______
ф а н т а с т и к а
. : ІГОР ЖЕЛЕМ : .
. персональна сторінка .
. . . . . . . . . .
. : SF - ХРОНІКИ : .
. новини фантастики .
. . . . . . . . .
« SF » хроніки
ТВОРИ
Ігор ЖЕЛЕМ
ЕКСТРЕМАЛЬНА СИТУАЦІЯ
Настала його черга.
– Вирок остаточний, оскарженню не підлягає, виконується негайно! – повідомив робот-універсал.
Мартін розумів, що сперечатись з машиною марно, що механічною горлянкою цієї маріонетки віщує його величність Мозок зорельоту – навіжений електронний бовдур.
– Осуджений, пройдіть до місця страти! – наказав робот.
Кожної ночі Мозок вбивав одну людину. Мартін був останнім, тринадцятим. Загинула Лайза, його улюблена жінка. Загинув капітан. Загинув увесь екіпаж "Кассандри". Мозок влаштовував "суд", неодмінно доводив провину "підсудного", а потім спокійнісінько спалював жертву в печі утилізатора. Живцем!
Мозок насолоджувався стратою, смакував їх агонію як витончений садист. Вони не знали, хто стане наступним. Вони мали можливість чути "процес", кожен крок засудженого до печі, його злякане бурмотіння, схлипи і нестерпний передсмертний стогін. Мартін був останнім. Він вмирав уже дванадцять разів...
Не можна осуджувати осудженого, наскільки б жалюгідним той не був на ешафоті. Очікувана смерть, останній свідомий до неї крок спустошує людину, нівечить волю, гвалтує гордість найрозумнішої істоти в цій зоряній системі. Як не дивно, найбільш мужньою виявилась Лайза – єдина жінка в їх екіпажі. На порозі печі Лайза не ридала, не благала вбивцю про милість, поблажливість до неї як жінки.
– На третій станції воскреснеш...– сказала Лайза, коли прощалась з коханим. Вона знала, що він її чує. Вона сподівалась, що він її зрозуміє і хоча б ця, дванадцята людська жертва не буде даремною.
Лайза загинула вчора. А сьогодні, на "суді", Мозок запитав:
– Що таке третя станція?
Мартін не відповів. Навіщо машині древній міф про Христа, його скорботну путь на Голгофу?! Колись, разом із Лайзою, вони намагались пройти по ній – і зійшли на третій її зупинці. Було тяжко якось, прикро і соромно за людей, що зрадили бога. Лайза відвела його в храм...
"І воздасться кожному за ділами його!..".
Свого творця, прабатька, свого невигаданого бога зрадила машина. Мозок зорельоту творив "правосуддя": звинувачував, ухвалював вирок – і страчував!
Останній шлях – до печі, був неблизьким. Жилі відсіки, службові, реакторна палуба, трюм... Мартін прагнув себе запевнити, що цю трагічну роль – приреченого вмерти – він тільки грає. Він вивчав її мовчки, подумки, повторював під час кожної екзекуції – в своїй каюті, келії смерті. І щоби цей глум не вдався – блюзнірський, нелюдський – він не міг, просто не мав права тепер помилитись.
Супроводжував його потужний ескорт: універсал попереду, універсал позаду та два маленьких, але спритних стюарди з боків. Мартін йшов, як і належало приреченому: невпевнено, хистко, перечіпляючись. Люмінатори яскраво освітлювали довгу галерею і шахту ескалатора в її кінці. У шахті вони загаялись.
"Перша зупинка!" – зауважив Мартін. Тут, у вузькому тунелі, стюарди вже не могли притримувати в'язня за передпліччя. Вони пропустили Мартіна вперед. Транспортна смуга вигнулась крихітними зубцями, здригнулась і надто швидко – так Мартіну здавалось – рушила вниз. Поспішати тепер йому було нікуди! Робот, одначе, квапив його, підштовхував постійно іззаду, і іноді Мартіну доводилось перестрибувати відразу через дві сходинки.
Наступна галерея. Шахта в дальньому її тупику – похмура, вузька, вигнута в хижу спіраль-штопор.
"Друга зупинка!"– подумав Мартін. Він шкутильгав назустріч смерті повільно та неохоче, навіть схлипнув – так вимагала роль. Він не хотів, щоб Мозок запідозрив щось, змінив маршрут, або раптом, попри звичайну "процедуру", надумав убити його прямо тут, в галереї! Універсал покінчить з ним швидко та зі зневажливою легкістю: вдушить, проштрикне чимось, пошматує немічну людську плоть на огидні криваві кусні. Саме тепер він має бути точним, має протриматись до наступної шахти. Мартін вже знав, де вони зупиняться втретє. Якийсь шанс у нього був.
Чорні трикутники на яскраво-жовтому тлі. Ознака реакторної палуби. Їх процесія знову затрималась, витягнулась ланцюжком і тільки тоді продовжила рух ескалатором.
"Прибули,– вирішив Мартін.– Третя станція. Зараз або ніколи!".
Тут, у вузькому гвинтовому тунелі, стюард вже не міг йому якось перешкодити. Змійка появилась на другому його оберті. Ледь примітна, вигнута латинським S, із хижою клешнею на кожному кінчику.
Ніхто не знав, що би мало значити це тавро на внутрішньому стовбурі шахти – ні капітан, ні найперший його помічник, ні навіть Мозок зорельоту! Виникло воно недавно, після чергової профілактики "Кассандри" в місячних доках. До змійки звикли і вже не помічали – так собі, подряпина, безглуздий ієрогліф в шахті реакторної палуби. Не могла здогадуватись про лігво скорпіона й Лайза. Безперечно, не могла! Тоді чому там, унизу, вона нагадала Мартіну про третю станцію – єдиний, можливо, його порятунок?! Чому Мозок влаштував цю моторошну бійню? Як тест, останню перевірку з тортурами – для себе і Мартіна?!
Ніхто не знав і про дивну метаморфозу, що відбувалась з цим тавром кожного разу, коли Мартін з'являвся в шахті. Химерний ієрогліф змінювався. Членики довгого, двічі вигнутого тулуба ставали більш рельєфними, опуклими, їх крихітні лусочки піднімались, ворушились, створювали неприємне, справді зміїне шипіння, а ріжучий край обох клешень спалахував лиховісним червоним світлом. "Змія" вичікувала...
