іскорку, вирвалося з рук і відлетіло в куток.

Петро метнувся за сокирою. Коли він підвівся – кам'яної почвари не було. На її місці стояла струнка оголена жінка, добре знайома йому зі страшного сну. Історик вилаявся й кинувся на неї. Жінка відбивалася від сокири голіруч. Сталеве лезо відскакувало від блідої шкіри, не причиняючи ані найменшої шкоди. Моторошний двобій тривав кілька секунд, а потім вона перейшла в наступ. Спритно вибивши з рук сокиру, обхопила його, жбурнула на столик біля дверей і навалилася страшним кам'яним тягарем. Лівою рукою вона стиснула чоловікові горлянку, а правою заходилася брутально зривати з нього одяг. Пошматувавши піджак і сорочку, холодні пальці вхопилися за штани й щосили шарпнули. По паркету пострибали ґудзики з ширінки.

Петро зробив розпачливу спробу вирватися. Столик хитнувся, одна ніжка з тріском зламалась, і вони обидвоє покотилися по підлозі. Петро поволі підвівся. Жінка стояла біля вікна, хтиво ворушачи пальцями, й облизувалася. При цьому вона пронизливо сичала. Він відчайдушно скрикнув і стрибнув на неї. Вона втратила рівновагу, хитнулася, зробила крок назад, перечепилася за високе підвіконня і, проламавши скло, вивалилася назовні. Падаючи, встигла схопити вченого за волосся й потягла за собою.

Коли збіглися люди, Петро лежав на асфальті серед уламків кам'яного ідола. Простромивши тіло, з його спини стирчав закривавлений кам'яний фалос. З вуха стікала цівочка крові, і бліде обличчя лежало в червоній калюжі. В широко відкритих очах догоряла остання іскорка життя. Перш ніж вона згасла, посинілі вуста ворухнулися й безгучно прошепотіли:

– Обережно, двері зачиняються...

* * *

Яскраво освітлений поїзд стоїть із відчиненими дверима. Петро йде вздовж нього, вдивляючись у нерухомі обличчя пасажирів. Наталя сидить у четвертому вагоні, в закутку, біля дверей. Коваль заходить усередину, сідає біля неї і стискає в долонях її бліду, знекровлену руку. Поїзд рушає і за мить зникає в чорному проваллі тунелю.

Частина друга

ПАНІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

За півроку роботи на «швидкій» санітар Едуард Муха встиг надивитися всякого. Ось, наприклад, минулого тижня бригада приїхала на виклик до старого єврея. Той зустрів їх біля дверей у чорному фраку, при метелику й запросив до багато накритого столу – на вісімдесят дев'яті уродини до дідуся чомусь ніхто не прийшов, а залишатися в цей день самому йому аж ніяк не хотілося. От він і викликав собі гостей по телефону «03».

А позавчора Едік власними руками виймав із петлі молодого самогубця. У передсмертній записці не було жодного цензурного слова.

Йому доводилось бачити чоловіків у страшних припадках «білочки», жінок, котрі безсоромно вимагали інтимних «ліків». Возив божевільних і доведених до відчаю «голодних» наркоманів. Траплялося, пацієнти помирали в машині, буквально на руках. А одного разу він із доктором Матюхом прийняв дорогою до шпиталю пологи. Хлопчик народився.

Ніхто, либонь, за ціле своє життя не надивитеся стільки, як санітар Муха за півроку медичної кар'єри. Але такої чудасії, як цього разу, не бачив не те що Едік, а навіть ветеран Вася, котрий шоферує на «швидкій» ось уже тринадцятий рік.

– Для нас там роботи вже не було, – розповідав Муха згодом двом практиканткам із медучилища. – Один дєятєль із музєя шизанувся вобше, викинув із третього етажа камєнну женщину, проізвідєніє історіческого іскуства, і сам вискочив за нею у вікно. Статуя, конєшно, вдрєбєзгі, а дядько, значицця, настромився на ето.., ну.., як його.., на половий пєніс, карочє.., який торчав чогось у тої камєнної баби з-промєжду ног. А ще, вдобавок, мужик розвалив собі череп об камєнну цицьку. Така вот трагікокумедія, дівчонки.

Десь через годину міліціонери дозволили медикам забирати тіло. Едік із Васьою добре помучилися, поки стягнули трупа з кам'яної палі. Коли вони з ним поралися, санітар Муха помітив, як у калюжі крові під загиблим яскраво зблиснула якась зелена цяцька. Муха непомітно підібрав її і заховав у кишеню халата.

Щойно вони приїхали в лікарню, Едік замкнувся в туалеті на гачок. Тільки тепер він міг нарешті уважно роздивитися знахідку: в долоні лежав чималий зелений камінець, покритий засохлою кров'ю. Коли хлопець відтер брунатні плями, всередині каменя спалахнули веселі зелені іскри.

– Бріліант! – стрепенулася в черепі солодка здогадка.

Едік Муха засунув скарб якомога глибше в кишеню і для конспірації спустив воду.

* * *

Після трагічної загибелі Петра Коваля минуло понад півроку. Страхітливі події в метро, що закінчилися зіткненням поїздів, потроху забувалися. Таємниця кам'яної потвори зникла зі сторінок газет і перестала цікавити столичних обивателів. Лише кілька фахівців продовжували виявляти неабиякий інтерес до підземної знахідки.

Однак за цих півроку на жодне з питань не пощастило знайти відповіді. Навпаки – додалося ще принаймні дві загадки. Перша мала суто кримінальний характер: із місця трагічного випадку в музеї безслідно зник один із двох коштовних смарагдів, що правили фігурі за очі. Всі спроби міліції віднайти пропажу не мали результату.

Друга загадка, як і більшість інших, пов'язаних із кам'яною бабою, поставила в безвихідь учених. Ішлося про один із уламків скульптури, який відрізнявся від решти своєю формою. Це був абсолютно правильний металевий прямокутник тридцять на п'ятдесят сантиметрів, що випав із черева фігури. З одного боку він був укритий якимись клиноподібними письменами, на іншому виблискувало всіма кольорами спектра вкрите дрібосенькими рисочками коло.

Поки вчені шукали розгадок, а міліція – злодюгу, який поцупив смарагд, Віктор Галка, молодий художник-реставратор, розпочав на прохання академіка Свердлюка відновлювати розбиту статую. Роботи вистачало: бовван розлетівся на кількасот великих і малих шматків. Збирання їх докупи було правдивою головоломкою, причому дуже марудною.

Едік Муха добре заховав свій скарб і причаївся. Зовні його життя не змінилося. Він акуратно ходив на роботу, тягав ноші з хворими, робив уколи і спритно підставляв оцинковане відро підібраним на вулиці пиякам, які мали дурну звичку оживати і стругати чомусь саме в машині. Дозвілля, як і раніше, він проводив із приятелями за чаркою і час від часу приводив до себе на ніч малознайому тьолку з дискотеки. Але тепер найбільше він полюбляв помріяти перед сном про розкішне життя, яке почнеться, коли він продасть камінь.

А ще його навідували прекрасні сни: мерседеси, адідаси, снікерси й голі баби в необмеженій кількості. В цих сновидіннях Едік почувався настільки щасливим, що прокидався завжди з лютою ненавистю до остогидлої санітарної дійсності.

Так минуло півроку. Муха двічі побував на допитах у відділку, але потім його лишили у спокої. Він знав, що міліція переслуховувала всіх, хто був у день трагедії на місці події, тож почувався досить упевнено.

Однак час минав. Підпільний багатій Муха поступово губив терпець. Сидіти на такому скарбі й давитися сучою ліверкою?! Так довго тривати не могло. Едік почав розглядатися за покупцем. Досить скоро він збагнув, що самотужки розшукати доброго клієнта не зуміє. Після довгих змагань із власною скупістю Муха вирішив залучити до свого «бізнесу» Юрочку Свірідова, давнього знайомого.

Юрочка погано вчився у школі. Зате дуже добре бився. Спершу на вулиці з пацанами, а потім на рингу – не менш вдало. Талановитого боксера побажали бачити в числі своїх студентів аж два столичні вузи. Він вибрав торговельний.

Провчившись півроку, студент Свірідов відчув, що пора вже застосувати здобуті знання на практиці. Спочатку приторговував чим прийдеться: жувачками, імпортними лахами – але скоро переключився на валюту. Справи йшли добре. Невдовзі він купив свою першу машину.

