новини | пошта | nota bene

ТВОРИ

   Ігор ЖЕЛЕМ

   КРИТИКА ЗРИМОЇ РЕАЛЬНОСТІ

   уривки

Зірка-колос борсалася у велетенському скупченні пилу. Пустотіла хмара ззовні була незвичною - мала химерну форму земляного горіха. Скупчення здавалося неоднорідним, складалося із безлічі клаптиків, було охоплене посередині скрутом світного газу. Кінчики такої петлиці поривалися у різні боки, поступово блякли і вгавали в мороці. Маленький пагін утворював ламане кутасте кільце. Його підніжжя торкалося щілини Лераба - пройми в коконі, куди пил чомусь не просякав.

"Манта" без пригод вернулася в реальність, зорієнтувалася, потім прискорилася у напрямі щілини. Належало обігнути хмару і виконати декілька точних навідних маневрів. Звіддаля туманність виглядала доволі розрідженою, незначною перешкодою для корабля і, тим більше, радіації могутньої зірки. Втім, уже біля хмари, мана сходила. Пил утворював компактні біляві скупчення, неозорні хмуристі рівнини, узвишшя. Проміння зірки розчинялося в коконі. Він мерехтів. Попелясті спалахи межували із претемними, як "вугільний лантух", вирвами. Назверх хмара нагадувала гігантську планету. Її поверхню обсідали дивацькі утвори: розпадини, брижуваті гребені, химерні тенета з непрозорих синювато-чорних ниточок. Над такою крицею і линула "Манта" в пошуках щілини Лераба. Прохід відкрився зненацька. Його зверхній отвір справді нагадував щілину. Вузька смужка з нерівними рваними закраїнами - немов зубаста паща чудовиська. Монстр полював на зорельоти. Він глитнув корабель зажерливо і цілком - і не вдавився!

"Манта" розвинула крейсерську швидкість. Пилу в тунелі не було. Мерехтлива газопилова субстанція дрейфує в межах хмаровиння, але свищ завжди лишається незмінним - прямим як промінь і безпечним. Середовий його проріз був схожим на ледь примітну крапку. "Манта" неухильно вражала цю мішень. На великому оглядовому екрані тунель нагадував витягнутий у довжину конус із гладкою внутрішньою поверхнею. Корабель стрімко ковзав по ній, заринався у крутіль майже добу. Потім збулося таїнство: розтруб гігантської лійки раптом розширився і виштовхнув корабель у внутрішній обшир. "Манта" опинилася в дивному світі - прихованому від інших зірок, забутому і безвісному. Центром цього всесвіту була могутня розбуяла зірка, що зберегла на орбіті лише двох васалів - вогнисту планету і її незвичайний супутник. Зорі Чумацького Шляху мерехтіли непевно, часом блякли і внівець пригасали в мертвущому німбі кокона. Щось зовсім штучне було в будові цієї системи.

Щілина Лераба не впиралася своєю віссю в ету Кіля, простромлювала кокон навкіс. Мозок відхилив "Манту" на траєкторію зближення з планетою. Відстань до мети для основного телескопа була незначною. Мозок висвітив на екрані зображення єдиного світу цієї системи. Вісім мас Землі, вісь обертання спрямована до зірки, суцільна завітрена пустеля. Супутник чаїться за планетою в секторі тіні, освітлений лише вторинним випромінюванням кокона. З наближенням стає помітним зовнішній полюс і ланцюжок правильних круглястих западин уздовж екватора. До виходу на кругову орбіту зоставалися лічені години. "Манта" почала вповільнюватися. Опалений диск планети затулив частину зірки, потім змістився в її центр і став стрімко ростися. Довкола нього утворилося пломенисте кільце, але воно тоншало і незабаром зникло. Корабель знаходився в мертвій зоні - секторі планетарної тіні.

Коли обійми супутника стали чутними, "Манта" перемкнула маршові двигуни на режим основного гальмування...

___________________________

...Катапульта м'яко виштовхнула бот в зоряне урвище. Човник прихилився на лівий борт, спробував дзюбнути носом убік, геть від Лемми. Автопілот приборкав його, вирівняв і погнав до супутника - на зниження.

