SF - хроніки
Передмова

Фантастичні оповідання, повісті, романи





Публіцистика

Фантасти

Залишити відгук

. : БАНЕРИ : .

Банери




Веле Штилвелд

      ВИКРАДАЧ  ЗВУКІВ





Мало хто вже пам'ятає сьогодні про різьблений ключ Падоліні. А колись про цей ключ чого тільки не казали! Про нього навіть складали легенди, та його просто боялися. Точнісінько, як і спис Падоліні. Але ви і про нього не знаєте? Невже, насправді нічого не чули?! Тоді я вам зараз про все розповім. Але тільки, якщо дозволите, по порядку...

Чи бували ви коли-небудь у Венеціанській затоці? Чесно кажучи, я там теж не був жодного разу, хоча професія моя і з відрядженнями.

Беріть до відома, що я представник Духовного розшуку. І посилають мене зазвичай за межі нашої Реальності, скажімо, у сновиди дещо з'ясовувати, і вже не вперше...

Посада моя невидатна, немає про що і казати, але працювати треба чимало. Інколи і голови не підняти. Немає спокою навіть тоді, коли інші вже сплять. Уявляєте, як тільки голову тягне до подушки, так мені – працюй і працюй...

От і здійснюю Духовний нагляд, а то, не наведи Боже, скількох мерзотників не вдалося б зупинити в житті. Адже якщо він мерзотник, то мерзотник навіть у планах своїх на майбутнє.

Нещодавно з одним таким фруктом – Бартоломео Падоліні (може чули коли?) – усю ніч до третіх півнів пробідкався.

Адже він хто? Чудернацька особистість. Розумієте, в одному із старовинних замків у італійському передгір'ї Альпів безодню років перебуває на службі наглядачем замку! У самого себе! Отак вже чотириста років...

Так-так, я не омовився. Чотириста. На вигляд – точнісінький Паганіні, тільки ані зростом, ані талантом не вийшов.

Та деякі розводять про нього всілякі плітки на кшалт того, що от вже років десь триста не знімав він своєї лівреї. Але я знаю напевне, що кожні п'ятдесят років він собі нову ліврею замовляє! Так-так-так, на днях замовив восьму.

Тепер років п'ятдесят будуть шити – ручна робота, шиття – золотом по сріблу. Грошей дідок не шкодує. Говорять, він родич самого Агасфера, а той ніколи на гроші не зважав, але і з Бартоломео Падоліні, своїм внучатим племінником, між нами, не дуже-то й водиться. А все тому, що цей Падоліні – злодій. Так, уявіть собі, злодій, але особливий! Він викрадач звуків.

Се давня історія. Ви і не повірите. Все почалося в блакитній Венеціанській затоці. Одного разу, колись так давно, що ніхто вже й не пам'ятає, в безхмарну місячну ніч із затоки випливла маленька копія каравели Кристобано Коломбо – "Нінья", на борті якої був єдиний пасажир – альт Страдиварі!

Страдиварі просто без тями кохався у створенні альтів! А гачконосий Бартоломео – у слуханні їх. Одначе Падоліні не просто слухав! Він всотував у себе чарівні звуки і позбавляв інструмент голосу, а виконавців – таланту і, навіть, життя.

Зволікайте, це страшна людина, і історія ця страшна. Падоліні купував інструменти у великих майстрів або їхніх спадкоємців, а то і просто у колекціонерів по всьому світу, і дарував їх талановитим юнакам.

Юні виконавці були, звичайно, у захваті: їм випала доля грати на божественних деках, торкатися божественних струн, цілувати божественні ефи, тому... вони погоджувалися на єдину страшну умову Падоліні...

Свій перший концерт зіграти для свого благодійника в гірському притулку італійських Альп.

Та перед тим юнаки мали відвідати у передгір'ї розкішний замок свого мецената. Вони не повинні були знати, що наглядач замку – це він і є.

У тому замку на юного виконавця чекав цілий каскад чудес: тут він міг спостерігати за будівництвом чергової крихітки-каравели "Нінья", і так відбувалося щорічно, після чого обранець долі запрошувався на бал з юними спокусницями-феями – божественноголосими, як чарівні морські Сирени.