А через рік Юрочка був затриманий співробітником КДБ, переодягнутим у японського туриста, в момент скоєння валютної махінації з елементами шахрайства. З наукою довелося розпрощатися, але до суду не дійшло. Все обмежилося повісткою до війська. «Обмеження» коштувало йому автомобіля.

Юрочці видали тільняшку, берет, зброю і відправили в Азербайджан, де саме розпочалася братовбивча війна. Там він навчився позбавляти людей життя.

Доки повернувся, в Києві усе переінакшилося. Найважливішою новиною було те, що професія валютного міняйла перестала бути злочином і перетворилася на майже легальний і вельми прибутковий бізнес. Отож хлопець поринув із головою в улюблену справу...

Вони допивали другу пляшку горілки, коли Едік наважився показати гостеві свій скарб. Перед цим він довго й незрозуміло патякав щось про фамільну реліквію, спадок прабабусі, туманно натякаючи на якісь таємничі обставини та своє «дворянскоє проісхождєніє». Нарешті залишив приятеля за столом, пішов у пивницю й добув камінь із хитромудрої схованки в картоплині.

Юрочка відразу зорієнтувався, яке багатство тримає в руках. Колись його батько любив повторювати, що на світі можна купити і продати все, крім справжньої чоловічої дружби. Того вечора син уперше в цьому засумнівався. Вартість смарагду в багато разів перевищувала ціну їхньої давньої приязні з Мухою.

Едік запропонував Юрочці двадцять відсотків за посередництво.

«Двадцять – це добре, але сто – у п'ять разів краще», – цинічно прикинув подумки Юрочка і, примружившись, глянув крізь камінь на лампочку, що горіла під стелею. Перед його очима весело кружляли звабливі зелені вогники.

Якби Едік умів читати чужі думки, то почув би в цей момент безжально суворі слова власного смертного вироку.

Юрочка погодився на пропозицію Мухи й висловив ідею «ето дєло» обмити. Він розлив решту горілки по гранчаках і зненацька луснув щосили господаря порожньою пляшкою в потилицю. Смертельного удару він завдав довгим кухонним ножем, котрим жертва хвилину тому різала сало й відкривала кільку в томаті.

Упоравшись, Юрочка випив горілку з обидвох склянок – «за упокой душі» убієнного ним – і заходивсь акуратно прибирати сліди свого перебування в помешканні.

Так почалася кривава мандрівка зеленого каменя.

Мученицька смерть санітара Мухи викликала інтерес у компетентних органів. Тим більше, що він був одним із присутніх на місці трагедії в історичному музеї, коли пропав коштовний камінь. У колі підозрюваних відразу опинився колишній шахрай і валютний спекулянт, а нині дрібний бізнесмен, що товаришував із громадянином Мухою. Але всі пошуки виявилися марними – той зник безслідно. Ще одна ниточка в цій дивній справі виявилася обірваною.

* * *

Віктор Галка давно вже так безнадійно не напивався. Сьогодні ввечері до його майстерні несподівано завалилася ватага друзів із повною торбою пляшок, гітарою, дівчатами та двома батонами «на закусь». Голосна забава тривала майже до півночі. Багато пили, танцювали, співали про убієнного негра та курку-чубатурку й сипали нескінченними масними дотепами на тему довжелезної кам'яної «чоловічої гордості», яка стояла в кутку майстерні, чекаючи своєї черги на «реанімацію» – наразі Віктор устиг склеїти ліву ногу й тепер натхненно працював над правою. Одна з дівчат добряче впилася й поривалася використати екзотичний предмет за призначенням. Та її нареченому ця ідея чомусь не припала до смаку, і він повів своє ладо на метро. За ними попленталась по домівках решта гостей.

П'яненький господар, похитуючись, сидів на табуретці й тримав у руці склянку, до половини налиту вином.

– Пити чи не пити... гик!.. все одно, – пробурмотів художник і вихилив рідину. Голова закрутилася ще швидше.

Віктор дошкандибав до канапи і впав на неї, навіть не роззуваючись. Через мить він голосно захропів, ніжно підсвистуючи на видиху. Йому приснився чудернацький сон.

Ось він стоїть у білому халаті біля операційного стола, на якому лежить дико покалічена жінка – у якійсь жахливій аварії їй відірвало обидві ноги і праву руку. Всі ті кінцівки лежать окремо на білому столику. Ноги довгі та стрункі. Вони збуджують уяву. Віктор намагається не дивитися на них, адже в нього попереду надзвичайно складна операція. Він просто не має права відволікатися.

Поволі – судина до судини, м'яз до м'яза, кість до кості – він клеїть і пришиває відірвані члени. Особливо старанно виконує зовнішні шви. Йому неймовірно шкода понівеченої вроди пацієнтки, і він дуже старається зберегти екзотичну принадність молодого тіла.

Операція наближається до кінця. Він доробляє останній шов на стегні, відкусює нитку і знімає наперсток з указівного пальця.

Віктор відійшов на крок, щоби помилуватися результатами своєї ювелірної праці. Складена докупи, жінка бачилася ще вродливішою. Ноги, майстерно припасовані до тулуба, стали ще стрункішими. Навіть свіжі шви на рамені та стегнах не псували гармонії. Галці нестерпно захотілося поглянути на обличчя пацієнтки, і він, усупереч усім правилам, обережно зняв із неї маску. Такої невимовної краси йому не доводилося зустрічати ніколи. Тож і не стримався, нахилився над непритомною і обережно поцілував її у бліді міцно стиснуті вуста.

Вона несподівано відкрила одне око – зелене й холодне, мов самоцвіт. Тонкі міцні руки обхопили хірурга й перекинули на операційний стіл. Твердий вологий язик розтулив його щелепи й увірвався всередину, як орда в повержену фортецю. Міцна холодна рука нахабно зашаруділа під білим халатом. Віктор на мить відсахнувся і прошепотів: «Обережно, шви розійдуться!» – та було вже пізно. Його нагло й безсоромно ґвалтували просто на робочому місці. Насильство тривало довго і принесло Вікторові невимовну, досі незнану насолоду. Коли він утретє вилив свої дорогоцінні гени в ненаситне лоно пацієнтки, вона солодко позіхнула й відкрила другу повіку.

Ока не було. На дні порожньої очниці масно блищав рожевий мозок. Віктор Галка закричав – і прокинувся весь мокрий.

Академік Свердлюк звернувся до фахівців СБУ із проханням допомогти розшифрувати письмена з розбитої статуї. Металевий прямокутник було піддано різноманітним дослідженням. Результати вразили. Загадкові написи на ньому вдалося прочитати напрочуд легко. Половина викарбуваних знаків була (це встановили за допомогою структурного аналізу) закодованим в інші символи санскритом, а друга – оригіналом тексту невідомою мовою. Цього вистачало, щоб визнати знахідку сенсаційною.

Та значно більшу сенсацію таїла в собі кругла металева спіраль на звороті. Навіть із першого погляду вона разюче нагадувала звукову доріжку грамофонної платівки. Цей здогад підтвердили фахівці: досить легко підібравши відповідний звукознімач, вони приблизно визначили швидкість обертання металевої пластини.

І ось зараз у тісній лабораторії четверо експертів схвильовано вслухались у глухий голос людини, що жила багато століть тому:

– ... абкалук кенфаріат броздро мудалак тум.., – він звучав як живий.

Запис тривав близько двох хвилин. Промовець із минулого вимовляв слова чітко й урочисто, ніби молитву або якесь заклинання. Доісторичний звукозапис? У це було важко повірити, але... Помилка виключена.

Здихавшись приятеля, Юрочка Свірідов вирішив не гаяти часу й позбутися дорогоцінної здобичі. Він розумів, що продавати камінь у Києві ризиковано, і тому поїхав із ним до Львова, де жив його знайомий, солідний клієнт іще з передармійських часів. Уперше вони зустрілися в ресторані готелю «Русь», куди львів'янин часом приїздив гульнути подалі від заздрісних очей рідних і земляків, для яких він був заможною, але порядною і скромною людиною. Звали клієнта Мирослав Комахівський, але серед своїх його кликали не інакше як Славко Комбайн.