Рем не втручався в керування. Посадка не була складною, кібер впорається. "Манта" мовчала. Рем зауважив стриманість екіпажу. Обійшлося без силуваних обіймів, похмурих поглядів і тієї непевності, що доконче виникає при спілкуванні з приреченим. Рема не споряджали в останню путь, не відсилали гинути чи втрачати розум. Ніхто з ним не прощався. Його чекала робота, складна і небезпечна. Це - великий космос. Саме життя, врешті-решт, пригода доволі ризикована, якщо не обернулося на животіння якогось легкодуха.

Капітан був неговіркий.

- Ми тебе не кинемо,- запевнив він.- А в разі потреби - спробуємо виручити.

Док і бортінженер допомогли Сильвії протиснутися в бот.

- Вона непередбачувана,- нагадав док.- Не повертайся до неї спиною. І не сподівайся дуже на гамівний комбінезон.

Бортінженер притримав Рема за плече.

- Удачі, друзяко,- посміхнувся він.- Ми будемо чуйні. Опліч - проб'ємося! Неодмінно!

- Не озирайся на "Манту",- сказав радник.- Ми втрутимося, коли зможемо.

Другий пілот знаходився в рубці. Він зв'язався з ботом, коли Рем уже дав сигнал готовності до старту.

- Я проведу вас до самої бази,- повідомив він.- Якщо виникне необхідність терміново залишити Лемму - залізай в бот. Герметизувати його не конче, головне, щоб ти знаходився всередині. Далі - мій клопіт. Успіху!

"Манта" мовчала. Бортові вогники позначували її витончені подовгасті контури. Візерунок мерехтів, зменшувався, утворив маленьке яскраве сузір'я, а потім, раптом, вимкнувся. Бот також був непримітним: проблисковий маяк не працював, а габаритні мітки ледь жевріли. Рем глянув на Сильвію. Крізь захисні світлофільтри він не бачив її обличчя. Пухкий білий скафандр, блакитні стяжки на суглобах, масивний шолом і димчасте скло однобічного зору. "Людина в скафандрі як лялька,- думав Рем,- незграбна й безлика".

Бот знижався простопадно, керував обтічник у поверхню, немов збирався простромити супутник і зльоту проникнути в його химерний лабіринт. Коли до плескатого, без метеорних віспин, сірого плато зосталися лічені милі, а нестримне падіння здавалося згубним, човник вийшов із піке. Автопілот пригальмував, притиснув бот до поверхні, потім скерував його до полюса. Вони знаходилися над Леммою. Поземний літ був безпечним: ніяких гір, узвиш чи інших перешкод - немов їх свідомо колись усунули велетенською праскою саме для таких розваг. Лише іноді зустрічалися невеликі пагорби чи розпадини. Під човником поверхня нагадувала стрімкий каламутний потік. Дивна аура пилового кокона означала в цьому світі небо - мерехтливе, сріблисто-блакитне, розфарбоване очками порізнених зірок.

Перегони до полюса були нетривалими. Стрімкий сірий потік під днищем бота сповільнився, потім удалині став помітним вал пилу, що оточував панцир по усьому периметру. Човник обережно проминув його і ковзав тепер над поверхнею зовнішнього бігуна. Білим панцир здавався тільки у звиклому денному посвіті. Вторинне світіння кокона надавало йому блакитного полиску. Гігантські шестикутні плити були вкладені так щільно, що навіть зблизька їх грані лишалися майже непомітними, нагадували ажурове павутиння. Виникало суцільне, неприродно гладке і чисте поле. Праворуч мигнуло блакитне вічко відкритого колодязя, але бот не гальмував. Він рухався тільки вперед. На обрії став помітним маяк "Амальтеї". Його сигнальна вежа здіймалася над основним куполом бази. Сам купол був охоплений послідовно трьома кільцями. Найбільше зовнішнє кільце зі шлюзовими камерами спиралося безпосередньо на базисну платформу.

Рем причалив бот поруч із черепахами "Цепеліна". Автоматика переходової камери діяла справно. Рем, Сильвія і її механічний опікун без завад пройшли всередину "Амальтеї" - бази планетарного типу, кинутої колись людьми з безладним поквапом...