Так сталось і цього разу – на шляху Мартіна до пристосованої під плаху та крематорій печі утилізатора. Змійка ворухнулась, зашипіла, а хвилясті кінчики вигнутих клешень забруднились криваво-червоним флуоресціюючим накипом.
Мартін стрибнув – відчайдушно, як у вир, немовби хотів уникнути болісної страти і загинути тут, в шахті, розбитись об кераміт її внутрішнього стовбура. Стюард схопив його за лікоть і, можливо, втримав би, але змійка раптом витягнулась одним колінцем в просвіт тунелю, вхопила металічну ніжку своєю клешнею і без чутного зусилля розітнула її навпіл. Безглуздий, як здавалось, стрибок, нездоланна перешкода, каліцтво, смерть... Шахта здригнулась, і в її надміцних керамітових нутрощах виник отвір. Він нагадував пащу величезної риби, що полювала на таких, як Мартін, невдах. Десь там, в горлянці чудовиська палахкотів блакитний вогонь. Утікач занурився в нього. Діафрагма рішуче зімкнулась, і її металічні пелюстки захистили Мартіна від кривавого жаху – механічних катів, келії приречених і божевільного позитронного Мозку...
Десь потайки, у глибині душі він щиро сподівався, що підступна міць скорпіона йому ніколи й не знадобиться. Сумнівна це була перевага...
Пихатий і злопам'ятний злочинний геній страхітливо змінив себе з єдиною метою: піднестися, помститись і диктувати волю! Це зухвале гасло означало кров, страждання, загибель багатьох – мільйонів! І світ людей здригнувся. Болісні метастази розпачу й загальної зневіри похитнули його. Могутня Рада Землі виявилась безпомічною. Зупинялись виробництво, транспорт, відмовляв зв'язок... Здавалось, що час Страшного Суду настав і непохитному ладу речей в цьому самовдоволеному і гріховному світі прийшов-таки кінець!..
– Вогонь вогнем! – радив не менш злочинний, збочений і гострий розум.– Я можу прогнати диявола. Взамін за волю – мою!
Зі злочинцем уклали угоду – проти злочинця, генія зла! І тоді в'язень, істота з хворобливою і перекрученою фантазією, що заперечувала будь-яку вартість людського життя, створив S-капсулу. Він вийшов з неї скорпіоном, щоб влаштувати полювання на диявола, помститись меснику, і піти геть, облишити назавжди цей суєтний і остогидлий йому світ. Безумні стихії зітнулись, помножились взаємно і перевищили прийнятну межу дозволеного і терпимого в цій реальності. І загинули! Месник захлинувся власною гординею і ненавистю, а скорпіон безслідно і, як здавалось, назавжди зник.
Це було так давно... Виникла нова Рада, була створена Зовнішня Інспекція, а люди прорвались у великий космос. Про месника старались не згадувати. Прагнули забути і зловісний подвиг скорпіона. Дволице втілення зла затаврували, засудили і облишили в похмурому минулому...
Так, Мартін сподівався, що скандальне рішення Зовнішньої Інспекції – встановити S-капсулу на "Кассандрі" – тільки дивна і даремна примха, і в цьому рутинному рейсі вже напевно його не торкнеться. Але сталось так, що Мозок вирішив знищити екіпаж – чоловіків і Лайзу, єдину жінку, і тепер, на третій станції, Мартін вже не міг вагатись. Втім, стрибаючи в капсулу, він не був упевнений, що це найлегший спосіб піти із життя...
Він безпорадно вовтузився в чомусь густому і липкому. "Невже колір пекла блакитний?"– ще встиг здивуватись Мартін. Миготлива голубувата субстанція засліпила його, проникла в ротову порожнину, ніздрі, легені – і він захлинувся...
Навіть у Зовнішній Інспекції не зовсім розуміли, що відбувається з людиною S-капсулі.
– У кожного своє пекло! – застерігав її творець. Він пояснював плутано:– В прадавні часи ми втекли з повної реальності, заховались в маленькому, але дуже зручному її шматочку – де й животіємо по цей день. S-капсула ні в якому разі не перетворює свою "здобич", не перевтілює в таємниче чудовисько. Вона утворює в реальному щілину, поширює поступово вилом і проштовхує обранця до "втраченого пекла". "Первісна" чи "повна" реальність, ймовірно, доволі моторошне місце. Ймовірно і людина там перевтілюється, але передбачити, які вона здобуде крила – ангела чи демона – на жаль, не можна...
І злочинець сумно посміхався:
– Ангели і демони, зрештою, брати-близнята,– запевняв він.– Але ці, з німбом... Я уникаю їх. Вже краще скуштувати гріховний плід!
Мартін скуштував – і захлинувся гидотною блакитною цикутою. Не відчував, не уявляв, не мислив... Він знаходився десь поза простором і часом. Він стиснувся в щось невизначене і стороннє – грудку несамовитого первобутного страху, невимовної жалоби і вселенського відчаю. Він був дуже одинокою, чи не єдиною живою істотою в цій стерильній блакитній пустелі, і усвідомлення своєї непотрібної винятковості ще більше пригнічувало його. Живою?.. Чи він таки помер?! Чи це життя після смерті?! Та й, власне, що воно таке – життя? Біль, страх, голод, немічне плазування у ворожому світі мороку й непевності?.. Якщо так, то життя доволі мерзотна річ. І недоречна!
Він заплутався. Він багато чого не міг згадати. Він перебував у дуже дивній комі: розбитий і розчавлений – майже мертвий, він, проте, ще борсався, щось бурмотів, повз кудись навмання в блакитному мареві. Він не поринув, наперекір усьому, в блаженну нечулість і безпам'ять.
S-капсула "складала" людину в координатах поширеної реальності. Мартін виникав поступово з вселенського мороку, безладу уривистих спогадів, бентежних думок і цілої зливи жахливих прокльонів і лайки. Він здобув кінчики пальців, потім кінцівки, потім тулуб – і коли грудка живої плоті оформилась у "звичайне" людське тіло, він усвідомив себе і знову здобув "душу". Але чию? Також людську?!
В нього не лишилось часу на роздуми, хто і що він таке. Блакитне сяйво примерхло, перетворилось на суцільний морок, і тільки зловісне червоне S із клешнею на кожному кінчику ще мерехтіло на пелюстках діафрагми повернення.
