______
ф а н т а с т и к а
. : ІГОР ЖЕЛЕМ : .
. персональна сторінка .
. . . . . . . . . .
. : SF - ХРОНІКИ : .
. новини фантастики .
. . . . . . . . .
« SF » хроніки
ТВОРИ
Ігор ЖЕЛЕМ
ФУНКЦІЯ ЖИТТЯ
уривки
Зірка-колос борсалася у велетенському скупченні пилу. Пустотіла хмара і ззовні була незвичною – мала дивовижну форму земляного горіха. Скупчення здавалося неоднорідним, складалося із безлічі клаптиків, було охоплене посередині петлею світного газу. Кінці петлі поривалися у різні боки, поступово блякли і зникали у мороці. Маленький пагін утворював ламане кутасте кільце. Його основа торкалася щілини Лераба – дірки у коконі, в яку пил чомусь не проникав.
"Манта" без пригод вернулася в реальність, зорієнтувалася, потім впевнено прискорилася у напрямі щілини. Належало обігнути хмару і виконати декілька точних навідних маневрів.
Звіддаля туманність виглядала доволі розрідженою, незначною перешкодою для корабля і, тим більше, випромінювання могутньої зірки. Утім, вже біля хмари, омана зникала. Пил утворював компактні біляві скупчення, неосяжні похмурі рівнини, узгір'я. Проміння зірки розчинялося у коконі. Він мерехтів. Попелясті спалахи чергувалися з непроглядними, як "вугільний мішок", проваллями. Іззовні хмара нагадувала гігантську планету. Її поверхню вкривали дивовижні утвори: розпадини, хвилясті гребені, химерна павутина з непрозорих синювато-чорних ниток. Над цією димчастою вуаллю і линула "Манта" у пошуках щілини Лераба.
Прохід відкрився зненацька. Його зовнішній отвір справді нагадував щілину. Вузька смужка з нерівними рваними закраїнами – немов зубаста паща чудовиська. Монстр полював на зорельоти. Він глитнув корабель зажерливо і цілком – і не вдавився!
"Манта" розвинула крейсерську швидкість. Пилу в тунелі не було. Мерехтлива газопилова субстанція дрейфує в межах хмари, але свищ завжди лишається незмінним – прямим, як промінь, і безпечним. Внутрішній його отвір був схожим на ледь примітну крапку. "Манта" неухильно вражала цю мішень. На великому оглядовому екрані тунель нагадував витягнений у довжину конус із гладкою внутрішньою поверхнею. Корабель стрімко ковзав по ній, занурювався у вир чотирнадцять годин. Потім здійснилося таїнство: горловина гігантської лійки раптом розширилася, позіхнула солодко і безгучно – і пропустила корабель у внутрішню сферу.
"Манта" опинилася у дивному світі – прихованому від інших зірок, забутому і безвісному. Центром цього всесвіту була могутня примхлива зірка, що зберегла на орбіті лише двох васалів – розпечену планету і її незвичайний супутник. Зірки Чумацького Шляху мерехтіли непевно, іноді блякли і зовсім пригасали в мертвущому сяйві кокона. Щось штучне і неприродне було в будові цієї системи...
Щілина Лераба не впиралася своєю віссю в ету Кіля, простромлювала кокон навкіс. Мозок виправив курс і вивів "Манту" на траєкторію зближення з планетою. Відстань до мети для основного телескопа була незначною. Мозок подав на екран зображення планети. Чотири земних маси, вісь обертання спрямована до зірки, освітлюється тільки внутрішня півкуля; внутрішній полюс розпечений, зовнішній у щільних сутінках; поверхня оплавлена, суцільна пустеля. Супутник ховається за планетою у секторі тіні, освітлений лише вторинним випромінюванням кокона. Із наближенням стає помітним зовнішній полюс і ланцюжок правильних округлих вм'ятин уздовж екватора.
До виходу на кругову орбіту залишалися лічені години. "Манта" стала пригальмовувати. Диск планети затулив частину зірки, потім змістився в її центр і став стрімко збільшуватися. Довкола нього утворилося яскраве кільце, але воно тоншало і незабаром зникло. Корабель знаходився у мертвій зоні – секторі планетарної тіні.
Коли обійми супутника стали чутними, "Манта" перемкнула маршові двигуни в режим основного гальмування...
...Катапульта м'яко виштовхнула бот у зоряну прірву. Він перехилився на лівий борт, спробував дзьобнути носом убік, геть від Лемми. Автопілот приборкав його, вирівняв і погнав до супутника – на зниження.