___________________________

...Усе переплуталося в його свідомості, як у швидкоплинному і тривожному ранковому сні: миготіли образи, лиця, хтось голосом Лайми заклинав не стрибати в колодязь, а кібер уперто лякав ікс-фактором. Зойки, стогони, показні, але дуже виразні і барвисті жахи навколо - такі тортури цілком могли пошкодити психіку, пристрахати до міцної гикавки вже напевно! Зомбі-захист вчасно блокував мозок. Рем отемнів, оглухнув, розівчився мислити... Так по справжньому він не сконав, під бронею захисного гальмування лишилося щось живе і цільне. Коли ланцюги корекції узгодилися з корою великих півкуль мозку, Рем знову усвідомив себе. Він отямився на півшляху до сто дев'ятого боксу, саме коло порталу в центральний купол. У скронях ще гупав тупий біль, на спині, здавалося, бовтався важкий ранець, але Рем ізнову тверезо міркував і вільно пересувався. Мозок "Амальтеї" цілком міг забріхуватися, вигадувати різні небилиці, але час наступної пульсації кібер вказав точно - через дванадцять секунд. Саме, щоб вийти із рубки і зробити декілька неквапливих кроків.

Рем був циніком і нічого не брав на віру. Кібер що завгодно міг уявити собі про Лемму, її панцир і лабіринт! Могла фантазувати Лайма. Активність певної системи, зустрічне мислення, ікс-фактор, таємничий двійник... Так, Рем мав це на увазі, але спирався на реальність, що розумілася і приймалася ним особисто. В його системі координат із великою ймовірністю існувала лише відлюдна "Амальтея", він сам і, мабуть, ще Сильвія. Навіть Лайма могла бути гаданою, наслідком тривожного очікування і самітності!

І зненацька ця непевна ява збагатилася новою дійовою особою: під хльосткі щиглики силового батога з боксу прожогом вискочив рудоволосий здоровко. Доглядач не переслідував його в галереї. Робот зупинився коло дверей, блимнув застережливо баштою сенсорів і відкотився назад у каюту Сильвії.

- У-у-у, собацюра!..- важко сапаючи, прохрипів рудий.

Доглядач відшмагав його належно. Тільки в одному разі павук міг застосувати силу до людини: для її ж порятунку, або захисту іншої людини! "Навряд він шукав у Сильвії притулку чи дружньої ради,- міркував Рем.- Увірвався без запросин, несподівано для себе спіткав діючого робота - та й дістав на горіхи!"

- Не варто було сунути без дозволу,- зауважив Рем. Він без вагань упізнав головного енергетика монтажної групи Рутгера Ф.- Кібер мабуть вважав твої дії агресивними.

Рутгер пересіпнувся як обпарений, немов і справді не бачив Рема чи приймав його за якусь німотну примарну істоту! Засторога, недовіра, лютощі - тільки не переляк відбилися на його спотвореному гримасою болю обличчі.

- Ти хто ще такий?! - владно запитав він.- Відкіля взявся?

- Відтіля,- Рем невиразно махнув рукою в стелю. Він вирішив, що перед Рутгером вгинатися не можна - в жодному разі не показувати слабосилля! Якщо Лайма казала правду, і Рутгер дійсно убивця, то повинен одразу дістати відкоша.

- Ти що тут поробляєш, чоловіче? - незворушно запитав Рем і зробив крок назустріч.

Рутгер, здавалося, розгубився. Він задкував, оглядався підозріливо, прислухався до чогось.

- Нічого не второпаю,- бурмотав він.- Система напружена, як ніколи. Мабуть Саке має рацію - позначилося втручання! Але чому ти не плазуєш?

Рутгер опанував себе. Він уперся в Рема гнітючим гіпнотичним поглядом голодного вужа, штовхнув прихованою в ньому ворожістю. Рем відчув біль у спині, але вистояв.

- Виводь людей на поверхню,- сказав Рем, заступаючи прохід у бокс,- нам треба порозумітися.

Рутгер пихкав, штовхав прибульця безбарвними, сповненими люті очима. Вени на його скронях набрякли, лице стало червонявим, майже багрянистим, а волохаті долоні нагадували важенні кулаки-довбні боксера.

- Май на увазі, що поміч робота мені не знадобиться,- попередив Рем.- Облагоджу тебе під волоський горіх на протязі хвилини - і голіруч!

Рутгер втрачав самовладу. Ярість наповнювала його і, здавалося, бійка неминуча. А потім сила, що гнітила їх обох ослабла, і Рем відчув, як зомбі-захист вимикається. Рутгер одразу знітився.

- Ще побачимося! - гаркнув він, розвернувся і покрокував геть.