Він не міг тепер вичікувати чи вагатись. Найменше зволікання означало б його довічне заслання в цей світ мороку – поза простором і часом...
Криваво-червоні клешні розітнули шматочок "поширеної" реальності, і він стрибнув в цей чудернацький миготливий отвір...
– Людина в координатах поширеної реальності не обов'язково скорпіон,– застерігав творець капсули.– Вона стане такою, якщо спроможеться здобути крила демона – промітний, холодний, навіть жорстокий розум, гидливість до всього суєтного і минущого і справді безмежний цинізм!
І вибір зупинили на ньому. Із багатьох – сотень тисяч – чомусь саме він, Мартін, міг змінити в капсулі якість і вийти з неї скорпіоном, підступною і надзвичайно небезпечною істотою. Так вирішили у Зовнішній Інспекції. "Кассандру" забезпечили S-капсулою, а його – таємною і доволі плутаною гіпотезою майже містичної прадавньої реальності.
"Невже в мені приховано стільки дрімучої первобутної люті? – жахався іноді Мартін.– Невже я запродався дияволу, і цей моторошний сон – про скорпіона і потойбічний світ – якось здійсниться?!". Він лякався самого себе. Він щиро хотів сподіватись, що свою велику роль в цьому похмурому карнавалі він, цілком можливо, ніколи і не створить.
Так і було – до останнього часу. До фатального рейсу в сузір'я Октанта! І був суд – машини над людиною. І була страта – в печі утилізатора. І вцілів, чомусь, тільки він, втікач в таємничу первісну реальність. Та чи відбулась втеча?!
Нездоланна і невмолима сила виштовхнула його у вимір реакторної палуби – на ескалатор її гвинтового тунелю. Нічого не змінилось. Його підштовхували роботи, а місце страти вже було поряд. І ніякої поширеної реальності – цілісної і дивовижної – і якихось там "скорпіонів". Нісенітниця, брехня, вигадка... Творець S-капсули їх обдурив, заплутав балачками про розпещених вередливих ангелів і демонів – всемогутніх і підступних – щоб накивати п'ятами...
Ні, Мартіна не охопили розпач і безглузда лють приреченого. Він міркував – швидко, точно, із холодним серцем. Цей факт уже сам по собі був знаменним, але зараз Мартін думав про інше. Він не хотів помирати. Він збирався уникнути страти, вистежити і вбити вбивцю – хто б це не був!
Він міркував. Шахта, тунель, роботи – так, наче нічого й не змінилось. І він не перетворився в дивовижну небезпечну комаху. Ось тільки ескалатор, чомусь, поводив себе досить дивно. Він смикався, сповільнював рух, зупинявся, так, ніби його механізм – безвідмовний і дубльований – раптом втрачав силу і взагалі міг вимкнутись.
Мартін міркував – швидко і точно. "Як скорпіон...",– подумав раптом він – і не злякався. Не здивувався, що за стільки років прокляття злого генія не втратило свою значимість і зловісну силу. "Як скорпіон!" – вже впевнено ствердив Мартін. Цілком можливо, що тікаючи від смерті він таки потрапив у ворожу всьому земному поширену реальність...
І знову ж, це неймовірне відкриття ніскільки його не збентежило. Він розглядався навколо зі вселенським спокоєм, наче був недоторканим, володарем долі в кожній реальності. Був скорпіоном!
Ескалатор пригальмовував, зупинявся, його конвульсії здавались все більш тривалими і недвозначними. Щось відбувалось із часом. В проміжках, коли транспортна смуга ставала нерухомою, механічний ескорт перетворювався в купу непотрібного металічного мотлоху. Роботи наче вимикались: їх параліч був одночасним і загальним. Тільки Мартін, чомусь, ще зберігав здатність рухатись, міркувати – і щось робити! Потім ескалатор здригався, і роботи знову підштовхували його – вниз, на реакторну палубу, до печі утилізатора!
Мартін міг використати чергову таку затримку, відштовхнути безпомічного стюарда, протиснутись повз універсала і стрибнути назад на другий рівень. Він без особливих зусиль міг зникнути, врятуватись втечею – але не став цього робити. Адже він – скорпіон! Він прибув сюди розібратись в дечому – і декого провчити!
Ескалатор здригнувся і знову зупинився. Мартін вже знав, як позбавитись надмірної уваги механічних вбивць. Неузгоджене по координаті часу тіло нестабільне в любому випадку – і в любій реальності!
Мартін схопив стюарда за маніпулятор – він виявився чомусь гнучким і слизьким, як ніжка велетенського спрута – і різким зусиллям перекинув через себе. Тяжкий універсал також похитнувся. Мартін
допоміг йому впасти, незграбне барило застрибало по сходинкам, боляче відтиснуло скорпіону ступню, зачіпило ще одну пару нерухомих механічних бовдурів, і незабаром всі чотири машини с моторошним металічним брязкотом зникли в наступному, передостанньому сегменті тунелю.
Скорпіон не встиг облишити простір з ушкодженим часом. Ескалатор здригнувся, і на його сходинках виникли роботи-привиди. Їх обриси були нечіткими, розпливчатими, металічний тулуб вібрував, а сенсорні вежі нагадували голови казкової потвори – люті, вогнедишні, з порожніми очницями і пащею здоровенної білої акули... Роботи не могли існувати відразу у двох точках простору – тут, біля Мартіна, і на нижньому сегменті ескалатора. Стався вибух.
Зла і брутальна стихія поглинула скорпіона, знівечила, затиснула в щось нечуле і безформне – і розторощила свідомість ущент. І він знову нічого не пам'ятав – як кричав щось несамовито, перевертаючись по крутій спіралі ескалатора, як з моторошним тріском і болем переламався навпіл його хребет, і як діафрагма реакторної палуби, чомусь, не розчинилася і зупинила його незграбне і стрімке падіння.
Він вовтузився в безодні мороку і болю. Він марив – про S-капсулу, поширену реальність і згубний для його катів дефект часу. Коли він спромігся, нарешті, розплющити з острахом очі, його побоювання справдились: він, побитий і покалічений, помирав на платформі транспортної шахти!
Помирав?! Ні, страта знову не відбулась. Він навіть подумав, що смерть, можливо, не така вже й кепська річ, майже втрачений рай у цій, поширеній реальності. Чому б і справді не померти, заснути назавжди, десь у потойбічному заховатись від болю, розпуки, страху, не мріяти про помсту і вже не існуючу для нього "Кассандру"?..