Виходець із глухого карпатського села, він перейнявся метою розбагатіти за будь-яку ціну. Роками відмовляв собі в усьому, складаючи, карбованець до карбованця, долар до долара, брильянт до брильянта. На початках своєї кар'єри він не цурався жодної тяжкої роботи – валив ліс у Сибіру, мив золото на приїсках, гарував на нафтових родовищах – і через кілька років повернувся до Львова з досить поважним, як на той час, капіталом. Надовго він тут не затримався – місто назавжди лишилося чужим ворожим середовищем. Славковою стихією було село з його безхитрісними людьми, простими відносинами та міцними віковічними традиціями. Тому свою діяльність він розвинув у одному з поблизьких радгоспів. Починалося все з маленької клуні, у котрій дві літні жіночки шили «сімейні» труси в горошок, але згодом вона виросла в міцний швейний цех.

У дев'яносто першім році він раніше за всіх у селі кинув на стіл секретаря партійний квиток, куплений п'ять літ тому за грубі гроші, і створив осередок Руху. Його навіть обрали депутатом райради, де він очолив найвпливовішу демократичну фракцію. Таким він був зі сторони – невтомний трудівник, добрий господар, порядний сім'янин, переконаний патріот. І лише з десяток людей знали, що в цих натруджених долонях перебуває не одна невидима ниточка з тих, що приводять у рух «чорний» ринок валюти й коштовностей у Західній Україні.

Лише зрідка Славко Комбайн, у миру Комахівський, дозволяв собі розслабитися. І тоді запопадливо кланялися швейцари, збивалися з ніг офіціанти, до виснаження грали лабухи, як мухи кружляли молоденькі курвочки, а шампанське й коньяки текли бурхливою карпатською рікою. Кілька днів без перерви могли тривати ці відчайдушні вечорниці під гаслом «Славко гуля!» Таке траплялося чотири-п'ять разів на рік – у Рівному, Хмельницькому, Житомирі, на котромусь із курортів, рідше в Києві й ніколи – у Львові. У Львові, як і в рідному селі, він був завше добропорядним законослухняним громадянином, носієм патріотизму, національної гордості й державницької ідеї.

Під час одного з таких столичних вояжів Юрочка Свірідов і познайомився зі Славком Комбайном. Запопадливий, послужливий, старанний хлопець, сповнений невимовної поваги до великих грошей, відразу заімпонував веселому гостеві столиці. Скоро Юрочка став особистим гідом львівського багатія в його численних подорожах по злачних місцях стольного граду. Після цього Юрочка декілька разів виступав посередником у певних торгових операціях. Одне слово, користувався довірою львів'янина. Тож не дивно, що саме йому й вирішив запропонувати чужою кров'ю оплачений скарб.

Мешкаючи за п'ятсот верстов од столиці, пан Славко, тим не менше, завжди був у курсі всіх помітних подій, що відбувалися в «матері городів руських». Знав він і про таємниче зникнення коштовного смарагда, котрий ось уже півроку безуспішно шукає міліція. Тому розповідь Юрочки про бабусині скарби він вислухав скептично і спершу вирішив відмовитися. Він залишався твердим у цьому рішенні, аж доки гість не витягнув із пом'ятого носовичка свій скарб. Багато дорогих речей бачив на своєму віку Славко Комбайн. Чимало коштовностей пройшло через його мозолясті селянські руки. Але такого йому ще не траплялося ніколи й ніде – хіба що в Лаврі, в музеї, куди він якось випадково забрів із похмілля. Здоровий глузд уперше в житті зрадив обережного чоловіка. Ця штука просто мусила належати йому. Будь-якою ціною.

На цьому Юрочка Свірідов назавжди зникає з нашої розповіді. Залишки його тіла знайдуть у старій копиці на краю далекого гірського пасовиська приблизно через рік після закінчення подій, про які мова.

* * *

Академік Свердлюк нетерпляче розірвав великий жовтий конверт, у якому був переклад клиноподібних письмен. Скопійований на касету запис голосу древнього чарівника лежав там саме.

«Будь проклятий той день, коли ти прочитаєш ці слова. Страшна сила темряви, яку я поховав навіки в цій неприступній могилі вирвалася знову на світ. Вона має тисячі імен і не має жодного. Вона може знищити тебе й дітей твоїх, і сусідів твоїх, і всіх сущих довкола тебе на цій землі. Вона володіє недугами незнаними й силами вбивчими, громами небесними й вогнем підземним. Вона вбиває тіла й пожирає душі. Вона повсюди сіє смерть, бо сама вона – Смерть. Ніщо не в змозі протистояти їй. Ніхто не в змозі перемогти її. І лише я, могутній Дігілот, ім'ям усеславного й незбагненного бога Трувватара, зумів підкорити її своїй волі й повергнути в темінь вічну, звідки вона вилізла через дурощі й хтивість нашого правителя Матарка. Ти вказав їй дорогу до сонця. Тепер страшне прокляття лежить на тобі. Позбутися його ти можеш лише повернувши її туди, звідки вивів її.

Будь уважний. Сила її – в очах кам'яного ідола, якому вклонявся нерозумний Матарк. Хто володіє ними, володіє величезною силою. Але й сила володіє ним. Ця сила не може будувати й народжувати, але може руйнувати і вбивати, бо з темряви прийшла. Правдиву владу над нею має тільки могутнє закляття, яке прочитав я із зірок небесних. Лише воно здатне ввергнути її назад у могилу, що є під землею.

Вона може бути всюди: в людині, у звірові, у птахові, у квітці, в дереві, у камені, у воді. Вона може бути в тобі, в матері твоїй, в синові твоєму. І в кому вона буде – той уже не буде собою, але нею буде, а вона – це зло. Зелені камінці завжди з нею, бо вона – в них. Коли ти прочитаєш слова, вона не зможе тобі перешкодити, бо знову піде під землю. Вона загине. З нею загинеш і ти. Бо така ціна. Ти відчинив їй двері – ти мусиш зачинити двері за нею. Будь благословенний, зупинивши її. Будь тричі по три рази проклятий, якщо вона залишиться у світі і знищить його.

Будь уважний, моє заклинання має силу тільки на тій мові, якою воно було сказане мені. Я сам не розумію цих слів. Тому я звернувся до Бога, і він намалював мій голос. Запам'ятай його добре. Ти не повинен забути жодного слова, жодної літери.

Зараз я вимовлю ці слова, і вона щезне в мороку. Це будуть останні слова, які я вимовлю. Тепер ти мусиш зробити так само. Будь мужній! Ми зустрінемося в пеклі».

Далі йшли записані українськими літерами важкі масивні чужинські слова закляття з металевої платівки.

* * *

Славко Комбайн не розлучався з каменем ані на мить. Удень він носив його в потайній кишеньці біля пояса штанів, а вночі неодмінно клав під подушку. Ось уже другий місяць йому фантастично щастило. Ще ніколи його справи не йшли так добре. Як в історії з Мідасом, усе, до чого він торкався, перетворювалося на золото або тверду валюту. Смарагд виявився могутнім талісманом.

Потужна «BMW» без зусилля ковтала дорогу. Сутеніло. Поринувши у приємні думки, Славко лише в останню мить помітив комбайн, що сунув назустріч без вогнів самою серединою дороги. Гальмувати було пізно, і він різко вивернув кермо вправо. Машина ковзнула по вологій траві і з гуркотом урізалась у високу тополю. Він вибив головою шибу й вилетів на свіже повітря. За плечима пролунав вибух.

Славко відчував, як подих за подихом із нього виходить життя. Світ повільно крутився. Перед очима пливли прожиті роки.

– Не віддам, – прошепотів він, неслухняними пальцями дістав із кишеньки смарагд і засунув його в рот. Останнє зусилля витратив на відчайдушний ковток.

Віктор Галка днював і ночував у майстерні. Робота над відновленням фігури йшла швидко. Залишалося допасувати два уламки до обличчя і приліпити голову на місце. Останнім часом він виходив із цього приміщення тільки щоб поїсти, та й то дуже рідко. Дивовижні сни, один цікавіший від іншого, снилися тепер йому щоночі. Ким він тільки не встиг за цей час побувати: і всевладним султаном, і жорстоким морським розбійником, і рабом єгипетського фараона, і чарівником дикого племені, що жило в печерах. Пригоди невгамовної курви Емманюелі, якими він іще недавно зачитувався, бачилися на тлі його нічних подвигів невинними казочками про солом'яного бичка.