- Неодмінно,- кинув йому навздогін Рем.

Криза минула. Рем почував виснагу, як після трьох безсонних ночей поспіль. У холі він зіштовхнувся з доглядачем.

- Були гості? - поцікавився він.

- Так,- відповів робот.- Я заборонив йому входити, але він не зважив.

- Зроби мені хорошої міцної кави,- попросив Рем.

- І мені також - подвійної! - почулося з каюти.

Рем був настільки зморений, що навіть не вразився. Коли він увійшов до каюти, Сильвія поквапом укладала зачіску. Рем спробував посміхнутися.

- Що будемо робити далі? - запитала Сильвія.

- Не маю уяви,- зізнався Рем.- Можна піднятися на "Манту".

- Це не вихід,- заперечила Сильвія.- Оскільки ми вже тут, треба спробувати хоча б щось з'ясувати.

- Воно ніби й так...- мляво погодився Рем. Він засинав.- Лайма натякала, що ми тепер міцно припнуті до Лемми. Обоє!

- Загрозою божевілля? - припустила Сильвія.

- Можливо. Ти пам'ятаєш хворобу?

- Чи пам'ятаю я хворобу? - прошепотіла Сильвія.- Звісно ж, пригадую...

Робот проштовхнув у кімнату візок із кавою, якимись солодощами і місткою пляшкою.

- Хто порадив захопити? - здивувався Рем, розглядаючи старий коньяк.

- Лайма. Вона у барі.

- Покличемо? - запропонувала Сильвія.

- Іншим разом,- Рем відкоркував пляшку і наповнив крихітні чарки.- Кава холоне.

Кавник був великий. Рем доливав каву собі і Сильвії. Вони смакували її маленькими ковтками, іноді перехиляли чарки - мовчки, без якихось заздоровниць. Чудодійна сумішка міцних трунків заспокоїла і відсвіжила їх.

- Хвороби нібито й немає,- пригадувала Сильвія.- Це наче інша якість буття, існування. Особлива перцепція світу. Якихось змін у собі ти не вбачаєш. Ти цілком нормальна людина, але от навколо все... деформується! Незбіги і всілякі спотворення попервах майже непоказні і стосуються окремих маловажних дрібниць. Діє психологічний захист: ти вчишся не звертати увагу на щось дивне і незрозуміле. Примаритися може всяке. Компенсувати деформацію, пояснювати її перевтомою і вибриками уяви вдається досить довго. Людина чує якісь шурхоти, бачить таємниче мерехтіння у темряві, дивовижні сни...

- Сновиддя? - уточнив Рем.

- Так, дуже барвні і виразні марення. Згодом, коли з'являються перші галюцинації, а клаптики деформованої реальності зливаються докупи і утворюють дещо зовсім алогічне, починаєш розуміти, що зі світом щось відбувається. Наголошую: не з тобою, а з навколишнім світом! Рем, після експедиції до Лемми я вже не працювала і мала вдоволь часу, щоб займатися собою. В двері постійно хтось грюкав, стільці підстрибували, підлога ставала липкою... Я усвідомила, що це вже не викривлення реальності, що зі мною щось негаразд. Перш ніж звернутися до Центру Мозку, я вирішила себе обстежити. Діагност-машина посутніх відхилень не виявила і порадила глибинне зондування. Рем, я проходила його щодня аж до вбивства - і завжди марно! Порушення розумової діяльності? Та зонд не встановив навіть функціональних фобій! Я ускладнювала програму зондування, підмінювала блоки діагноста... Машина вважала мене практично здоровою! Структури пам'яті, синтез, аналіз, асоціативне мислення - все в межах норми.

- Коефіцієнт інтелекту?

- Попередній, не зменшився бодай на щабель. Уявляєш?! А довкола діється якась чортівня. З'явилися різноманітні голоси, вони глузують, вимагають, погрожують. Із темрявих закамарків якісь виродки плазують із кривими пиками... Як не вивертайся - класичні галюцинації! Навіть бовдуру зрозуміло, що це розщіп, мислення у крайнощах - невиліковне навіть у наш час. А машина вважає тебе цілком нормальною! Дивина та й годі. Я намагалася приймати потужні коректори, навіть нейрокоп! Ефекту жодного: навколо миготять кульові блискавки, чутно якісь хрипи, стогони, тіні пхикають, витанцьовують танок живота. Справжнісінький шабаш, тільки відьми на мітлах ще не літають! Я вже не йняла віру діагност-машині, віднайшла прадідні психологічні тест-таблиці і влаштувала собі суворий іспит. У гіршому разі тести визначали невротизацію особистості, але ніякого зниження інтелекту чи вгасання емоцій.