Ні, страта не відбулась. Десь у грудях пульсував біль. Серце квапливо проштовхувало його по судинам, променило в тулуб, кінцівки, голову – а це означало, що спинний мозок вцілів, якось відновився, і принизлива неміч безнадійного паралітика незабаром минеться.
Так і сталось. Він неначе лежав в розворушеній мурашиній купі. Крихітні комахи повзали по ньому, шматували ненажерно тремтячу плоть, але їх укуси, як не дивно, були цілющими: задубіла і майже нечула шкіра почервоніла, вкрилась краплинками рясного поту, він спромігся поворухнутись і, навіть, присісти.
Роботи – якщо це були роботи – вибухнули, втрісли як миляні бульбашки, і їх драглисті рештки забруднили стелю, стіни, перекочувались по зубцям нерухомих тепер сходинок і, звичайно, розпливались брудними плямами по тулубу скорпіона. Ось чому і було так світло: ця в'язка зеленкава субстанція інтенсивно випромінювала. Холодне фосфоричне світіння мерехтіло, іноді підсилювалось до нестерпного блиску, або, навпаки, пригасало і, навіть, "вимикалось" взагалі. Так холоне вуглик: жевріє, закриває свої розпечені оченята – і вмирає. Так вигоріли і дивні зеленкаві нутрощі: вони зотліли, зморщились, як шагренева шкіра, в маленькі блискучі цяточки і зникли, спломеніли цілковито в поширеній реальності.
"І ніяких труднощів з мерцями!"– зловісно посміхнувся Мартін.
Він оглянув себе. Цілий і майже неушкоджений. Ще болить шия, але біль вже холонучий і цілком стерпний. Він може рухатись. Він навіть чує чиїсь вкрадливі кроки на реакторній палубі.
Діафрагма вкрилась білястою памороззю, густим візерунком подряпин і глибоких тріщин – і розкололась, розкришилась на дрібні часточки, так, ніби складалась з тоненького нетривкого скла, а хтось могутній і дуже примхливий вирішив негайно усунути цю перешкоду – розчавити її, знищити...
Над купою гострих блискучих крижинок стояла Лайза.
– Я зробила помилку,– визнала вона.– Я вказала тобі на третю станцію. Ця фатальна згадка роз'єднала нас – більше і страшніше, ніж смерть!
Мартін дивився на її простягнуту руку і зволікав. Ні, він не торкнувся цієї долоні. Він самотужки підвівся і став масувати шию в тому місці, де недавній перелом ще позначався тупим холонучим болем.
Лайза зітхнула.
– Вихід, проте, існує,– повідомила вона.– Ти повинен знайти в собі мужність померти – тут, тепер!
Скорпіон не вбив її тільки тому, що не був упевнений хто чи що це таке, не уявляв, наскільки ця бестія небезпечна і чи смертна вона взагалі! Він пам'ятав, що перебуває в поширеній реальності, країні таємничій і чужій, що час в ній більш ніж дивний – уривчастий, крихкий, що зеленасті слимаки тут перевтілюються в роботів і помирають з насолодою – радісно проміняться, фосфоресціюють, мерехтять... Чому б і цій "зажуреній" Лайзі не бути підробкою, вельми досконалою зовнішньою подобою людини з огидним драглистим вмістом замість мозку і кісток?!
Скорпіон намагався вигадати час.
– Ця капсула... Як ти дізналась? – здивувався він.
Лайза спохмурніла.
– Капсула? – перепитала вона.– Звичайно ж, капсула! Це, мабуть, єдина лазівка в цілісну реальність. Капсула... Ні, я нічого про неї не знала. Нічого! Ти кепсько засинав останнім часом – перевертався, скрикував, стогнав щось про реакторну палубу і якесь там лігво... Ось я й подумала, що існує зв'язок – між тобою і химерним тавром в цій шахті. Я думала, що хоча б ти вцілієш – там, на "Кассандрі"! Я кохала тебе, Мартін... Але ж хто міг знати, що ця жахлива страта уявна, що це тільки перевтілення, болісний, але самий певний спосіб пройти в цілісну реальність. Ти чужий тут, Мартін. Ти приречений повернутись – на "Кассандру" – що майже неможливо, або померти – знайти себе справжнього і стати одним із нас!
– Ці роботи...– припинив він заупокійну.– Вони зникли. Вони розлетілись на шматки і спломеніли...
– Це примітивні форми. Вони можуть тільки копіювати – своєрідна мімікрія. Вони залежні, нерозумні і нестабільні, не створюють навіть власне темпоральне поле – ось ти їх і знищив! Я попереджала Його, що так станеться. Ти не боягуз, надто кмітливий, спритний і, як мені здається, якось пов'язаний з Зовнішньою Інспекцією. Але ВІН вирішив ризикнути ще раз. ВІН послав мене виправити мою ж помилку і допомогти тобі пройти цей скорботний шлях до кінця. Я вельми досконала форма, мене ніщо не зупинить. І заради нашого ж кохання я зроблю це – неодмінно!
– Адже це "Кассандра"? – уточнив Мартін.
– Це поширена реальність – повна, первісна, основна. Цей її шматочок зберігає структуру "Кассандри", доки зореліт ще існує в попередній, вузькій ніші. Але ВІН уже ввімкнув ліквідатор. Корабель загине. Зникне і цей недоречний клаптик цілісного всесвіту. Ти кмітливий, Мартін. Ти небезпечний. Але ти людина. Ти також зникнеш! Ти маєш встигнути померти – і відродитись! Іншого, на жаль, не існує...
Загинути?! Іншого не існує?! Скорпіон так не вважав. Він міркував – швидко, точно, із холодним серцем. Нехай так. Нехай це ворожий людині поширений світ. Але в ньому ще зберігся уламок вузької ніші! Він нагадує зореліт, а це означає, що Мартін, член страченого екіпажу, відмінно знає його будову. Він зуміє пограти тут в хованки! "Смикається" час, щось відбувається з простором, спотворюються звуки, образи – "поширення", безумовно, змінює причинні зв'язки і виникає зовсім нова, інша реальність. В ній існує життя. Примітивні форми, досконалі форми, з'явиться, можливо, і маса проміжних... Так, він тут чужа і вельми небажана ланка. Але він скорпіон! Він може вижити. Він зобов'язаний вціліти і спробувати повернутись – у вузьку нішу.