Рем не втручався в керування. Посадка не була складною, кібер впорається. "Манта" мовчала. Рем зауважив стриманість екіпажу. Обійшлося без силуваних обіймів, похмурих поглядів і тієї непевності, що неодмінно виникає при спілкуванні з приреченим. Рема не споряджали в останню путь, не відсилали гинути чи втрачати розум. Ніхто, власне кажучи, із ним не прощався. Його чекала робота, складна і небезпечна. Це – великий космос. Тут немає місця для безтурботних прогулянок. Життя, зрештою, захід доволі ризикований, якщо не обернулося на животіння якогось легкодуха.
Капітан був неговіркий.
– Ми тебе не кинемо, будемо чекати, – тільки й сказав він. – А якщо знадобиться – спробуємо визволити.
Док і бортінженер допомогли Сильвії пробратися в бот.
– Вона непередбачувана, – нагадав док. – Не повертайся до неї спиною. І не розраховуй особливо на гамівний комбінезон.
Бортінженер притримав Рема за плече.
– Удачі, друзяко, – посміхнувся він. – Ми будемо чуйні. Спільно -прорвемося! Обов'язково!
– Не озирайся на "Манту", – сказав радник. – Ми втрутимось, якщо зможемо.
Другий пілот знаходився в рубці. Він зв'язався з ботом, коли Рем уже дав сигнал готовності до старту.
– Я проведу вас до самої бази, – повідомив він. – Якщо виникне необхідність терміново залишити Лемму – залізай в бот. Герметизувати його не обов'язково, головне, щоб ти знаходився усередині. Далі – мої турботи. Удачі!
"Манта" мовчала. Бортові вогні позначали її витончені подовгасті контури. Візерунок мерехтів, зменшувався, утворив маленьке яскраве сузір'я, а потім, раптом, вимкнувся. Бот також був непомітним: проблисковий маяк не працював, а габаритні мітки ледь жевріли. Рем глянув на Сильвію. Крізь захисні світлофільтри він не бачив її обличчя. Пухкий білий скафандр, блакитні стяжки на суглобах, масивний шолом і димчасте скло однобічного зору. "Людина в скафандрі як лялька, – думав Рем, – незграбна й безлика...".
Бот знижувався вертикально, керував обтічник у поверхню, немов збирався простромити супутник і зльоту проникнути в його дивовижний лабіринт. Коли до плескатого, без метеорних віспин, сірого плато зосталися лічені милі, а нестримне падіння здавалося згубним, катер вийшов із піке. Автопілот пригальмував, притиснув бот до поверхні, потім скерував його до полюса. Вони знаходилися над Леммою. Поземний літ був безпечним: ніяких гір, узвиш чи інших перешкод – немов їх свідомо колись усунули велетенською праскою саме для таких розваг. Лише іноді зустрічалися невеликі пагорби чи розпадини. Під катером, на швидкості, поверхня нагадувала стрімкий каламутний потік. Дивна аура пилового кокона означала в цьому світі небо – мерехтливе, сріблисто-блакитне, розфарбоване променями поодиноких зірок.
Перегони до полюса були нетривалими. Стрімкий сірий потік під днищем бота сповільнився, потім удалині став помітним вал пилу, що оточував панцир по усьому периметру. Катер обережно проминув його і заковзав над поверхнею зовнішнього полюса. Білим панцир здавався тільки у звичайному денному світлі. Вторинне світіння кокона надавало йому блакитного відтінку. Гігантські шестикутні плити були вкладені так щільно, що навіть зблизька їх грані лишалися майже непомітними, нагадували тонку павутину. Утворювалося суцільне, неприродно гладке і чисте поле. Праворуч мигнуло блакитне вічко відкритого колодязя, але бот не гальмував. Він рухався тільки вперед. На обрії став помітним маяк "Амальтеї". Його сигнальна башта височіла над основним куполом бази. Сам купол був охоплений послідовно трьома кільцями. Найбільше зовнішнє кільце із шлюзовими камерами опиралось безпосередньо на базисну платформу.
Рем пристикував катер поруч із черепахами "Цепеліна". Автоматика шлюзової камери діяла справно. За чверть години Рем, Сильвія і її механічний опікун без перешкод пройшли усередину "Амальтеї" – бази планетарного типу, кинутої колись людьми у панічному поспіху...