- Ось тут ти хибишся,- заперечив Рем.- Суттєву зміну емоційного фону - пригніченість, невмотивовану агресію, підозріливість - у тебе зауважили незабаром після повернення з Лемми.

- Коли тобі здається, що потихеньку божеволієш, настрій, звісно, буде жахливим! Погіршиться сон, апетит - але це результат психологічного шоку. Поступово тебе опановує думка: позаяк ти здоровий і розумово повноцінний, значить реальність і справді змінилася, щось чи хтось над тобою злорадно глузує. Ти стаєш надміру обережним, підозріливим, пристосовуєшся до обставин, уперто вишукуєш у незрозумілому якусь логіку, хитрощі, підступний намір. Шукаєш - і не знаходиш! Вирізняти спотворення стає важко, межа реальності і уявного руйнується, зникає, і шляху назад, до здорового глузду, вже нема. Ти опиняєшся у фантазійному всесвіті - суперечливому, ірраціональному, існуючому по законах страхітної казки. Пластичні форми, миттєві переміщення, помисливі трансформації, розмай кольорів, звуків, невіданих раніше почувань... Так, цей світ збожеволів! Ти тут прибулець, чужий, нікому не потрібен зі своєю сталістю і похмурою пикою. Ти приречений на загибель або животіння безногого каліки. Чому?! Бо вмерти тобі не дасть твоє ж минуле - фізично ти залишився у ньому.

- Як це розуміти? - здивувався Рем.- Реальність, ніби, розгалужується?

- Щось таке...- погодилася Сильвія.- Тілесна оболонка застрягає в старій системі координат - тут нею опікуються, містять у притулок на зразок станції "Марс-8". Але думка, розум і, коли до вподоби, душа - існують уже в іншому вимірі. Звісно, така людина неповноцінна.

- Пастка для душі...- міркував Рем.- І, всупереч усьому, така людина не почуває себе впослідженою?

- Так, шаленець вважає, що це з навколишнім світом щось коїться. Адже світів безліч - у кожній свідомості осібне задзеркалля, кожна людина живе так, наче Всесвіт кружляє саме навколо неї! В цьому нуртовищі цілком можуть бути й дивовижні реальності, сприйнятні лише навіженими.

- Або існуючі тільки в їх уяві,- зауважив Рем.- Розчахнута, пошарована реальність, інший, майже рівнобіжний світ - на противагу нашому, матеріальному та осяжному? Сильвія, це хвороба, тяжкий розлад свідомості.

- Як ти сказав - інший світ? Так, вражаюче інший - приголомшливий, відмінний. Легкий, кольоровий, сповнений гармонії. Надреальний. Його треба бачити, відчути... Недарма кажуть, що всі генії дивакуваті, навіть трішки шалені! Мені тепер здається, що саме в тому, божевільно іншому світі, вони й набираються наснаги генія!

- Радісний, легкий... І вбиваючий! - уточнив Рем.

- Компенсувати дільбу між реальностями все тяжче. Втрата контролю неминуча,- зітхнула Сильвія.- Вбивство, самострата, агресивна поведінка, важкі депресії, манії...

- Чому вбивала ти? - запитав Рем.

- Як шкода, що виправити уже нічого не можна,- дуже тихо, майже пошепки сказала Сильвія,- як шкода...

Вона глянула на доглядача, що примостився в кутку кімнати і монотонно блимав баштою сенсорів.