А що найголовніше, всяка його подорож по загадковій країні снів обов'язково закінчувалася романтичною зустріччю з цією ж красунею, якій він у тому найпершому сні пришивав кінцівки. І кожного разу йому снився такий дикий, неприборканий, божевільний секс, що художник ледь устигав прати білизну.

Як і перший, решта снів закінчувалася незрячим поглядом страшної порожньої очниці, від якого він прокидався з криком. За весь цей час його таємнича коханка не промовила жодного слова.

Віктор уже давно здогадався, що його екзотичні сновидіння якимось чином пов'язані з кам'яною почварою, котра відроджувалася з купи уламків під його вмілими руками. Він був переконаний: тільки-но працю буде завершено, має статися щось надзвичайно важливе, найважливіше в житті. Тому він працював, не покладаючи рук.

* * *

Вельмишановний пане Свердлюк!

Заздалегідь вибачаюся, що відриваю Вас од Ваших вельми серйозних справ, але вважаю за необхідне поділитися тривожними думками, які виникли в мене після ознайомлення з Вашим інтерв'ю, надрукованим у газеті «Голос України» минулого тижня. У ньому Ви, зокрема повідомили про реставрацію кам'яного ідола, знайденого в підземеллі метро, яка провадиться під Вашим керівництвом. Це повідомлення вкрай мене стурбувало.

Як і Ви, я був свідком трагічних подій, що призвели до загибелі десятків людей, у тім числі й до загадкового самогубства нашого спільного знайомого Петра Коваля. Він перед смертю знищив кам'яну почвару, яку Ви зараз маєте намір відновити.

Не мені, невігласу, вчити Вас, визнаний авторитет у науковому світі, але видається, що навіть Ви до кінця не усвідомлюєте, з якою страшною і темною силою ми зіткнулися. І ця лиха сила, зруйнована паном Петром, ладна повернутися й далі коїти лихо. Вам мої слова можуть видатися наївною фобією забобонного попа, але прошу Вас, по можливості, поставитися до мого прохання з розумінням. Ідола потрібно знищити, поки до нього не повернулася сила, поки він знову не почав сіяти смерть. Промовляю до Вашого розуму й Вашого сумління. Зробіть це, поки не пізно. Хай Господь має Вас у Своїй опіці!

З повагою, отець Всеволод Лаврук.

Львів, 21 вересня 20... року.

Лист від священика не давав академікові спокою. Ні, він, звичайно, не міг погодитися й ліквідувати власними руками цю дивовижну знахідку, своє найбільше археологічне відкриття. Але тривога, якої був сповнений лист, мимоволі передалась і йому. Особливо вразила Свердлюка майже повна збіжність застережень отця Всеволода зі змістом розшифрованого послання з минулого. Мабуть, під впливом цього неспокою академік зважився на абсолютно нелогічний вчинок – він вислав на адресу священика текст розшифрованого послання й дублікат касети із записом таємничого закляття. Заспокоївши таким чином сумління, він повернувся до своїх досліджень.

Доктор Кирилів був зі смертю на «ти». На відміну від більшості людей, він зустрічався з нею щодня, бо працював патологоанатомом судово-медичної експертизи.

Сьогодні він затримався на роботі довше, ніж звичайно. Саме коли збирався додому, «швидка» привезла в морг свіжого трупа з автокатастрофи.

Цими днями доктор працював один, бо його напарник уже тиждень хворів. Була субота, тож перед доктором постала дилема: різати зараз чи виходити на роботу ще й у неділю? Звичайно такі випадки відкладалися на понеділок, але цей небіжчик, вочевидь, був за життя великою шишкою. Не встигли його привезти, як подзвонив головний і категорично попросив представити результати розтину в понеділок зранку. По голосу Кирилів зрозумів, що цього разу за свої законні права боротися не варто.

Він зрезиґновано зітхнув і взяв у руку ланцет.

На перший погляд, усе було зрозуміло. Тіло потерпілого було майже всуціль укрите синцями та саднами. Ліва нога була переламана, і гострий уламок кості стирчав майже вертикально вгору. Від такої аварії мали б постраждати всі важливі органи.

Тим дивнішими виглядали результати розтину – потерпілого добряче потовкло зовні, але всередині він був неушкодженим. Найповажнішим пошкодженням був власне перелом, якщо не рахувати, звичайно, того факту, що громадянин преставився.

– Язик проковтнув, чи що? – понуро пожартував доктор і заглянув у горло. Той справді подавивсь, але не язиком. Дихальні шляхи були намертво перекриті якимось зеленим камінцем.

«... унаслідок численних внутрішніх крововиливів та пошкоджень внутрішніх органів», – жирною крапкою Кирилів ніби припечатав свою брехню і взявся до накладання швів. Перевіряти й так ніхто не буде, адже все ясно і з першого погляду. А камінчик можна залишити собі, як нагороду за надурочно виконану працю.

Рев юрби оглушив і приголомшив реставратора Галку. Тисячі горлянок відчайдушно репетували, вимагаючи ще і ще крові. Тисячі пар очей збуджено блищали в передчутті захоплюючого видовища. Вони дивилися на нього звідусіль – із височенних кам'яних трибун.

Він стояв на твердо втоптаному піску, стискаючи правицею короткий двосічний меч. У лівій був невеликий круглий щит, пощерблений багатьма важкими ударами. На стегнах гойдалася коротенька пов'язка – його єдиний одяг.

На високому помості, оздобленому золотом та пальмовими гілками, з масивного крісла підвівся невисокий плішивий чоловік у пурпуровому плащі та золотому вінці. Він простягнув руку перед собою, і юрба миттю замовкла. Гримнули невидимі бубни. Зловісно завили сурми. Усі голови повернулися в один бік – до масивних воріт, які поволі з рипом відчинилися. Через них на арену виїхав на вороному коні воїн у легких обладунках. Озброєний він був довгим списом, схожим на жало велетенської оси. Обличчя закривав сталевий шолом.

Вершник помахом руки привітав глядачів, і ті заревіли від захвату. Він під'їхав до золоченої трибуни, зіскочив із коня, став на одне коліно й вигукнув: «Приречений на смерть вітає тебе!» Потім знову стрибнув у сідло і помчав на противника.

... Віктору вдалося ще раз ухилитися й відвести мечем вістря списа, націленого в серце. Але далі так тривати не могло. Перевага явно була на боці супротивника. Сил майже не лишилося. Аби вижити, він мусив будь-що вибити ворога із сідла.

– Зараз або ніколи, – твердо постановив гладіатор Галка й міцно впер п'яти в пісок.

Вершник хвацько розвернувся, поставив коня дибки й під дикий рев юрби пустив його в галоп.

В останню мить Віктор упав навзнак і прикрив голову щитом. Коли кінь перестрибував через нього, він наосліп махнув мечем – і поцілив у задню ногу, перерізавши сухожилля. Тварина жалібно скрикнула й покотилась по піску. Вершник ледь устиг вискочити із сідла.

Обидва бійці поволі підводилися. Курява пекла очі і скрипіла на зубах. Настав останній акт кривавої драми. На розчарування присутніх він закінчився блискавично. Юнак у шоломі завиграшки відбив удар меча голою рукою, хвацько перевернув списа й тупим кінцем загилив Галку в скроню. Сонце згасло...

Коли Віктор прийшов до тями, саме вирішувалася його доля. Руки, ноги й шия були міцно пришпилені до піску металевими скобами. Натовп вимагав смерті, голосуючи опущеними вниз великими пальцями. Гладіатори дивилися на чоловіка в золотому вінці, очікуючи остаточного вироку переможеному. Переможець стояв на широко розставлених ногах і тримав, наче прапор, над головою, стегенну пов'язку поверженого ворога. Чоловік у пурпуровому плащі неквапно підвівся, простягнув уперед руку й підняв догори... середній палець. Натовп зареготав.

Юнак поштиво вклонився і зняв з голови шолом, із-під якого, сягаючи аж до ліктів, розсипалося по плечах осяйне руде волосся. Бліде вродливе обличчя було перекреслене навскіс чорною пов'язкою, що закривала ліве око. Віктор упізнав це обличчя. Він бачив його щоночі у своїх розгнузданих снах.