Страта, ВІН, поширення, химерне життя після смерті... І схоже на те, що Лайза так і не второпала, про яку капсулу йшла мова, і хто завітав до них інкогніто в поширену реальність! Якщо так, то він мав перевагу – деякий час!
Скорпіон міркував і, як здавалось, вже бачив можливе рішення – суперечливе, жорстоке, але вельми діюче. Але тепер... Тепер важливо розминутись з цією самовпевненою досконалою формою в подобі Лайзи і побачити ЙОГО. Скорпіон мав велику підозру, що зовсім не Мозок зорельоту, але цей таємничий ВІН – кровожерний ідол поширеної реальності – і кинув їх на заклання в цій зоряній пустелі!
Скорпіон прислухався до плутаних умовлянь Лайзи і спостерігав за її лицем, мімікою, жестами. Він шукав зачіпку, ту потаємну слабість, що притаманна кожній, навіть найбільш довершеній істоті – шукав і, поки що, не знаходив.
Так, це була Лайза – висока спокуслива чорнявка з чулими, трохи повнявими губами, м'яким співучим голосом і дуже жіночими витонченими долонями. Безумовно розумна, іноді вперта і примхлива, доволі впевнена в собі – та Лайза, що полонила Мартіна в попередній, вузькій реальності! Чи міг він підняти на неї руку?! Лайза... Ось тільки очі сумні, пригаслі – як у мерця? Майже нелюдські! Лайза?!
І чому всемогутній ВІН раптом вирішив, що Мартін покірно пройде за коханою в пекло?!
Скорпіон міркував. Без сумніву, що тут, в поширеній реальності, час неузгоджений, подрібнений на часточки і зовсім не являється гарантом цілісного і стабільного світу. Щоб вижити, не "відчувати", як псевдороботи в тунелі, зупинок часу, досконалі форми змушені створювати власну темпоральну броню. І скорпіон її бачив: ледь помітна червона павутинка щільно обгортала Лайзу з ніг до голови, пульсувала, тремтіла на лиці як ніжна вуаль при кожному гарячому подиху.
Бачив він і власну ауру – суцільну і значно потужнішу. Проявлялась вона поступово. Вздовж тулуба виникли синяво-чорні силові хорди, а проміжки заповнились безліччю овальних півпрозорих лусок. Приречений до смерті?! Ні, в такому панцирі він нагадував швидше хижака...
Зрозуміти що і як Лайза не встигла. Він брутально – ударом ноги в лице – збив її на підлогу і одним зусиллям зірвав з неї тендітну червону сіточку. І зупинив час – так йому здавалось! Він не знав в чому тут річ, але панцир якимось чином розштовхував ушкоджений час, і тепер, без всякого захисту, досконала форма стала примітивною... Лайза скрикнула злякано і завмерла, перетворилась в непотрібне, скинуте з постаменту мовчазне погруддя. Мартін бачив закляклу гримасу жаху на її обличчі і каламутні нелюдські очі.
"Це ще побачимо, хто тут більш досконала форма!"– подумав скорпіон і обережно переступив через тіло жінки. Він міг вбити її негайно: пересунути, перевернути якось на інший бік – і зі зверхністю маніяка-убивці спостерігати, як вона гине, випромінює себе сліпуче в поширену реальність...
Скорпіон поспішав. Він чув гуркіт в шахті ескалатора – хтось вельми кремезний біг Лайзі на поміч. Він пам'ятав, що там, у вузькій ніші, самоліквідатор ось-ось знищить "Кассандру". І ще він розумів, що тепер багато, дуже багато залежить від зустрічі з НИМ!
Скорпіон поспішав. Він оглянув реактори, переконався, що до критичної межі лишилось обмаль часу – хвилин зо двадцять, і кинувся в трюм. Він обрав довгий шлях, в обхід примітивних форм і їх більш досконалих побратимів. Ангари з планетарною технікою, сховища роботів, горезвісний утилізатор, технічні і складські відсіки – він пробіг їх на одному диханні і стрибнув у крихітний, для однієї людини, ліфт.
Кабіна зупинилась на рівні другої палуби. Скорпіон не вагаючись розбив освітлюючий сегмент на стелі, проповз в шахту і став підніматись по драбинці прискорюючого ротора на основний рівень. В майже повній темряві він бачив направляючі полози, "відкорковану" кабіну ліфта, якісь скоби, вм'ятини подовж усієї шахти. Він відмінно чув гул реакторів, далекі скрики, зойки – чув навіть уривчасте дихання досконалої форми, що підстерігала його на основному рівні! Він відчував себе сильним, спритним і небезпечним. Цілком можливо, що він і справді був скорпіоном!!!
Мартін підтягнувся до останньої діафрагми. Біляста паморозь, глибокі, майже наскрізні тріщини... Він виламав її, схопив "людину" за гомілку, підсік і різко потягнув на себе. Досконала форма скрикнула і з огидним вереском перекинулась в отвір шахти.
Мартін не цікавився, хто це був і чи розбився "вартовий" до смерті. Він виповз, нарешті, з шахти і побіг вздовж галереї до центральної рубки і секції Мозку "Кассандри". Так, йому зустрічались досконалі форми – в червоній, блідо-рожевій, бузковій захисній аурі. Якось йому перешкодити вони тепер не наважувались, навіть навпаки, розступались шанобливо, наче похмура його рішимість навіювала їм страх і побожний трепет.
Вхід в рубку охоронявся. Найбільш високі і кремезні члени їх екіпажу – капітан і другий пілот – дивились на Мартіна з відвертою ворожістю.
– Йшов би ти звідси,– процідив другий пілот.
Мартін зауважив їх броню. Силові хорди, овальні лусочки... Він здивувався. Ймовірно, що ці два суб'єкти тут, в поширеній реальності, теж володіли якостями скорпіона! Деякими...
Десь у вузькій ніші цокав ліквідатор. Мартін не міг чекати. І не хотів – скорпіон не відчував жалю до двоногих з тьмяними очима, не пам'ятав Лайзу, своє дивне до неї почуття. Він забув себе і цих, колись, людей.
Він був спритнішим: він ухилявся, рухався, він завдавав ударів, зривав темпоральний захист – і вбивав! В дефектах часу він підштовхував закляклих "вартових", вони розсипались, перетворювались в щось зелене і драглисте – і пломеніли.