...Усе переплуталося в його свідомості, як у швидкоплинному і тривожному ранковому сні: миготіли образи, лиця, хтось незримий голосом Лайми заклинав не стрибати в колодязь, а кібер уперто лякав ікс-фактором. Гикання, стогони, підробні, але дуже виразні і барвисті жахи навколо – кілька годин таких тортур цілком могли ушкодити психіку, пристрахати до міцної гикавки вже напевно!
Зомбі-захист вчасно заблокував мозок. Рем осліп, оглухнув, розучився мислити... Ні, так по справжньому він не вмер, під бронею охоронного гальмування ще лишилося щось живе і цільне. Коли ланцюги корекції узгодилися з корою великих півкуль мозку, Рем знову усвідомив себе.
Він отямився на півдорозі до сто дев'ятого боксу, саме коло входу в центральний купол. У скронях ще пульсував тупий біль, а на спині, здавалося, бовтався важкий ранець. Але найважливіше – Рем ізнову міг тверезо міркувати і вільно пересуватися.
Мозок "Амальтеї" цілком міг забріхуватися, укладати різні небилиці, але час наступної пульсації кібер вказав точно – через дванадцять секунд. Саме, щоб вийти із рубки і зробити декілька неквапливих кроків.... Отже, ікс-фактор не вигадка?
Рем був циніком і нічого не сприймав на віру. Кібер що завгодно міг уявити собі про Лемму, її гравіпульсації і лабіринт! Могла фантазувати й Лайма... Рем ще ні в чому ще не упевнився. Не довіряй нікому! Із цією сумною засторогою Рем існував уже п'ять років, після тихої і болісної розлуки із коханою. Нікому! Тільки неспростовним фактам... Активність певної системи, оповідь Лайми, зустрічне мислення, ікс-фактор, таємничий двійник... Так, Рем мав це на увазі, але опирався на реальність, що розумілася і приймалася ним особисто. У його системі координат із великою імовірністю існувала лише пустельна "Амальтея", він сам і, мабуть, ще Сильвія. Навіть Лайма могла бути уявною, наслідком турботного очікування і самітності!
І зненацька ця непевна реальність збагатилася новим діючим персонажем: під хльосткі щиглики силового батога із боксу прожогом вискочив рудоволосий здоровань. Доглядач не переслідував його в галереї. Робот зупинився у дверях, блимнув застережливо вежею сенсорів і відкотився назад у каюту Сильвії.
– У-у-у, собацюра!.. – важко сапаючи, прохрипів рудий. Доглядач, безперечно, відшмагав його належно.
Тільки в одному випадку робот міг застосувати силу до людини: для її ж порятунку, або захисту від іншої людини! "Навряд він шукав у Сильвії притулку чи дружньої ради, – міркував Рем. – Увірвався без запросин, несподівано для себе спіткав діючого робота охоронного типу – та й дістав на горіхи!"
– Не варто було сунути без дозволу, – зауважив Рем. Він без вагань упізнав головного енергетика монтажної групи Рутгера Ф. – Кібер, мабуть, вважав твої дії агресивними.
Рутгер смикнувся як обпечений, немов і справді не бачив Рема чи приймав його за якусь безголосу примарну істоту! Пересторога, недовіра, лють – тільки не переляк відбилися на його спотвореному гримасою болю обличчі.
– Ти хто ще такий?! – владно запитав він. – Відкіля узявся?
– Відтіля, – Рем невиразно махнув рукою в стелю. Він вирішив, що перед Рутгером вгинатися не можна – у жодному разі не проявляти слабкість! Якщо Лайма казала правду, і Рутгер справді убивця... Він повинен одразу отримати відсіч, відчути, що силі протиставлена сила.
– Ти що тут поробляєш, чоловіче? – незворушно запитав Рем і зробив крок назустріч.
Рутгер, здавалося, розгубився. Він задкував, оглядався підозріло, прислухався до чогось.
– Нічого не второпаю, – бурмотав він. – Система напружена, як ніколи... Ймовірно, Саке має рацію – позначилося втручання! Але чому ти не плазуєш?
Рутгер, нарешті, опанував себе. Він уперся в Рема гнітючим гіпнотичним поглядом голодного вужа, штовхнув прихованою у ньому ворожістю. Рем відчув біль у спині, але вистояв.
– Виводь людей на поверхню, – сказав Рем, заступаючи прохід у бокс, – нам треба порозумітися.