Переможниця опустилася на коліна і схилилася над розіпнутим на піску тілом. Віктор відчув, як холодні вуста торкнулися його привселюдно оголеного сорому. Сором відреагував моментально.

Це була страшна вбивча насолода. Тисячі очей хтиво облизували розпростерте на арені тіло. Земля здригнулась, і розпочалося виверження Галчиного приватного вулкана...

Неба над очима не стало – натомість з'явилося бліде обличчя з палаючим зеленим оком. Воно ліниво облизалося. Тонка рука з довгими гострими нігтями скинула чорну пов'язку – і Віктор знову прокинувся з криком від жахливого невидющого погляду...

Віктор прокинувся, але королева його сновидінь цього разу не зникла. Вона стояла оголена біля щойно відремонтованої скульптури, недбало спершись ліктем на кам'яний фалос. Галка, по правді, навіть не здивувався, бо давно очікував чогось подібного. Не здивувався й коли вона заговорила – вперше за весь час їхнього неймовірного знайомства. Голос її був низький, ледь захриплий і не дуже приємний.

– Я хочу тебе. Я хочу тебе, а не твій сон. Але не можу. Ти бачиш мене, чуєш, але доторкнутися не зможеш, бо мене немає. У мене вкрали всю мою силу – мій смарагд, моє око, половинку моєї душі. Знайди його – і я дам тобі все найкраще, що жінка може дати чоловікові. Ти звідаєш того, що люди називають щастям. Ти взнаєш, як помирають від любові. Поможи мені.., – голос звучав рівно, без жодних емоцій, без відтінків. Заколисував, гіпнотизував.

– Але як? Я не знаю...

– Дивися, – жінка втупилась у Віктора своїм єдиним зеленим оком. Око світилося крихітними сліпучими іскорками. Відірвати від нього погляд було неможливо. Кімната зникла, і розпочалося дивне видіння.

Перед Віктором, наче у страшному фільмі, прокручувалася кривава стежка вкраденого самоцвіту. За кілька хвилин він став свідком двох убивств, однієї автокатастрофи і, нарешті, опинився у скромно вмебльованій кімнаті, де мешкав доктор Кирилів.

Господар сидів біля письмового столу й розглядав смарагд. Грайливі переблиски світла у глибині каменя навіювали невеселі спогади.

Віктор здивовано відчув, що він не лише бачить цю людину, а й без проблем читає її думки, підглядає дивні образи, що виникають у чужій уяві.

Перед очима патологоанатома проходило все його життя. Від дитинства й по сьогоднішній день. Хоча це було не зовсім так. Усе добре, гарне, щасливе, що в цьому житті було, кудись безслідно зникло. Натомість погане і зле не тільки залишилось, а й надулося, виросло, вщерть заповнило собою спогади про скромну докторську біографію.

Кирилів, зрештою, знав, що він не така вже й погана людина, що зла нікому не чинить і не бажає, що колеги ставляться до нього з повагою і навіть симпатією. Він усе це знав, але не зараз – перед очима прокручувалося життя паскудної, злої і підлої людини, і він чомусь повірив, що це життя – його власне.

Ось він, ображений якимось покаранням хлопчик, лежить, скулившись під ковдрою, затискає кулачки й відчайдушно бажає смерті своїй матусі.

Ось, зачинившись у ванні, він завзято займається ганебним «хлоп'ячим гріхом».

Ось він крадькома розповідає вчительці про негарний вчинок однокласника.

Ось він дає хабара викладачеві за незаслужену добру оцінку на екзамені.

Ось він одружується з жінкою, котрій ненароком «устругнув» дитину.

Ось дружина вкотре говорить йому, що не може витримати, бо від нього пахне смертю, а він, скаженіючи, б'є її в обличчя.

Ось він приводить додому брудну шльондру – а на ранок добру годину відмиватиметься від її поту під душем.

Ось він самотою допиває пляшку поцупленого на роботі спирту.

І все це щедро пересипане бебехами, що вивалюються з розрізаних ним животів небіжчиків.

Доктор Кирилів люто зненавидів себе цієї ночі. І вирішив покінчити з усім цим неподобством. На очах у незримо присутнього Віктора він прив'язав мотузок до газової труби, зробив незграбний зашморг, просунув туди голову й повісився. Кілька секунд самовбивця кумедно дригав ногами.

Галка отямився у своїй майстерні. Жінки не було. Кам'яна фігура нерухомо стояла в темному кутку. Тепер він знав, що робити. Похапцем одягнувся й вибіг на вулицю.

Академік Свердлюк утратив спокій. Лист отця Всеволода й попередження з далекого минулого не йшли йому з голови. Він жив у якомусь абсолютно нераціональному, але дуже страшному передчутті. Сьогодні вранці його суперечка з відсутніми опонентами закінчилася їхньою цілковитою перемогою.

Він піднявся у свій кабінет, відчинив старовинний сейф і витягнув смарагд. Узагалі-то коштовність годилося б зберігати в надійнішому місці, але завтра досвідчений ювелір мав узятися за виготовлення двох її копій, тож камінь був, що називається, під рукою.

Академік поклав смарагд на стіл, витягнув аркуш із записаним на ньому закляттям, позатуляв штори на вікнах і, напружуючи зір, став повільно читати чужинські магічні слова.

Із каменем коїлися дивні метаморфози. Спочатку він пожовтів, а потім спалахнув неприємним червоним світлом, котре дедалі яскравішало. Тепер можна було читати, не напружуючи очей. Від смарагда буквально фізично віяло страшною бездонною кривавою ненавистю. Він мовби старався перешкодити читанню. Перед очима у вченого, ніби на телеекрані, миготіли моторошні картини вбивств десятків пасажирів метро. Калейдоскоп закінчився видивом драматичної загибелі Петра Коваля. Долаючи цей несамовитий опір, Свердлюк старанно вимовив останні слова, і... нічого не сталося. Червоне світло згасло. На столі невинно лежав зелений камінець із причаєною в глибині крихітною іскоркою.

«Сила її – в очах її», – почув академік далекий приглушений голос. На один камінь закляття не діяло.

Віктор вискочив із львівського аеропорту й, не торгуючись, узяв за грубі гроші таксі. Поки машина чекала під будинком, де мешкав доктор Кирилів, він вибіг на другий поверх, зайшов у кімнату й жадібно вхопив самоцвіт, що лежав на столі, радісно виблискуючи у світлі настільної лампи. На доктора, котрий висів на трубі з висолопленим язиком, Галка старався не дивитися, але, виходячи з кімнати, керований якимось диким імпульсом, повернувся й дав небіжчикові замашного ляпаса, після чого помчав сходами вниз.

На світанку він прилетів у Жуляни й відразу помчав до майстерні. За весь час мандрівки він жодного разу не розтиснув спітнілої долоні, в якій тримав камінь. І лише тепер посмів докладно його роздивитися. Той був як живий. Мінився на очах, виблискуючи розмаїтими відтінками зеленого.

Помилувавшись коштовністю, Віктор уставив смарагд у порожню кам'яну очницю. В його уяві виникло бліде обличчя таємничої коханки. Цього разу обидва ока були на місці.

– Принеси другий камінь! – владно сказала вона.

– Але ж він у сейфі, – заперечив Віктор.

– Принес-си-и його, – прошелестіла вона, – принес-с-си...

Віктор облизав сухі губи сухим язиком, кивнув головою і поплентався в кабінет академіка Свердлюка.

Той, сидячи за столом, здивовано глянув на нежданого гостя, який навіть не привітався.

– Вам щось потрібно?

«Принес-с-с...» – сичало у Віктора в голові.

Він поволі підійшов до столу. Свердлюк відчув щось недобре, та було вже пізно. У Галці на мить прокинувся гладіатор, який минулої ночі боровся на арені Колізею за своє життя. Він перехилився через стіл, ухопив академіка за обличчя і скрутив йому в'язи.

Камінь лежав на столі. Віктор згріб його й кинувся до майстерні. Через мить другий смарагд зайняв своє місце обіч першого.

Вона повернулася.

Вона дотримала свого слова. Двері майстерні прочинились, жінка увійшла всередину, наблизилася до Віктора й торкнула його обличчя холодною рукою.