Одна з таких сирен обов'язково ще до третіх півнів спокушала молодика, а потім він грав їй на коштовному інструменті. А вона співала. До того була урочиста вечеря та святковий феєрверк.

...Підходив до вінця гірський прохолодний ранок. Дійсно, холодний. Північна Італія – не Венеція. Ви бачили коли-небудь картину Сурікова "Перехід Суворова через Альпи"? Саме такі вони, Альпи.

Поверх концертного фраку хлопцю вдягали теплий вівчаний кожух, і він йшов у високогірний притулок слідом за Падоліні, що виступав попереду зі своїм знаменитим списом у руці, вдягнений у гаптовану золотом по сріблу ліврею, на якій на золотому ланцюжку, виконаному венеціанським плетінням, висів не менш знаменитий ключ.

У горах дуже гарне відлуння, але від звукового тиску можуть прийти в рух сніжні пласти, і утворитися лавини. Так от ані звуків, ані лавин у тих місцях ніколи не траплялося.

Видатний виконавець грав у притулку, збудованому з ницих дощок, але ніхто (!) навіть з тих, хто знаходився поруч з притулком, його просто не чув, хоча концерт поінколи продовжувався по шість-сім годин.

Після цього з притулку виходив лише один Падоліні. На простягнутих руках він охайно ніс інструмент – Гварнері, чи Страдиварі – єдино. Хтось із слуг виносив з порожнього притулку спис, і вся процесія прямувала до замку, ніколи не задаючи питання: а де ж виконавець? Це страшним чином не дивувало нікого, як і те, що кінець спису ніскільки не був закривавленим...

У Потойбіччі відчули катастрофу. Через сто років зі всієї Землі повинні були зникнути всі великі інструменти, а разом із ними і всі найвидатніші віртуози-виконавці.

Тепер про блакитну Венеціанську затоку: щороку по ній пливли на мікрокаравелах у вічність великі безголосі інструменти. Там, в італійських Альпах, у високогірному притулку всі вони назавжди позбавлялися свого геніального голосу.

І тоді було прийняте рішення: відрядити до Падоліні мене під виглядом нового віртуоза. Ідея проста і відчайдушна у своєму намірі, але майже нездійсненна. Я вам хіба не розповів, що ще до народження слон мені туго настав на вухо? Тільки не питайте, на яке! Повірте, він неабияк потоптався по обидвох, а тому для мене що реп, що сіртаки...

Але, як видно, це і було необхідною умовою. У Потойбіччі я не те, що на нашій грішній Землі, де мені всі з тугою говорять: "Мало того, що ти розумний, так ти ще і поганкуватий з лиця". І, знаєте, потрібно погоджуватися. А от у Потойбіччі – я просто красунчик.

Словом, клюнув на мене Падоліні і пообіцяв альт Страдиварі. Я від розчулення навіть обцілував його срібну манішку. Тут все і почалось: і феєрверк, і бал-маскарад при свічках, і ніжноголоса італійка з півночі, дівчата з півдня мені не впали у вічі, а серйозних промахів у виборі фей за мною не водилося, так що ніч була гідна найчуттєвіших описів.

Та навіщо вони вам? Ви, я бачу, на цій справі теж знаєтесь, а значить, прямо перейдемо до пізнього морозного ранку.

Особисто мене зворушив вівчаний кожушок. Він ніби приріс до плечей – сторіччя не знімав би. А тут ще моя палка красуня за процесією вгрузлася. Чудно те, що Падоліні не заперечував. І на її плечики шубейку знайшов. Певно, був продуманий ним і такий варіант.

А високогірний притулок виявився ледве чи не порушеним сарайчиком, що стоїть на семи гірських вітрах. Тільки утрьох ми до нього ввійшли. Особисто я – з трепетом. А спробуй не трепетати, коли за чотири сотні років жоден віртуоз із цієї хібари назад не вийшов.

Але хібара всередині виявилася сучасним концертним залом, з подіумом для виконавця, з розкішною ложею для єдиного слухача. Ліліт і та мала просто стояти. Я відчинив коштовний футляр, вийняв із нього альт, взяв його на хвилиночку до рук... та так і застовбів.