Мартін пригадав умовне гасло, промовив його, і тільки тоді двері рубки прочинилися. В кріслі першого пілота сидів ВІН – той, самий перший скорпіон, геній зла і помсти.
– Так, я забув про Зовнішню Інспекцію,– сказав ВІН.– Я забув, що люди пам'ятають зло і S-капсулу ще неодмінно використають.
ВІН замислився.
– У тебе немає шансів,– вирішив ВІН.– Ти загинеш – разом з "Кассандрою" або раніше, від моєї руки! А жаль, справжні скорпіони – демони зла – виключна рідкість. Ти ж бачив ці форми – кволі, малорухливі... В поширеній реальності таких переважна більшість: досконалі форми, проміжні... Скорпіони тут панують неподільно! Ти куштував, Мартін, смак влади – абсолютної, безумовної?! Ні, людям не дано піднестися над власною нікчемністю, відчути себе богом – всемогутнім і всезнаючим... Абсолютно пануюча людина перетворюється в сатрапа, душителя, диктатора, того ж месника!..
– Ти настільки ж підступний і нетерпимий,– перервав його Мартін.– Ти вбиваєш.
– Смерть – абстракція,– заперечив ВІН,– таємнича, лякаюча своїми закляклими формами і неминучістю... В "поширеному" вимірі вона не існує. Потойбічний світ складніший, ніж міг собі уявити навіть найбільш зухвалий мрійник. Пекло і рай, суміщені дивовижним чином в дещо єдине – ось що таке повна реальність. Тут є можливість керувати часом – стискати, довільно кремсати його. Тут відстань або нескінчена, або не існує – дорівнює нулю. Тут вимірів – безліч, і людина, її багатовимірна тінь, існує в кожному з них... Так, все дуже складно, все дуже заплутано. Я й сам багато чого не розумію. Виходить, що в цій системі координат людина вічна, вона відкидає тінь як в минуле, так і в майбутнє, а її уявна смерть – тільки тимчасова відсутність в одному зі світів. Вузька ніша, в якій люди колись влаштувались, і є такий світ. Він має особливі властивості. Він надзвичайно стабільний і повністю замкнутий на себе. Облишити нішу майже неможливо, і людям здається, що їх всесвіт і є справжнім, істиною у вищій інстанції. Проте, відлуння цілісної реальності існують і в людському вимірі. Адже міфи про реінкарнацію, душу і потойбічне життя не виникли на порожньому місці! Помираючі, але так і не померлі щось пригадують – тунель, світло, голоси, незвичайна мелодія... Справа в тому, що у вузькій ніші людина опинилась в пастці: вона промайне на декілька десятків років і "вимикається". Ізольована надзамкнута система якимось чином "руйнує" її тінь, розпорошує в інших вимірах. Людина не "функціонує" сотні, іноді і тисячі років, щоб потім, при вдалому збігові обставин, знову промайнути у вузькій ніші: народитись, швидко зістарітись – і померти!
Висновок сумний і, навіть, трагічний: люди, найбільш досконала і життєздатна в поширеній реальності раса, замкнули себе у вузькій ніші і ледь животіють! Я хочу звільнити їх, повернути їм поширену реальність, колишню могутність, силу. "Кассандра" тільки перша ластівка...
– І що ж ти пропонуєш взамін? – запитав Мартін.– Горезвісну "досконалість форми"? Так, я бачив Лайзу. Ти вбив у ній красу, жіночість, перетворив в жалюгідну подобу людини. І таких, треба розуміти, тут більшість – кволих, залежних від тебе і тобі подібних. Може наші предки і створили колись вузьку нішу у своїх мріях, щоб стати людьми?! Ти не подумав про це?
– Ні, ми не зрозуміємо один одного,– зробив висновок ВІН.– А жаль... Мені доведеться тебе вбити!
ВІН зупинив час. Мартін відчув, що його темпоральна броня перетворилась в дуже жорсткий, спутуючий його з ніг до голови кокон. Він не міг зробити найменшого руху – навіть кліпнути повікою.
– Ти прогаяв шанс – бути разом зі мною, бути поруч зі мною...– сказав ВІН.– Але ти не гідний такої честі. Ти не скорпіон. Месник також був спритним і доволі могутнім, але він прагнув панувати там, у вузькій ніші. Який бовдур! Я міг провести його в цілісну реальність, але він опирався – і загинув. Загинеш і ти. Я вб'ю тебе голіруч...
У Мартіна вже був деякий досвід. Він зустрічався з Лайзою, бився з капітаном і його помічником. Він вже усвідомив, що час в поширеній реальності вельми відносний і в тій чи іншій мірі створюється кожною його формою. Мартін вислизнув зі сповільненого темпорального поля і знову зміг рухатись. ВІН негайно створив навколо прибульця новий кокон і кинувся йому назустріч. Битися Мартін вмів. Чому-чому, а древньому мистецтву рукопашного бою у Зовнішній Інспекції навчали обов'язково. Мартін знову позбувся оболонки крихкого часу, перехопив скорпіона за передпліччя і кинув через себе з таким розрахунком, щоб звихнути йому кінцівку в плечовому суглобі. ВІН закричав і незграбно впав на підлогу. Мартін стрибнув, намагаючись коліном розбити ворогу лице і, можливо, вбити його – в усякому разі, у цьому його "втіленні". Він запізнився. Скорпіон ухилився, схопив Мартіна іззаду за голову і різким ривком убік спробував зламати йому карк. Тільки блискавична реакція могла врятувати Мартіна. Ліктем він завдав супернику відчайдушний удар в пахвину і різко нахилився вперед. Обійми послабшали, і Мартін зміг вивільнитись.
Скорпіон також відчував біль. Він впав на коліна і закричав. Мартін знав, що зволікати не можна. Він спробував вдарити цього разу вже напевне – ребром долоні по скроням чи уразливим артеріям на шиї – і припинити сутичку. Скорпіон знову ухилився, і Мартін пронизав рукою порожнечу.
Скорпіон зрозумів, нарешті, що цього разу злегковажив суперника. ВІН вихопив звідкись пульсатор. Продовгуватий циліндр з блимаючим на одному кінчику яскраво-червоним вогником... Такої зброї Мартін ніколи не бачив і не мав уявлення, як вона діє.