Живою вона була ще прекрасніша, ніж у його снах. Зелені очі блищали холодним світлом. Тіло було свіжим і молодим. Його краси не псували навіть тоненькі рожеві шрами, що проходили там, де Віктор заклеїв на статуї тріщини. Навпаки, вони робили шкіру схожою на дорогий мармур.

Спочатку вони просто кохалися, а потім світ раптом завертівся в нього перед очима, і розпочалася фантастична мандрівка через країни й часи. Марно й розповідати, що пережив реставратор в обіймах своєї незвичайної коханки – йому належали найславніші красуні всіх цивілізацій. Він був то ненаситним Казановою, то кривавим маніяком, котрий ґвалтував щойно замордованих дівчаток. Він мандрував дивовижними царствами й відвідував незнані зоряні світи. І всюди, хоч би куди потрапив, йому корилася будь-яка жінка, що впала в око. Їх було сотні, але всі вони були нею – тією, яку мав нині в обіймах, яку воскресив із небуття власними руками. Тією, яка тисячоліття чекала на нього в темному підземеллі.

Ця мандрівка вмістила в собі цілі ери, хоча для решти людства минуло заледве кілька хвилин. Віктор лежав, заплющивши очі. Вона обережно підвелася й, підійшовши до скульптури, витягнула з очниць обидва камені. Потім повернулася до коханця й почала його ніжно цілувати. Бажання прийшло відразу. Тепер він був лише з нею. Але це виявилося найкраще з усього. Від такого задоволення справді можна було померти.

Коли воно настало, Галка відчув, як разом зі спермою витікає ще щось, дуже важливе. Може, то й був він сам. Порожнечу, яка утворилася, заповнювала моторошна темрява, обдаючи його дивним мертвим холодом. Він закричав і розплющив повіки.

Жінка сиділа на ньому верхи і тримала в руках смарагди. Холодно усміхнувшись, вона із силою вставила їх, вичавлюючи Віктору очі. Потім підвелась і розчинилася в повітрі. Чоловічий організм на канапі незграбно ворухнувся і спробував устати. Спочатку рухи видавалися надто різкими, невмілими, та невдовзі вона освоїлася в новому тілі. Щоправда, воно було м'яке й ненадійне. Надовго його не вистачить. Потрібно було вирушати на пошуки міцнішої оболонки.

* * *

Віктор (точніше, його тіло) поволі йшов коридором. Кроки були повільними й дуже акуратними, наче в людини, котра щойно встала після тяжкої хвороби. Бліде обличчя було позбавлене будь-якого виразу. З очей витікали на щоки два каламутні червоні потічки. Самі ж очі горіли нелюдським зеленим вогнем. Він був зовсім голий, і його чоловіче причандалля, зморене божевільним сексом, кумедно погойдувалося при кожному кроці. Білий слід від плавок на сідницях ще більше підкреслював мертвотну блідість решти тіла.

Коли шокований охоронець історичного музею вискочив зі своєї кімнатки, голий чоловік саме зникав у дверях. Охоронець кинувся услід. Він був дуже високим і огрядним, але біг легко, ніби юнак, – як-не-як двадцять років у десанті. Він догнав Віктора й лагідно вхопив за плече:

– Вітьок, ти чьо?

Вітьок, не озирнувшись, різко махнув рукою – і здоровенний дядько, легко злетівши в повітря, подолав кілька метрів, а затим глухо гупнувся потилицею об стіну рідного музею. Коли він сповзав додолу, одна штанина підкотилася вгору, оголивши потужну литку, вкриту сивими кучерями.

Тіло поволі йшло старими київськими вулицями. Нечисленні перехожі, вражені виглядом закривавленого голого хлопа, поспішали на другий бік і вже звідтіля заінтриговано розглядали цю чудасію. Коли воно переходило площу біля каланчі, на світлофорі запалилося зелене світло, і з-за рогу вискочила на швидкості срібляста «Тойота». Водій намагався пригальмувати, але було пізно. Машина, стираючи гуму, вдарила тіло в бік. Воно ніскілечки не похитнулося, хіба що на крок відступило і продовжило мандрівку. Переляканий водій вискочив з автомобіля і з тупою пикою вдивлявся в пом'ятий бампер та вигнутий капот.

Зі скляної будки вибіг міліціонер і пронизливо засвистів.

Дивовижний пішохід поглянув на нього. Зелені очі гостро зблиснули – і страж порядку проковтнув свисток.

Крутою вузенькою вуличкою тіло поволі спустилося до майдану Незалежності.

Там, як завжди, було людно. Сотні громадян, переважно приїжджих, неквапно спацерували поміж фонтанів, їли морозиво, курили, читали газети й журнали, сидячи на мармурових парапетах. Поруч рівними рядами стояли імпровізовані щити, обклеєні фотокартками. Біля них товклися знуджені фотографи, наче павуки муху, очікуючи провінційного лоха, котрий забажає увіковічнити свою парсуну. Обіч ішов жвавий гендель патріотичними виданнями і строкато розмальованою літературною порнухою.

Крилата баба в піжонській картатій спідниці, розпростерши руки, спостерігала з гігантського стовпа за цим вавилоном.

Віктор зупинився, уважно поглянув на неї, почухав потилицю, потім задницю, і рушив далі.

Дивного перехожого помітила підтоптана добродушна шкапа, на якій двоє циган катали довкола майдану дітей. Схарапудившись, вона стала дибки, скинула перелякану дівчинку у фонтан і вирвалася з рук господаря, після чого, жалібно іржучи, з гуркотом помчала в бік Хрещатика і зникла за рогом поштамту.

Загальну увагу на якийсь час привернуло рятування дівчинки, тож мало хто помітив голого чоловіка, який поволі переходив дорогу біля готелю «Козацький», сховавшись у натовпі. Як тільки він торкався кого-небудь, той падав на асфальт, корчачись від болю. З кожним кроком кількість повержених громадян збільшувалася. Всі вони відчайдушно репетували. Виникла паніка. Площа збезлюдніла за кілька секунд. Голий чоловік, услід за ошалілою шкапою, прямував на Хрещатик.

На Хрещатику юрба втікачів із майдану буквально зім'яла потік перехожих і посунула в напрямку ЦУМу, розчищаючи тілові дорогу.

Пронизливо завила сирена, і жовтий «бобік», круто розвернувшись, під'їхав до незвичайного пішохода. Вискочивши з машини, до нього бігли два міліціонери. Тіло простягнуло долоні, і вони раптово зупинилися, наче вперлися в мур. І тоді сталося неймовірне. Замість того, щоб затримати порушника, правоохоронці почали завзято лупцювати один одного. Бійка була короткою, але неймовірно жорстокою. Один міліціонер упав непритомний на тротуар. Другий, похитуючись, притулився до дерева, виплюнув кілька вибитих зубів, поволі опустився на коліна і звалився поруч із колегою.

Водій «бобіка» вискочив із кабіни, заховався за капотом і виставив перед собою пістолет.

Тіло повернулося до нього голою дупою і продовжило подорож.

– Стой! Стрілять буду! – високий хлоп'ячий голос міліціонера жалібно тремтів, готовий зірватися на фальцет.

Голий правопорушник проігнорував заклик.

– Стой! – майже благально вигукнув той іще раз і несподівано для себе справді вистрілив.

Куля поцілила у спину, проробивши акуратну чорну дірочку нижче лівої лопатки.

Тіло зупинилось і поволі озирнулося через плече. В зелених очах світився неминучий смертний вирок. Рука міліціонера неприродно викрутилася, спрямовуючи цівку пістолета в його власний рот. Він учепився лівою рукою за праву, пробуючи відштовхнути смерть від обличчя. Двобій закінчився блискучою перемогою правої руки, яка спромоглася таки засунути зброю в рот, виламуючи зуби, і натиснула на гачок.

Тіло відвернулось і продовжувало прямувати Хрещатиком. Зелене полум'я в очах пригасло, готове з новою силою спалахнути будь-якої миті. Ніколи ще в денний час головна вулиця Києва не була такою безлюдною. Окрім голого перехожого, не було видно нікого.

Тіло віддалилося вже метрів на двісті, коли один із побитих міліціонерів застогнав, ворухнувся, зіп'явся навкарачки й поповз до машини. З останніх сил він заліз у «бобік», дотягнувся до рації і оголосив тривогу.

