


![]()
![]()
Ярослав Заренко | ||||
Місто в наш час – не просто зборисько хмарочосів, а єдиний живий організм. Чуєте, як стрімко по його холодним артеріям з триделану та вічного пластику проносяться потоки електронних імпульсів? А по венам – титановим трубам під землею – гелій-3, паливо, яке врятувало Землю під час енергокризи та Великого Облому? Чуєте, як дихає наше місто? Його зелені легені, дбайливо вирощені у пробірках ДНК-конструкторів, поглинають наш вуглекислий газ і дають нам кисень.
Але у моєму випадку все навпаки. Я іду по темній вулиці у Секторі Розваг – і задихаюся. Місто жаліє для мене шаровий О2. Воно давить на мене. Так само, як і ви – його вірні піддані, горді громадяни всемогутньої та доброї Федерації, першої в історії людства цивілізації, що заснована на взаємній любові. "На культі любові, краси та духовної чистоти", – записано у Конституції. Гори вона ясним полум'ям, ваша любов до людей!
Спалахи реклами літають по блискучим стінам. Над головою бринять планери. По вулиці несеться оскаженілий потік людей з бездумно-веселими обличчями. Вмонтовані у стіни кондиціонери створюють приємний ароматизований вітерець (ненавиджу запахи). Яскраві голограми запрошують до численних аркад, тирів, релаксаріїв, біоборделів, "замків з джинами"... А я не іду. Задовбали.
Задовбали! Задовбали ви всі мене!
Так, місто – єдиний живий організм. Єдина система. Але я у неї чомусь не вписуюся.
Голограми, що звично ховали від людей стіни та небо (небо! хочу неба! чого ви закрили його від мене?!) раптом невловимо змінилися. 50% реклами поступилися новинам Центрінформу та культурагітації. Оо, це мене задовбало більше всього! Ну невже не можна хоч один день не промивати мені мізки цією інформаційною кашою для імбецилів!
"Я була грішницею.. Я не любила сестер наших менших – мух, Боже, ледь не вбила одну з них! Але я зрозумілу всю глибину своєї провини – коли мухи доктора N. врятували моє життя!"
"Все моє єство горіло... Мене не радували ні травка, ні сонечко, ні пташечки, ні деревця. Я все боявся, що в будь-яку секунду мене схопить Служба Контролю за Порядком. О, це справді пекельні страждання – коли дев'ять років підряд б'єш свою дружину!"
"УРРА-А!!! Я радію, бо я радий!!! І Ви будьте такими, трясця Вашій матері!"
Як тільки спалахувала нова голограма, інформація одразу чіплялася за мозок і намагалася висвітитися на сітківці. Мої лінзи з псі-блокатором виявилися заслабкими для того, щоб здержати весь потік інфи. Я у відчаї біжу по вулиці, ховаючись від настирливої пропаганди (чому ніхто крім мене не звертає на неї уваги? невже всі звикли?). Зупиняюся тільки на іншому кінці Сектору Розваг. Може хоч ті 50% комерційної реклами, які залишилися, мене врятують?
Ні! Міноборони нагадує громадянам про доблесних захисників Вітчизни, що подавили бунт конструктів на Альцесті. Знайомі зі шкільної лави імена: Грей ДОВБИХ, Уля КАСТОР, Семьйон ГОНЗАЛЕЖ, Куба ДЖУЛІАН, Френко БААДЕ... Конкістадори! Богатирі! Лицарі без страху й докору! Та хто зараз не знає, що Битва на Альцесті – блискуче розігране шоу, фальшивка, перфоманс для лохів-громадян! Бо Федерації, бачте, були потрібні герої! В той час, як ми вже півстоліття не висовуємся за межі Метагалактики!
Шепочучи "Задовбали!", повертаюся і з задоволенням плюю у щит з рекламою чайників.
На вулиці нічого не змінилося. Не бігли за мною ні Служба Контролю за Порядком, ні санітари місцевого філіалу "Kicheevo&Pavlovka Group"...