Рутгер пихкав, штовхав прибульця безбарвними, сповненими люті очима. Вени на його скронях набрякли, обличчя стало червонявим, майже багрянистим, а волохаті долоні стиснулися у важенні кулаки-довбні боксера.
– Май на увазі, що поміч робота мені не знадобиться, – попередив Рем. – Облагоджу тебе під волоський горіх на протязі двох секунд – і голіруч!
Рутгер втрачав самовладання. Лють наповнювала його і, здавалося, бійка неминуча. А потім сила, що гнітила, ймовірно, їх обох, пішла на спад, і Рем відчув, як зомбі-захист вимикається. Рутгер одразу знітився.
– Ще побачимося! – гаркнув він, розвернувся і покрокував геть.
– Неодмінно, – кинув йому навздогін Рем.
Криза минула. Рем почував виснагу, як після трьох безсонних ночей поспіль. У холі він зіштовхнувся з доглядачем.
– Були гості? – поцікавився він.
– Так, – відповів робот. – Я заборонив йому входити, але він не зважив.
– Зроби мені хорошої міцної кави, – попросив Рем.
– І мені також – подвійної! – почулося з каюти.
Рем був настільки втомлений, що навіть не здивувався. Коли він увійшов в каюту, Сильвія поспіхом вкладала волосся. "Жінка..."– подумав Рем і спробував посміхнутися.
– Що будемо робити далі? – запитала Сильвія.
– Не маю уяви, – зізнався Рем. – Можна піднятися на "Манту"...
– Це не вихід, – заперечила Сильвія. – Оскільки ми вже тут, треба спробувати хоча б щось з'ясувати.
– Воно ніби й так... – мляво погодився Рем. Він засинав. – Лайма натякала, що ми тепер міцно прив'язані до Лемми. Обоє!
– Загрозою божевілля? – припустила Сильвія.
– Ймовірно. Ти пам'ятаєш хворобу?
– Чи пам'ятаю я хворобу? – прошепотіла Сильвія. – Звісно ж, пригадую...
Робот проштовхнув у кімнату візок із кавою, якимись солодощами і вишуканою місткою пляшкою.
– Хто порадив захопити? – здивувався Рем, розглядаючи чудовий старий коньяк.
– Лайма. Вона у барі.
– Покличемо? – запропонувала Сильвія.
– Іншим разом... – Рем відкоркував пляшку і наповнив крихітні чарки. – Кава холоне, та й побалакати є про що.
Кавник був великий. Рем доливав каву собі і Сильвії. Вони пили її маленькими ковтками, іноді перехиляли чарки – мовчки, без якихось тостів і заохочень. Чудодійна суміш – міцнющої кави і старого коньяку – заспокоїла і поновила їх.
– Хвороби, власне, й немає, – пригадувала Сильвія. – Це наче інша якість буття, існування. Особливе сприйняття світу... Якихось змін у собі ти не вбачаєш. Ти цілком нормальна людина, але от навколо усе... деформується! Невідповідності і всілякі спотворення спочатку майже непомітні і стосуються окремих другорядних деталей. Діє психологічний захист: ти вчишся не звертати уваги на щось дивне й незрозуміле. Привидітись може усяке... Компенсувати "деформацію", пояснювати її перевтомою і вибриками уяви вдається досить довго. Людина постійно чує якесь шарудіння, бачить таємниче мерехтіння у темряві, дивовижні сни...
– Сни? – перепинив її Рем.
– Так, дуже барвисті і виразні сновидіння. Згодом, коли з'являються перші галюцинації, а клаптики деформованої реальності зливаються докупи і утворюють щось явно алогічне, починаєш розуміти, що зі світом щось відбувається. Наголошую: не з тобою, а з навколишнім світом! Рем, після експедиції до Лемми я уже не працювала і мала вдоволь часу, щоб займатися собою. У двері постійно хтось грюкав, стільці підстрибували, підлога ставала липкою... Я усвідомила, що це вже не викривлення реальності, що зі мною щось коїться. Перш ніж звернутися до Центру Мозку, я вирішила себе обстежити. Діагност-машина істотних відхилень в організмі не виявила і запропонувала глибинне зондування. Рем, я проходила його щодня аж до убивства – і завжди марно! Порушення розумової діяльності? Та зонд не встановив навіть функціональних фобій! Я ускладнювала програму зондування, змінювала блоки діагноста... Машина вважала мене практично здоровою! Структури пам'яті, синтез, аналіз, асоціативне мислення – усе в межах норми...