У кімнаті оперативного чергового стояла напружена тривожна тиша, яку переривали тільки лаконічні повідомлення патрулів, кинутих на затримання дивного перехожого, що зараз підіймався на Печерську гору в керунку Верховної Ради. Після інциденту на Хрещатику було зроблено ще дві спроби затримання злочинця, в результаті яких загинули за незрозумілих обставин іще чотири міліціонери, а восьмеро отримали поранення. Загинув од сліпої кулі й один цивільний, котрий невчасно визирнув із вікна другого поверху.

Невдалі спроби прямої атаки змусили міліцію змінити тактику. Вона не наважувалася більше нападати й зосередилася на розчищенні ймовірного шляху від машин та перехожих. Вісім патрульних авто пересувалися паралельними курсами.

Підходи до Верховної Ради були заблоковані спецназівцями. Закінчувалась евакуація народних депутатів.

Через кілька хвилин із повідомлень патрулів стало зрозуміло, що голий суб'єкт навряд чи крокує до приміщення парламенту. Він повернув трохи вправо і, скоріш за все, вийде до будинку офіцерів. Саме там чатував один із заслонів.

Мовчазні чоловіки в шоломах стояли за стіною блискучих металевих щитів і похмуро дивилися вглиб вулиці. Незвичайний ворог мав з'явитися з миті на мить. І з'явився.

Збоку це бачилося кумедним. Худорлявий громадянин невисокого зросту прямував спорожнілою вулицею. Голе тіло на тлі масивних будинків виглядало дуже беззахисно, навіть якось зворушливо. І тому наказ відкрити вогонь прозвучав дико. Однак жодних сумнівів у бійців не виникло – вони вже знали про загибель своїх товаришів.

Автомати затріщали, коли чоловік підійшов метрів на тридцять. Відкрили вогонь і снайпери, що причаїлися на довколишніх дахах і балконах. Тіло підняло руки вгору, неначе здаючись у полон, а потім склало їх над головою. Його оточила якась дивна оболонка із прозорого зеленого світла.

Стрілянина тривала секунд зо двадцять, поки не стало зрозуміло, що кулі найвлучніших стрільців не причиняють голому противникові жодної шкоди. Залпи стихли. Чоловік опустив руки й показав своїм кривдникам дуже непристойний жест, продовжуючи наближатися.

У котрогось із офіцерів не витримали нерви. Він вирвався зі строю і кинувся на беззбройного противника, вимахуючи гумовим кийком. Добігти не встиг. У простягнутій назустріч руці вибухнула сліпуча іскра, і тієї ж миті шолом на голові правоохоронця розколовся надвоє і волосся спалахнуло яскравим полум'ям. Він побіг перед себе, недоладно вимахуючи руками й залишаючи в повітрі смугу чорного смердючого диму. Через кілька кроків живий смолоскип перечепився за бордюр, упав на землю, конвульсивно затіпався й завмер назавжди.

Віктор поволі наближався до стіни спецназівців. І вони не витримали. Добірна частина охоронців правопорядку кинулася навтьоки від голого чоловіка. Згори пролунав самотній постріл. Тіло змахнуло рукою, не оглядаючись, і зелена іскра поцілила у снайпера, замаскованого на даху. Спершу впала на тротуар гвинтівка, а потім і сам стрілець. Останній міліціонер забіг за ріг будинку, і Віктор залишився на вулиці один.

Він поволі рушив уперед, повагом повернув праворуч, попрямував у бік Лаври, проминув її, пішов через старовинні ворота, через акуратний сквер, оточений зразками різної зброї, крізь понурий залізобетонний тунель. Тут він на мить зупинився, задер голову й пильно глянув на величезну металеву жінку, що стояла на дніпровій кручі, погрозливо занісши над древнім Києвом гострого меча. Мертве лице зловісно осміхнулося. Голий чоловік проломив скляні двері музею війни, розміщеного в постаменті, й увійшов досередини. Через кілька хвилин мертві очі залізної баби, знаної серед столичного люду як "кльопана мать", засяяли бридким зеленим світлом.

* * *

Підрозділи Національної гвардії, підкріплені десантниками, оточили музей вітчизняної війни тісним кільцем. Місто принишкло в передчутті великої біди.

З півночі насунулися величезні чорні хмари. Настали передчасні сутінки. Перш ніж на Київ упали перші краплі зливи, потужна кострубата блискавиця з гуркотом поцілила просто в кінчик меча «родіни-матєрі». Злива не вщухала дві години, і весь цей час сліпучі зелені блискавки з математичною регулярністю били в металеву фігуру, не завдаючи їй, зрештою, жодної видимої шкоди.

Коли буря вщухла, над головою статуї спалахнула велетенська веселка, яка мінилася всіма відтінками зеленого. Один кінець її спирався на потужні рамена залізного циклопа. Акуратне півколо було спрямоване на північ і губилося вдалині десь у керунку Прип'яті. Веселка невдовзі погасла, натомість сама «родіна-мать» засвітилася холодним зеленим світлом, котре оточувало її зусібіч, мовби яєчна шкаралупа.

Військові готувалися до штурму, але дивовижний противник спромігся їх випередити. Немилосердно скрегочучи проіржавілими залізяками, з місця зрушили танки, транспортери й гармати, що були виставлені у сквері біля музею. Мотори, звісно, не працювали, і тому цей металевий гуркіт звучав особливо виразно та моторошно. Солдати залягли й напружено чекали. Коли залізна орда наблизилася на якихось п'ятдесят метрів, з люфи першого танка вирвалася цівка зеленого світла і хтось із бійців коротко і страшно скрикнув від болю.

Піднявся в повітря вертоліт і повільно рушив у бік бійців. Гвинт не крутився, що аж ніяк не заважало йому летіти.

Армійці виявилися стійкішими, ніж спецназівці кілька годин тому. Вони відповіли агресору потужним вогнем. Але кулі й гранати в цьому бою виявилися непридатними. Натомість нападники з фантастичною влучністю плювалися зеленим світлом, убиваючи й калічачи солдатів та офіцерів. Переконавшись у безглуздості подальшого опору, Збройні сили України організовано відступили.

Залізне військо їх не переслідувало, а просто оточило споруду музею і завмерло. На алею біля входу гупнувся вертоліт і розбився в друзки.

Десь так із годину нічого не діялося. Місто чекало біди. І вона не забарилася. Спочатку були щурі. Тисячі, мільйони щурів водночас вибігли зі своїх закамарків і кинулися вулицями лівобережжя в напрямку Дніпра. Вони бігли щільною масою мовчки. Лише гострі пазурі дряпали по асфальту. І цей зловісний шурхіт доводив до істерики міщухів, котрі з вікон спостерігали за цим грандіозним, майже біблійним, виходом. Щурі вибігали на берег ріки й без роздумів стрибали у воду. Втеча тривала добрих сорок хвилин, аж нарешті величезний сірий острів відірвався від берега й поволі поплив за течією.

Услід за щурами кинулися навтікача люди. На відміну від тварин, кияни бігли безладно й істерично. Буквально за лічені хвилини лівий берег Києва охопила небачена паніка. Мешканці залишали оселі напризволяще й намагалися чимшвидше покинути місто. Мало кому це вдалося. Затори на дорогах майже відразу паралізували рух десятків тисяч автомашин, котрі водночас рушили геть зі столиці. Піші громадяни збились у величезні неконтрольовані натовпи. Слабші гинули під ногами сильніших.

Загрозливий гуркіт прокотився над Дніпром – і страхітливий підземний удар за лічені секунди перетворив на розвалини нещодавно збудований масив Осокорки. Елегантний міст хруснув посередині, й останній поїзд метро, котрий поспішав до рятівного правого берега, на мить завис у повітрі, а потім тяжко гупнув у сіру дніпровську воду. За першим поштовхом були інші – потужні й безжальні. З якоюсь диявольською методичністю вони стирали з лиця землі квартал за кварталом, район за районом. До ранку весь лівий берег столиці лежав у руїнах.

Хоч як дивно, землетрус анітрохи не зачепив правого берега – той жодного разу навіть не здригнувся. Але паніка, на жаль, дуже швидко охопила і другу половину міста. Страшні чутки, підтверджені істеричними репортажами тележурналістів, спричинилися до масової втечі киян із власних осель.