- Рем, інший світ реальний, як цей робот-павук. Я існувала в ньому аж до вчорашньої ночі. Там поневолені всі пацієнти Ортеги - усвідомлюють інший світ, бачать, всотують як єдину непорушну істину. Це важко пояснити. Все почалося з нічних страховинь. Навіть після десяти-дванадцяти годин у ліжку я просиналася кволою, з головним болем і дзенькотом у вухах. Так щодня... Працювати в такому стані я вже не могла. Неможливо зосередитися, та й бажання чимось займатися вже не було. Мені довелося піти з Галактичної Мережі, коли з'явилося двоїсте бачення. Я сприймала дві реальності водночас: світ, в якому животіла дотепер, і рівночасно світ інший, дивовижний і таємничий. У темрявих закутках, підворіттях, пустельних кімнатах і закинутих шахтах підземки - десь під вечір інше прозиралося нечіткою попелястою сіточкою, потім контраст підсилився, вирізнялися обриси, форми. Згодом інше стало проектуватися на денну реальність, переплуталося з нею, і тільки чорно-біле забарвлення інших образів позначало їх потойбічну природу. Криза настала, коли інший світ став кольоровим і озвученим. Тепер вирізняти реальності - справжню і примарну - було вже несила. Я плутала двері, не впізнавала знайомих і друзів, лякалася звиклого шепотання, як громовиці у ясний день. Я бачила і чула інакше!

- Ти втратила орієнтацію в просторі і часі,- погодився Рем.- Людський мозок - немислимо складний утвір. Ушкоджений, він намалює в твоїй уяві що завгодно. Ти божеволіла!

- Ти не ймеш мені віри,- зітхнула Сильвія.

- Чому ж, я не маю сумніву, що для тебе все відбувалося саме так!

- Я вимкнула комунікатори, скасувала старі знайомства, обмежила контакти із зовнішнім світом. Певний час я намагалася щось читати, розібратися в своїх відчуваннях, якось пристосуватися. Коли прийшла звістка про евакуацію "Амальтеї", я зрозуміла, що вороття вже немає. Іноді мені ставало краще. Я знову могла спілкуватися, часом виходити з кимось на прогулянку. Ми сиділи з тим юнаком на платановій алеї. Було яснозоряне небо. Зірки мене заспокоювали. Я тішилася, що можу просто сидіти і впоювати їх мерехтіння - як нормальна людина! Промайнула думка, що, можливо, все ще й минеться.

Сильвія гірко посміхнулась.

- Справдішня реальність перемінилася на іншу, сповнену видив, блискавично. Я раптом зауважила в своїх руках осиковий кілок. Упир облапував мене, тягся вискаленою пащею до шиї. Я не встигла вразитися, збагнути абсурдність і неможливість ситуації. Без вагань я встромила прикіл йому в груди і стежила, як кровопій усихає на вбивчому для нього осиковому шпичаку. Ось так! І лише потім я розгледілася. Світ інший був дивний, спотворений, настрашливий. Стовбури дерев захищені довженними шпичаками, листя немає, петлясті гілки ворушаться як мацки спрута, порипують... Небо - суцільна чорнильна цята. Під ногами безкраїсть пухнатих кульбаб. Там плазують дивовижні створіння, теркотять, намагаються вхопити ніжку панни чіпкими вусиками. Горбиста, вся у вибоях дорога зміїть, верне до невеличкого пагорка, де знаходимося ми з конаючим упирем. Навпроти тупцяє ще одна прочвара з надто довгими іклами. Вона єхидно посміхається, хилить голову до невдачливого побратима, щоб запевнитися, що той дійсно опрягся. Упир міцно тримає мене за передпліччя. В нього пещені долоні аристократа-збоченця. Він не здогадується, що я потаїла за спиною важкий кругляк. Від удару в скроню його череп рипає, як шкаралупа зогнилого горіха. Чудовисько вишкіряється, несамовито клацає зубами, падає догоричерева, а я, сповнена жаху, тікаю геть. Геть від цього абсурду, страхітної казки!

Сильвія важко дихала, наче виснажлива втеча тривала досі.