Кілька секунд – і виють сирени.
Мене пов'язали професійно. Звичайно ж, дуже м'яко. З любов'ю.
Я стою в наручниках перед трьома здорованями в уніформі Служби. Аж млосно.
– Що поганого тобі зробила ця людина, що ти плюєш на її зображення? Ну що? – еСКаПіст говорив зі мною добре знайомим довірливим тоном. Як з малою дитиною.
– Ти вже дорослий хлопець, маєш усвідомлювати, що ненависть – руйнує, тільки любов створює! Любов до людей! – втирав мені ескапіст, граючи м'язами.
Я – анічичирк.
– Ну, й чого мовчиш? – вичерпав словниковий запас рятівник моєї душі.
Я – наче німий.
– Е-ех, пропащий, – махнув на мене рукою ескапіст.
Я кивнув головою. По-моєму, йому це не сподобалося.
– Та вже не витримую... – розпинаюся я перед дільничним психологом СКП. – Не обов'язково контролювати кожен мій крок!
– То чому ж всі інші щасливі? – тихо питає психолог.
Я не знайшов аргументів.
– Федерація дала тобі все. Ти маєш безкоштовну та розвинену освіту, медицину, індустрію розваг, маєш змогу хоча б раз на рік полетіти до інших планет. Це все тобі дало твоє суспільство – бо воно любить тебе. І саме тому, через любов до кожного громадянина, суспільство не хоче, щоб цей громадянин – у даному випадку ти – не зміг реалізувати себе і був нещасливим. Тому суспільство – або, як хочеш, Федерація, бо це одне і те ж – бере на себе контроль за кожним громадянином. Ти можеш розпоряджатися своїм вільним часом як захочеш – тільки все добре в міру. Твоє життя розплановане по дням, твій роб... еее.. час навчання – по годинам. Федерація рішає – виходячи з твоїх індивідуальних особливостей – коли ти відпочиваєш, коли вчишся, коли працюєш. Щоб ти не витрачав час дарма. Те саме з вибором професії. Федеральні психологи сказали, що ти принесеш найбільшу користь суспільству, будучи юристом. І ти будеш юристом.
Психолог – сухий лисий дідок з чіпким поглядом. Він мав сильний і переконливий голос. Твердий, приємний. Та говорив тим же тоном, що й амбал-ескапіст до цього.
Я відчув, що закипаю.
– Але я хочу бути космольотчиком! Юриспруденція – тільки хобі! – стараюсь говорить спокійніше, та не виходить.
Психолог із докором дивиться на мене - без псі-блокатора.
– Ми поганого не радимо. Ми хочемо якнайкраще. Бо ми любимо тебе, Ендерс!
Довго ще сперечалися: я і лікар. Не доходить до мене, чому я маю жертвувать своїми мріями заради тих, хто мене любить.
– Я так і знав, що не переконаю тебе! – заявляє психолог. – Але є людина, яка зможе це зробити!
– Сізіфова праця, – буркнув я.
– Не поспішай з висновками! – хитро всміхнувся лікар і натиснув щось на ручці свого крісла.
Двері за моєю спиною тихо прочинилися. Я повернувся і... закляк.
Звичайно, я чув про таку практику. Відомим людям, кумирам, легше навернути просту людину на шлях істинний. За рахунок свого авторитету. Я чув і підозрював, що щось таке буде, але...
Руца Бааде!
– Не буду вам заважати, – ще хитріше всміхнувся психолог і котячим кроком вийшов з кабінету.
– Привіт, Ендерс. Ну й переполоху ти наробив!
Руца Бааде!
Суперзірка Великого Екрану, Міс Федерація поза конкурсом, королева об'ємного ТБ, володарка усіх можливих премій за ... та за все на світі! Внучка того самого Френко Бааде.
– Ааа.. угу... переполох... точніше не скажеш... міс Бааде...
– Просто Руца, Ендерсе.