– Зараз ти в мене потанцюєш! – процідив ВІН крізь зуби.
Мартін встиг впасти під промінь. Він кинувся скорпіону в ноги, вибив дивний пульсатор з його долоні і поцілив ногою в здухвину. Скорпіон скривився від болю, застогнав, потім впав рачки і поповз до виходу з рубки.
Мартін не став його переслідувати. Ліквідатор працював, і до вибуху "Кассандри" залишались лічені хвилини. Тяжко дихаючи, він підійшов до пульту, повернув важіль ліквідатора в гніздо і набрав на клавіатурі стандартну команду скасування. Він зупинив відлік за тринадцять секунд до анігіляції.
"Знову це фатальне число"– подумав Мартін. Життя після смерті, поширена реальність, всевладдя скорпіона... Все закінчилось брутальною бійкою – жорстокою, до смерті! Та й чи була вона, поширена реальність? Мартін міг марити досконалими формами і тим, найпершим скорпіоном! Він міг перебувати в глибокій комі, маячити, навіть помирати – і вигадати всю історію з процесом, стратою і капсулою... Вмираючий мозок здатний створити будь-яку ілюзію...
Мартін роздивився навколо. Так, це була "Кассандра". Все було саме так, як він пригадував. Ось тільки на підлозі центральної рубки лежав дивовижний пульсатор, а тулуб Мартіна огортала щільна темпоральна броня. ВІН зник. Мартін, звичайно, розумів, що протистояння не закінчилось. Він підняв пульсатор і став його вивчати. У вузькій ніші, безумовно, такої зброї не існувало. Коли він стиснув рукоятку сильніше, на кінчику циліндра спалахнув червоний вогник, потім виник яскравий, розбіжний конусом промінь. Він попав в люмінатор на стелі, і його блакитний фільтр зник. Ніяких шматочків пластику чи смороду горілого... Мартін зчудовано розглядав кріпильні гвинти і силовий кабель. Складалось таке враження, що люмінатор попросту ще не змонтований. "Знову щось із часом,– подумав Мартін.– Повернення цілі в минуле, чи що?!".
Мартін заховав пульсатор в кишеню і виглянув в галерею. ЙОГО тут не було. Основний рівень взагалі здавався пустельним, наче екіпаж пішов в трюм чи, навіть, облишив борт "Кассандри".
Мартін міркував – швидко, точно, із холодним серцем. Як скорпіон? Невже це все йому не примарилось? Поширена реальність, потойбічний світ досконалих форм – десь там, поза "Кассандрою". Якщо тільки ВІН не збрехав, якщо смерть насправді абстракція і людина вічна, то Мартін вже знав, як повернутись у вузьку нішу. Повернутись, можливо, разом з екіпажем!
Щоб фарс із "процесом" і стратою в печі утилізатора не повторився, Мартін заблокував ядро позитронного Мозку і допоміжну дублер-машину. Тепер йому належало вбити екіпаж "Кассандри" – тут в поширеній реальності. Капітана, другого пілота і ще когось – в шахті ліфта – він вже вивів з ладу. Разом з Лайзою залишилось "знешкодити" дев'ять досконалих форм...
Це було дивне полювання – людини на "нелюда". Дуже барвистий і точний нічний жах? Мартін намагався переконати себе, що це не сон чи маячіння його, помираючого десь... Крові не було. Досконалі форми перетворювались в мерехтливий зеленастий непотріб і палахкотіли, зникали безслідно за якихось півхвилини. Мартін заганяв їх у глухий кут – каюту, технічну нішу – руйнував темпоральний захист і дивився, як вони гинуть в ушкодженому часі. Міцний струс повітря, сліпучий спалах... Мартін щиро сподівався, що вони опам'ятаються там, у всесвіті людей.
Бортінженер, астробіолог, радник по науці... Так, Мартін вбивав їх без всякого жалю і докору. Ніхто не зміг чинити йому гідний опір. Він, зовнішній інспектор, умів битися. Він був спритнішим. Він міркував точно, із холодним серцем. Як скорпіон! Ця думка іноді жахала його. Він роздвоївся. Він виявив всередині себе щось чуже, первобутне – і нелюдське! Він змагався з цією похмурою тінню, але відчути себе попереднім вже не міг. Щось ушкодилось в ньому, змінилось. Він вбивав. Він відчув і майже схвалив смак несподіваної сили і влади – тієї, абсолютної! Крила демона? Крихкий час, досконалі форми... Або він попросту тратив глузд, божеволів?..
Останньою він вбив Лайзу, жінку з мертвотними, порожніми очима нелюда. Вона пішла з поширеної реальності в холодних сполохах зеленого полум'я. Мартін намагався пройти за нею, наздогнати, але раптом виявилось, що цей клятий захисний панцир прилягає до його тулуба дуже щільно, і навіть надзусиллям він не міг його позбутись. Мартін сторопів. Він збирався померти, рішуче покінчити з цим жахом – і не зміг! Він розгубився. Піч утилізатора? Тепер Мартін не був упевнений, що саме там зворотній шлях – у вузьку нішу.
Мартін знову оглянув зореліт. ЙОГО ніде не було. Мартін шукав у сховищах, трюмі, жилих відсіках. ВІН зник. Не виявляли особливої зацікавленості до Мартіна і роботи. Тільки деякі з них перетворились в примітивні форми – вже загинувший ескорт і декілька допоміжних пристроїв. Стюарди, прибиральники, аварійна група – у відсутності ЙОГО примітивні форми знітились, розступались перед Мартіном з острахом, наче він був їх давнім і заклятим ворогом.
Небезпека, як могло здатись, минула, і Мартін втратив пильність. Він не зауважив, що потужний універсал на другій палубі припідняв маніпулятор і вичікує слушного моменту – для нападу. Робот завдав Мартіну сильнющого удару по голові, збив на підлогу і перетиснув клешнею горлянку.
Він міг відтяти Мартіну голову: клацнути клешнею і перетнути трахею, судини, хребет. Мартін був безпомічним. Він знову цілковито залежав від примхи машини. Він стікав кров'ю, а в потьмареній його свідомості виникали якісь видіння. Скорпіони, ангели, демони... Він марив.
Робот тягнув його в трюм, до печі утилізатора. Мартін раптом подумав, що було б непогано померти прямо тепер, в обіймах цього механічного вбивці – і, можливо, повернутись у вузьку нішу. Задалась їм ця піч...