- Вампіри і заяложене чорнилом небо не існують, запевняю я себе, це марення, галюцинації... Я хвора - душевнохвора! Мені б тепер у Центр Мозку потрапити... Але як його віднайти? Ці кульбаби, шпичасті дерева... Тут не сядеш у мобіл, не подзвониш кому-небудь... Браслет зв'язку?! На SOS-виклик рятувальники з'являються за лічені хвилини! Браслет? Але... плаття нагадує тепер вільний, до п'ят, сніжно-білий хітон, туфлі перетворилися на гостроносі сандалети, а браслет зв'язку на лівому зап'ясті утворив дуже коштовну прикрасу. Цього бути не може! Я уважно оглядаю золоте кільце, торкаюся вкраплених у ньому діамантів, але вони не блимають, не спалахують як сенсори браслета. Там, усередині камінців, відображається тільки смоляне небо. Втім, це браслет, він якимось чином змінився у моєму сприйнятті - я впевнена у цьому. Попелясті кульбаби, шпичасті дерева навколо - це перелісся, де ми й сиділи. А ця вибоїста дорога не що інше, як платанова алея! Я пам'ятаю цю стежину, минала її щодня - роками! Десь поруч центр Галактичної Мережі, там люди, знайомі... Біжу не озираючись, удогін рокіт, тюкання. Втікаю, як від смерті! Будинок центру нагадує вкриту бруднючим мохом обвітрену порепану скелю. Огидна прочвара кидається на мене. Щосили б'ю ногою у вигнутий дзьоб чудовиська. Я в паніці, біжу навмання... Починається дощ, справжня злива. Цяточки чорнила бруднять мій хітон, руки, обличчя. Я в розпачі. Якась тінь попереду. Ще одна потвора? Ні, людина, якийсь хлопчисько. Біля нього жахіття блякне, а фіолетовий дощ перетворюється на осінню мжичку! Але варто відвести від хлопчака очі, з острахом глянути на узбіччя, і жах відновлюється - фіолетовий, із кульбабами і шпичаками на стовбурах дерев. Я дивлюся на рятівника як на ікону, але той чомусь лякається, задкує із роззявленим ротом, намагається втекти. Кидає мене у цьому страхітному світі! Я намагаюся його наздогнати, кличу, прошу, благаю, репетую, плачу! Я не можу його втратити. Він моя остання надія, єдиний місток до здорового глузду! Але ні, хлопчак летить як вітер, страх окрилив його... Разом із втікачем віддаляється мокра бруківка, дощова осінь і мерехтливі зірки. Я скидаю сандалі і роблю останнє зусилля. Тепер або ніколи! Великий хижий птах наздоганяє нас, зневажним помахом крила валить на бруківку та оголомшує пронизливим свистом. Я непритомнію.

Сильвія знову зітхнула:

- Ніколи пізніше інший світ не з'являвся мені таким виразним і... нещадним!

- Тебе намагалися лікувати,- пояснив Рем.- Вдалося змінити структуру марення: пригамувати страх, почуття тривоги, агресію як захисну реакцію на уявну загрозу. Тебе навіть підтримували іноді в стані легкої ейфорії - тому інший світ і здавався тобі потім осяйним.

- Ти не ймеш віри,- жалкувала Сильвія.- Так, згодом я трохи заспокоїлася. Але в правдиву реальність я вже не повернулася. Світ перестав бути... струнким, цілісним, перетворився на коловерть безладних подій, образів, став неймовірно пластичним. Ніякої сталості! Усі форми довільно змінюються: ти можеш поменшити людину до розмірів казкового гномика, відростити горб, роги - що завгодно! Те саме відбувається з роботами, предметами, будівлями - та всім, що тебе оточує. Кольори яскраві, соковиті - всі півтони. Які запахи... А звуки?! Геніальна симфонія життя. Ти спостерігаєш це дійство із насолодою... Ти собі Бог і кат!

- Колись існував дуже небезпечний галюциноген - ЛСД, він призводив до стану штучної шизофренії з подібною клінікою,- зауважив Рем.- Ейфорія, транс... Людина миттєво ставала залежною від цієї сполуки і швидко гинула.

- Так, щось схоже на тривале наркотичне сп'яніння. Спам'яталася я вже тут, у цьому боксі - минулої ночі.

- Інший світ, симфонія життя...- вагався Рем.- Ти чула щось про парадокс Немюла і зустрічне мислення?

- Ні.

- Як пояснити твоє повернення в справжню реальність саме тепер?

- Не знаю. Провидінням. Рем, навіщо ти привіз мене на "Амальтею"?!

- Ти вже скучила за станцією "Марс-8"?

- Ні. Але чути "симфонію життя"... Я боюся знову втратити справжню реальність!

- Та вже якось будемо пильнуватися...- запевнив Рем.- Перед відльотом з Марсу ти якось сказала: тут, на "Амальтеї", згадати себе! Що ти мала на увазі?

- Сновиддя. Інсценівка геніальна, в реальність подій віриш одразу. Ти у цих видіннях - головна діюча особа. Ситуації непередбачувані. Переважно події відбуваються у далекому минулому, задовго до народження - "згадуєш" себе! Це перший, але дуже важливий крок до... іншого світу. Рем, ти уже "згадував" себе?