Секс-символ мого покоління граціозно обійшла стіл, злегка хитаючи бедрами, зручно вмостилася в кріслі психолога, позбавивши мене божественного видовища її оголених струнких ніжок і об'ємної попки, елегантним жестом поправила розкішне темне волосся і подарувала мені посмішку, від якої мурашки по шкірі пішли.
– І для чого ти так, Ендерс? – м'яко-м'яко, майже ніжно, спитала вона.
Мені хотілося поговорити з нею зовсім не про те, але я знав, що за нами слідкують.
– Це важко пояснити, Руцо,... до речі, ти найчарівніша жінка, яку я коли-небудь бачив... коротше кажучи, мене не влашто...
– Я все розумію, друже, – перебила мене красуня. І як вона примудряється розмовляти – і водночас звабливо посміхатись? – Ти відчуваєш труднощі, з якими стикається майже кожен у твоєму віці. Тобі треба зрозуміти...
Я сидів з відкритим ротом. Руца продовжувала завчено переповідати найбанальніше, що є в шкільних підручниках психології. Про проблеми пубертатного періоду, волюнтаризм, боротьбу особистого та суспільного... Який маразм! До чого тут я?
– ... І у мене були свого часу схожі проблеми... – зізналася Руца.
– Стоп, стоп, стоп, – підняв я руку, – які в тебе могли бути проблеми? Ти з родини Героя Альцести, ти з дитинства мала стати актрисою, як я – юристом!
Краля розсміялася чисто та дзвінко – як і повинна сміятися суперзірка.
– Наївний... Думаєш, у мене було безхмарне дитинство та юність?
Я знову роззявив рота – ще ширше. У наступні десять хвилин мене накрив вал інфи, якої ви нізащо не почуєте від Центрінформу. Виявляється, кумир мільярдів Руца Бааде у дитинстві тікала з дому, захоплювалась зламом банків даних ("я мріяла стати хакером, а не актрисою"), втратила невинність у 13 років ("а не в 20, як я завжди кажу журналюгам"), і навіть захоплювалася наркотиками; потім кинула... але й зараз... ну зовсім-зовсім трошечки... ("буває, що цілих три дні – ні однієї таблетки!"). І це посол доброї волі та координатор Великої Гуманітарної Кампанії!
– Так що, як бачиш, не в одного тебе бувають негаразди! – життєрадісно заявила мій колишній кумир. – Послухай, Ендерсе, припини свою асоціальну поведінку. Ти будеш класним юристом. Тобі не набридло тягатися по кабінетам психологів? Повір, ми всі тебе любимо... я теж тебе люблю, – у мене серце затьохкало при цих її словах, – люблю, як співгромадянина. Ми всі тебе любимо і бажаємо тільки найкращого...
Мої нерви більше не витримували. Якщо раніше мене стримувала сексуальність Руци, то тепер, мабуть, я дійшов межі.
– А ви знаєте, що для мене найкраще? Га? Та непотрібна мені ваша любов...
– Хватить, все ясно, – втомлено заявив лисий психолог, шулікою залітаючи до кабінету. – Манія хлопця перетворюється на справжню хворобу.
За лисим до кабінету зайшли аж троє санітарів, а потім...
– Тату!
Він лишився стояти на місці. Просто стояв і дивився на мене холодними сірими очима, наче вперше бачив.
– Знов твої фокуси, Ендерс, – з безмежною втомою в голосі сказав батько. – Ти хочеш нас у могилу звести, так?
Я не знав, що сказати.
– Та що з тобою говорити! – розлютився тато. І тим же мученицьким голосом:
– З тобою треба щось робити. І я вирішив... рішив підтримати рішення про перепрограмування твоєї психіки.
Я закляк на місці. Не може такого бути! Я не хочу ставати іншою людиною!
– Так треба, синку, – я вперше в житті побачив, як по батькових щоках течуть сльози. – Ми з мамою старалися виховати тебе, Ендерсе, але не змогли... Може, в когось вийде краще. Удачі тобі в новому житті з новою психікою, Ендерс, і найголовніше... я люблю тебе, синку...
© Я. Заренко![]()
![]()