Зрештою, люди реагували по-різному. Більшість, як і мешканці лівобережжя, кинулася геть із міста. Нескінченні валки біженців потягнулися на захід, подалі від Дніпра. Тисячі киян шукали захисту в Софії, Лаврі та інших древніх храмах. Жалібно калатали дзвони. Ніколи, мабуть, стільки осіб не ставало водночас навколішки й не вдивлялося у зловісно чорне небо з такою впертою відчайдушною надією.

Були й такі, що перед лицем незрозумілої (а отже, й особливо страшної) небезпеки вирішили прожити останню ніч «у своє задоволення». Зграї здичавілих підлітків потрошили магазини і спорожнілі мешкання, грабували й катували запізнілих утікачів.

Найбільшим «попитом» користувався алкоголь, а також самотні жінки, котрих по черзі – подібно вуличним псам – ґвалтували просто неба. Зрештою, чимало знайшлося й таких дам, котрі цієї ночі вирішили надолужити згаяне за роки попереднього життя. Вони залюбки вливалися у п'яні ватаги, котрі безкарно плюндрували місто.

Ближче до півночі по телебаченню виступив президент. Він оголосив про запровадження у столиці надзвичайного стану, комендантської години й заповів уведення у місто військових підрозділів для підтримання порядку. Остання процедура, зрештою, розтягнулася на довгі години, бо в'їзди в Київ були повністю блоковані втікачами й покинутими автомашинами. Безпорядки тривали ще довго.

О пів на другу в усьому місті зникло світло, та це не спинило – навпаки – тільки збільшило криваву хвилю грабунків і насильств. Довкола залізної бабери продовжувало миготіти зелене сяйво. Хоча в темряві цієї неймовірної ночі залишилося ще кілька світлих плям – не таких яскравих, але цілком виразних: над Видубицьким монастирем, Лаврою, іншими древніми храмами палали теплим жовто-червоним світлом заграви, немовби оточуючи людей, котрі там зібралися, якимось могутнім захисним екраном.

Окрім того, безпробудно чорні небеса підсвічували відблиски десятків пожеж, які спалахнули в похапцем покинутих оселях.

Над ранок у місто пробилися перші колони військових – і наразилися на шалений опір банд, знавіснілих від алкоголю та пролитої в цю ніч крові. Сутички були дуже запеклими і принесли чимало жертв із обидвох сторін. Знадобилося кілька годин, щоб відновити сякий-такий порядок на сплюндрованих вулицях.

* * *

Тривожні новини з Києва дійшли до Львова о дев'ятій годині вечора у випуску УТН. Потім щопівгодини кількість тривожної інформації зростала. Об одинадцятій отець Всеволод прийняв рішення. За півгодини він був уже на вокзалі. Квитки до Києва продавалися вільно, тож виїхав він без затримки.

Лежачи на верхній полиці, священик раз по раз перечитував лист академіка, беззвучно повторюючи кострубаті слова древнього закляття. Врешті його заколисало перестуком коліс, він заснув тяжким поганим сном, і прокинувсь аж уранці з важкою від кошмарів головою.

Снилося йому якесь безлике моторошне чудовисько, котре щомиті змінювало риси обличчя. Воно прибирало вигляд найдорожчих людей і їхніми голосами повторювало одну й ту ж фразу: «Не роби цього! Не роби...» Коли ж у цю монотонну й гидку мантру врізався захриплий голос провідника, який безцеремонно будив пасажирів, обличчя покійного батька, що ним саме прикинулося чудовисько, розпливлося, неначе віск на вогні, і з-під нього на мить визирнула паскудна морда з кривими іклами, гострими вухами й маленьким плескатим рилом.

– Ти з-здохнеш-ш-ш! – зашипів майже безгучно почварний демон. – Ти з-здохнеш-ш ш-ще с-сьогодні, якш-що не повернеш-шс-ся. Ти з-здохнеш-ш, і тоді ми з-з тобою поговоримо по душ-ш-шах... – Тут він уклав у руку Всеволода величезне рум'яне яблуко, перекинувся чорним слизьким вужем і спритно заповз під матрац. Всеволод відкрив очі й здивовано дивився на фрукт, що мінявся буквально на очах: почорнів, зморщився, потік по пальцях смердючим гнилим соком, а потім ця безформна маса вкрилася сотнями огидних білих хробачків. Священик струсив нечисть із долоні – і прокинувся остаточно. Він повільно зліз із полиці й поплівся в кінець коридору вмиватися.

Київський вокзал, здавалось, от-от не витримає і лусне від напливу громадян: ті намагалися втекти зі столиці, врятуватися від страшної загрози, що нависла над нещасним містом. Всеволод ледве протиснувся крізь натовп, який відчайдушно штурмував щойно прибулий поїзд. Йому ледве пощастило вибратися на площу. Ранок був похмурий і темний. Величезна чорна хмара лежала, здавалося, на самих дахах, не пропускаючи світла. У результаті довгих пошуків священик знайшов самотнє таксі й поїхав до Аскольдової могили. Безлюдні вулиці виглядали страшно. Всюди виднілися сліди нічного розбою. Майже на кожному перехресті стояли озброєні патрулі, подекуди підкріплені бронетехнікою. Але машину жодного разу не зупинили.

У церкві було повно людей, котрі провели тут цілу ніч у молитвах і навіть зараз не спішили розходитися. Молодий священик саме закінчував уранішню літургію. Всеволод неуважно слухав знайомі слова служби. Переживання останніх днів, важка дорога й думки про неминучу зустріч зі смертельним ворогом, котрий чекав на нього на крутому березі Славутича, позбавляли його радості спілкування з найріднішим.

Головне, що висповідатися він устиг. Тепер очікував на причастя – своєрідний допінг перед випробуванням, оминути яке було годі.

Всеволод не поспішав. Насамперед він казав себе завезти до Видубицького монастиря, де щиро помолився. Затим поїхав до Лаври. А звідтіля пішов пішки.

Доморощені мародери, котрі протягом ночі перетворилися з потаємних хуліганів на абсолютно відвертих бандитів, не сміли його зачепити. Щось в очах (чи, може, ще в чомусь) відлякувало всяке дрібне паскудство, зберігаючи його для паскудства великого.

Без жодних проблем отець Всеволод наблизився до підніжжя "родіни" й витягнув із кишені пожмаканий папірчик із чужинським закляттям, написаним неохайним професорським почерком покійного Свердлюка.

Баба загрозливо підняла меча й водночас боягузливо опустила щита.

Очі священика категорично відмовлялися навести різкість на тих незрозумілих словесах. Мить поміркувавши, він зіжмакав папірець і жбурнув його вбік, як останній непотріб. Зрештою, кожне слово цієї писульки він давно вже вивчив напам'ять і годен був повторити, якби не той незнайомий і рідний водночас голос, котрий монотонно але переконливо повторював: «Не сотвори собі кумира...»

Замість нетутешньої абракадабри на розум і на язик несподівано прийшли зовсім інші слова:

– Отче наш, іже єси...

На кінчику меча зловісно зблиснула зелена іскра, вибухнула променем і спопелила професорського листа з магічним текстом, перш ніж аркуш устиг упасти на землю.

– ... да буде воля Твоя...

З вікон музею – дзвінко й весело, одна по одній – повилітали шибки.

– ... даждь нам днесь...

Уперше з часу катаклізму добряче струсонуло правим берегом – але не настільки, аби спричинитися до поважних руйнувань.

– ... яко же і ми оставляєм...

Крихкий бетонний постамент склався у млинець, наче карткова хатинка, але зелено-блискучий істукан жіночої статі лише хитнувся, встоявши на ногах, захованих під металевою спідницею.

– ... і не введи нас во іскушеніє...

Отець Всеволод відчув, що не годен ворухнути ані рукою, ані ногою, ані навіть головою, та чомусь не злякався – хоча й розумів, що робить, – і вимовив усе до кінця:

– но ізбави нас од лукавого...

Баба хруснула, заревіла страшно й незрозуміло, а затим упала долілиць, підминаючи під себе два танки та безстрашного слугу Божого.

– Амінь!

Земля розверзлась, а потім зверзлась назад.

Над руїнами лівобережжя весело блиснув перший промінь нового сонця.


© А. Панчишин




SF хроніки