- Ці сновидіння,- ухилився Рем,- вони з'явилися після ети Кіля?

- Так, незабаром після повернення. Щось негаразд зі мною. Втомилася, дзенькіт у вухах.

Стривожився і Рем. Зомбі-захист не вмикався, але шию покрутило так, що Рем ледь ворушив головою. Ікс-фактор? Справді, щось негаразд.

- Добре, йдемо... оглядати надреальні сновидіння,- вирішив він і встав.- Вдягни гіпнокільце, так певніше. І останнє запитання: що привело тебе тоді на Лемму?

Сильвія змінилася. Пригнічена, похмура, вона дивилася чомусь на кавник, як на "пекельну машинку", невблаганний контур самоліквідатора.

- Це було так давно,- пригадувала вона.- Пропащий світ, Натан.

- Усе почалося з "Кондора-3"?

- Працюючи над "Мистецтвом пропащого світу", я зазнайомилася з Натаном. Він вразив мене. Непересічна постать. Тільки перед моїм від'їздом він промовився якось про "Кондор-3". Скупо й неохоче. Він запевняв, що нічого не пригадує. Він не уявляв, як за півгодини міг голіруч розтерзати екіпаж корабля - близьких, дорогих йому людей! Безперечно, він багато розмірковував, намагався збагнути, що тоді трапилося. Він був схильний думати, що це сталося через Лемму. З усього екіпажу тільки він висаджувався на поверхню супутника. Незадовго до трагедії він бачив дивні сни. Тоді це пройшло повз мою увагу. Мабуть він "згадував"! Розумієш?! Це перша жертва Лемми. У тій чи іншій формі він пережив психоз, що багато років потому вразив персонал "Амальтеї"! Тільки напад у Натана чомусь був короткочасним і одинним. Так я вийшла на Лемму і "Кондор-3". А там саме корабель-інспектор до ети Кіля нагодився.

Навколишній світ не просто змінив якість - він... вибухнув! Кава, вродливиця у м'якому кріслі навпроти - хтось перекреслив цю реальність, обернув на руїну і підмінив іншою, злою і несподіваною. Дикий звіриний рик, дзенькіт розбитого скла, лиховісні відблиски багаття на вологих, вкритих подекуди рудим мохом стінах печери... Печери?!

Жорстокий спазм зомбі-захисту розвіяв галюцинації, але знерухомив Рема. Він безпорадно дивився, як Сильвія бридливо знімає гамівний комбінезон - і нічого не міг вдіяти. "Де ж цей доглядач? - думав Рем.- Чому не зупинить її?"

Сильвія стрибнула несподівано, як велика хижа кішка. Розчепіреними пальцями вона намагалася вчепитися Ремові в обличчя і шию, але той зумів хитнутися і впасти. Рем боляче вдарився плечем і потилицею об візок із солодощами - і раптом відчув, що згубний параліч минає.

Горловина пляшки з глянсуватими кінчастими пелюстками... вельми грізна зброя у несподіваній колотнечі. Передусім Рем вибив цю скляну квітку із долоні Сильвії, міцно перехопив божевільну вродливицю, потім притис до підлоги і викрутив їй руки за спину.

- Ти куди подівся?!! - гукнув він павука.

- Зустрічне мислення,- прогугнявив непевно робот.- Доки програма-елімінатор проводить ревізію інтелекту, я безпорадний.

Сильвію покрутили судоми. Доглядач уклав її до ліжка і натягнув гамівний комбінезон.

- Жодного нейрокопу! - застеріг павука Рем.

Він прилагодив Сильвії гіпнокільце і перемкнув його на режим глибокого сну.

- Попорядкуєш тут,- наказав він роботу наостанці.

У холі відгукнувся Мозок "Амальтеї".

- Пульсація ікс-фактора,- повідомив він.- Нечувана інтенсивність. Я й не пригадую такого різкого стрибкоподібного імпульсу!

Рем почував убивчу втому. Він не мав наміру тепер розводити теревені з кібером. Вже набалакався сьогодні. Тільки б не заснути в душовій кабінці, якось доповзти до ліжка.

Він не став виглядати Лайму...

Copyright © Ігор Желем, 2000 - 2026  SF - хроніки