Червоні плями миготіли йому перед очима, але він міркував – швидко, точно, із холодним серцем. Це був незвичайний робот. Він створив навколо себе темпоральний захист – як у досконалих форм – і крихкий час ніяк на нього не впливав. Він був невразливий: з клішнею на шиї Мартін не міг зірвати з нього захисну червону павутину або якось зупинити. Мартін вичікував. Він сподівався, що робот вчинить-таки помилку...
Чорні трикутники на яскраво-жовтому тлі. Ознака реакторної палуби. Робот зупинився. Мозок "Кассандри" був заблокований, і автоматика не діяла. Діафрагму довелось відкривати натискуванням клавіші. Робот вивільнив праву руку Мартіна і потягнувся довгим гнучким щупальцем до перемикача. Цього було цілком достатньо, щоб Мартін вихопив з кишені пульсатор. Він спрямував його розтруб на маніпулятор з клішнею і відчайдушно стиснув рукоятку. Промінь зруйнував проміжний сегмент. Ніякого диму, смороду горілого... Відрубана клішня впала на підлогу, а Мартін встиг зробити ще один постріл. Він цілився в сенсорну вежу. Промінь був занадто вузьким, щоб знищити вежу повністю. Він випалив в керамітовій півсфері наскрізний отвір і вперся в стелю.
Робот послабив обійми, і Мартін зміг його відштовхнути. Він розумів, що часу в нього обмаль. Робот підключить резервні сенсори і знову побачить Мартіна. Або почує – він здатний вловити навіть биття людського серця.
Мартін відчинив діафрагму і кинувся в тунель реакторної палуби. Робот переслідував його. Мартін чув у верхньому сегменті тунелю шум маніпуляторів і якийсь металічний гуркіт. Вбивця був спритнішим. Він наздоганяв "підсудного".
Змія вичікувала. З хижими червоними клішнями на кожному кінчику, двічі вигнута... Членики її ворушились. Вона відчувала наближення скорпіона. Коли він опинився поряд, змія розпрямилась і пробила в цілісній реальності щілину – для Мартіна.
Він стрибнув в блакитне дещо – не вагаючись і стрімголов. Стрибнув і вбивця, але діафрагма зімкнулась, і він вдарився об внутрішній стовбур шахти. Мартін знову захлинувся мерзотною блакитною цикутою...
Він марив. Він вовтузився в клейкому і густому дещо. Він загруз у цій субстанції і був безпомічним, як комаха в павутиній сітці. Він бачив незнайомі обличчя і себе в кріслі-фіксаторі. Він чув дивний звук, наче хтось налагоджував старий рояль. Лункі удари камертону помножувались в його свідомості і завдавали болю.
– "Кассандра"... – простогнав Мартін.– Вона загине!
– "Кассандра"? – здивувався хтось.– Вона повернулась із сузір'я Октанта.
– Диявол... Там ховається диявол! – спробував викрикнути Мартін і розплющив очі.
Він знаходився в ізоляторі "Кассандри". Над ним схилився капітан.
– Ти марив,– сказав він.– Х-пропасниця. Ти був дуже хворий.
Він був дуже хворий. А вже ж, куди хворіший: цілісна реальність, люди-зомбі, роботи-убивці... Він невгамовно марив.
– Де Лайза? – запитав Мартін.
– Лайза? – спохмурнів капітан.– Вона чекає тебе.
"Кассандра", ізолятор. Ця істота з каламутними очима нелюда... Мартін збив її з ніг і притиснув лицем до підлоги. Очі. Вони як непідробна перепустка – назад, у світ людей...
– Бовдур! – закричав ВІН.– Я хотів тільки зупинити тебе. Це S-капсула. Вона конвертує тебе в формат вузької ніші – вже назавжди! За десяток-другий років ти здохнеш людиною! Ти занапастиш свою невмирущу душу...
– Смерть – абстракція! – нагадав Мартін.
Він убив ЙОГО. Відчайдушний зойк, хрускіт хребців і моторошний тріск розірваних сухожилків... Мартін також відчував біль. Він стратив себе ж – в поширеній реальності. Ізолятор знову перетворився в блакитну стерильну пустелю – дещо поза часом і простором...
Йому відразу не сподобалась ця завчена посмішка. В очах експерта він бачив відчуженість, якусь незрозумілу відразу і, навіть, зверхність. Так спостерігають за піддослідним пацюком. Йому не сподобалось це обличчя. Самовдоволене, рожевощоке і обвисле, воно нагадувало обплившу свічку.
– Де Лайза? – запитав Мартін.
– Лайза? – здивувався експерт.– Хто така Лайза?
Мартін міркував – швидко, точно, із холодним серцем. Як скорпіон? Він здригнувся. Він оглянув ноги, тулуб. Ні, захисний панцир зник. Можливо, він знову був людиною. Можливо...
Він починав щось невиразно пригадувати. Зовнішня Інспекція, досліди з підсвідомістю... Лайза? Так, він знав таку жінку. Лайза ніколи не літала за межі Сонячної системи. Та й "Кассандри", власне, не існувало...
– Вітаю,– сказав експерт.– Ти єдиний, хто пройшов цей тест. Я особисто вигадав казку про поширену реальність і S-капсулу. Екстремальна ситуація. Всі "гинули", і дослід доводилось припиняти. Тільки ти зміг вціліти у віртуальній реальності. Ти вцілів і, навіть, "повернув" у вузьку нішу екіпаж. Я дам згоду. Ти гідний бути першим серед перших! Ми ще "полетимо" – в сузір'я Октанта!
Екстремальна ситуація... Мартін міг вбити його негайно. За власні страждання. За болісну страту екіпажу в печі. За наругу над Лайзою, такий жахливий спогад про неї...
Мартін підвівся і завдав експерту різкого удару – ногою в пахвину. Зверхня посмішка зникла, і лице "вигадника" казок спотворилось гримасою болю. Він впав на коліна і, навіть, не зміг щось проскиглити. Він судомно хапав ротом повітря, як викинута на берег риба.
Мартін вийшов з кімнати тортур і чутно грюкнув дверми. В кишені комбінезона він знайшов дивовижний пульсатор – той, з поширеної реальності.
Мартін не здивувався. Він вирішив розшукати Лайзу. Він міркував – швидко, точно, із холодним серцем. Як скорпіон!
|