З глибини величезного залу на мене дивилися чотириста виконавців, захованих у нішу Часу, замкнену на ключ, що висів тепер на срібно-золотій лівреї викрадача Звуків. Я знову поклав альт у футляр. Мара зникла.

Я поклав, але не змогла б цього зробити людина одержима, ось чому всі вони просто не усвідомили своєї пастки, вважаючи, що їм примарились численні уболівальники... Я так більш не вважав.

Тепер я заглянув у очі Ліліт. Наші погляди розказали нам, що ми тут обидва не випадкові люди, а однодумці, і тоді я заявив цьому фруктові, цій химерній людині, що ніякий я не віртуоз.

– Прокляття! – заволав Падоліні, – та чи знаєте ви, що сьогодні єдиний день, коли в цьому залі можна надпрекрасно грати?! Але хто це зробить, якщо не ви?! Хто, Боже мій, хто?! Як же піде нова каравела?! Що за люди, що за час, коли всі брешуть там, де досі вмів брехати тільки я... Але навіть і це не головне. Адже сьогодні день обітниці! Я обіцяв... Я обіцяв відбирати у Людства Звуки...

– От і чудово, – заступилась за всіх нас Ліліт. – Ви обіцяли, а ми ні... Адже ми нічого нікому нібито не винні... Але якщо за гостинність треба сплатити, ми з найвидатнішою повагою вислухаємо вас, метре Падоліні. Грайте, а може чотириста років вас так і не навчили тримати в руках цей божественний інструмент?!

– Що це ти таке верзеш, мерзотнице! Я – найвидатніший виконавець всіх часів і народів! Я – сам інструмент, я – справжні ефи, що виточують найсолодші звуки, про які ви й не чули... Але якщо я зіграю, я піду до них!.. А я хочу жити!

– Що ж, якщо ви не зіграєте, бути вам клятвовідступником, а це вам не вибачать...

– Я пристрасно хочу жити!

– А вони не хотіли? Грайте, Бартоломео!.. Ваш час настав. Доведіть, що і ви жили для чогось. Ми з Духовним слідчим ваші спадкоємці. Віддайте йому спис, а мені ключ, вони вам більше не знадобляться...

Падоліні послухався. Очі його були сповнені лякаючою порожнечею, руки тряслися:

– Мені буде соромно дивитися їм у вічі. Адже я якось вкрав їхній талант.

– Тепер вертайте... І готуйтесь до лавини у горах. Ця лавина поховає і ваш замок.

– Мені і вибачатися нема перед ким... Хіба що перед Звуками... Адже скільки сторіч я так жадібно викрадав їх у Людства!

Більше Бартоломео не сказав ані слова. Руки потяглись до альту, відшукали смичок.

І він заграв.

Так божественно ніхто не грав на цій Землі з часів великого Паганіні. Він грав, викликаючи лавину в горах, а я несамовито розбивав списом тимчасову перепону. Нарешті мені це вдалося, і із-за перепони Часу стали по одному виходити віртуози, відбираючи у Падоліні свій великий талант.

Віднині їхня дорога, довга та світла, прямувала у Вічність, де чекали на них залишені матері, кохані, концертні зали та ніколи так і не народжені на цій Землі діти.

Кожний з них торкався до ключа в руках Ліліт, прощався кивком зі всіма і відбував у вічність. Коли підійшов час піти останньому, талант, віртуозний талант лицедія Бартоломео був вичерпаний.

Тепер йому самому належало піти у ту нішу часу, в якій він раніше тримав своїх віртуозних в'язнів. Але спершу я закинув у цю нішу спис. Минувши перепону часу, він розсипався на порох. Те ж зробила із ключем Падоліні і моя подруга у цій тяжкій справі Ліліт.

Ніша стала пожирати тіло викрадача Звуків. Він відчайдушно і чіпко тримався за альт роботи великого Майстра. Цього я припустити не міг. Цей інструмент повинен був залишитися і належати Людству. Я щосили ухопився за альт, але Ліліт наказала мені не робити цього.

– Він його сам тобі віддасть. У останню хвилину. Він просто буде зобов'язаний віддати те, що йому не належить..

І справді, в останню мить Падоліні відпустив альт:

– Візьми його, Людино, і хай буде тобі альтом твій письмовий стіл, а цей – належить Людству.


© В. Штилвелд




SF хроніки