– Коефіцієнт інтелекту?
– Попередній, не зменшився бодай на щабель. Уявляєш?! А довкола діється якась чортівня... З'явилися різноманітні голоси, вони глузують, вимагають, погрожують. Із темрявих закамарків якісь виродки плазують із кривими пиками... Як не вивертайся – класичні галюцинації! Навіть бовдуру зрозуміло, що це розщеплення мислення, причому справжнє, невиліковне навіть у наш час. А машина вважає тебе цілком нормальною! Дивина й годі... Я намагалася приймати потужні психокоректори. Ефекту жодного: навколо миготять кульові блискавки, чутно якісь хрипи, стогони, тіні пхикають, витанцьовують танок живота... Справжнісінький шабаш, тільки відьми на мітлах ще не літають! Я вже не довіряла діагност-машині, віднайшла десь старовинні психологічні тест-таблиці і влаштувала собі суворий іспит. У гіршому випадку тести вказували невротизацію особистості, але ніякого зниження інтелекту чи вгасання емоцій.
– Ось тут ти помиляєшся, – заперечив Рем. – Суттєву зміну емоційного фону – пригніченість, невмотивовану агресію, підозріливість – у тебе зауважили незабаром після повернення з Лемми.
– Коли тобі здається, що потихеньку божеволієш, настрій, звичайно, буде кепським! Погіршиться сон, апетит – але це результат психологічного шоку... Поступово тебе опановує думка: оскільки ти здоровий і розумово повноцінний, значить реальність і справді змінилася, щось чи хтось над тобою злорадно глузує. Ти стаєш надміру обережним, підозріливим, пристосовуєшся до обставин, уперто вишукуєш у незрозумілому якусь логіку, хитрощі, підступний намір. Шукаєш – і не знаходиш! Розпізнавати спотворення стає важко, межа реальності і уявного руйнується, зникає, і шляху назад, до здорового глузду, уже не існує. Ти опиняєшся у фантастичному світі – суперечливому, ірраціональному, існуючому по законах казки. Пластичні форми, миттєві переміщення, неймовірні трансформації, розмай кольорів, звуків, незнайомих раніше відчуттів... Так, цей світ збожеволів! Ти тут прибулець, чужий, нікому не потрібен зі своєю сталістю і похмурою пикою. Ти, ймовірно, приречений на загибель, у кращому разі – на животіння безногого каліки. Чому?! Бо вмерти тобі не дасть твоє ж минуле – фізично ти залишився у ньому...
– Як це розуміти? – здивувався Рем. – Реальність, ніби, розгалужується?
– Щось таке... – погодилася Сильвія. – Тілесна оболонка застряє у старій системі координат – тут нею опікуються, містять у притулок на зразок станції "Марс-8". Але думка, розум і, коли до вподоби, душа – існують уже в іншому вимірі. Звичайно, така людина неповноцінна.
– Пастка для душі... – міркував Рем. – І, всупереч усьому, така людина не почуває себе упослідженою?
– Так, хворий вважає, що це із навколишнім світом щось коїться. Адже світів безліч – у кожній свідомості своє віддзеркалення, кожна людина живе так, наче Всесвіт кружляє саме навколо неї! У цьому вирі цілком можуть бути й дивовижні реальності, сприйнятні лише душевнохворими...
– Або існуючі тільки в їх уяві, – зауважив Рем. – Розщеплена, пошарована реальність, інший, майже рівнобіжний світ – на противагу нашому, матеріальному і осяжному... Недоладно усе якось, надумано. Сильвія, це хвороба, тяжкий розлад свідомості.
– Як ти сказав – інший світ? Так, вражаюче інший – приголомшливий, відмінний. Легкий, кольоровий, сповнений гармонії... Неймовірно реальний. Його треба бачити, відчути... Недарма кажуть, що усі генії дивакуваті, навіть трішки божевільні! Мені тепер здається, що саме у тому, божевільно іншому світі, вони й набираються наснаги!
– Радісний, легкий... І вбиваючий! – уточнив Рем.
– Компенсувати роздвоєння між реальностями усе тяжче. Втрата контролю неминуча, – зітхнула Сильвія. – Убивство, самогубство, агресивна поведінка, важкі депресії, манії...
– Чому убивала ти? – запитав Рем.
– Як шкода, що виправити уже нічого не можна, – дуже тихо, майже пошепки сказала Сильвія, – як шкода...
Вона глянула на доглядача, що примостився у кутку кімнати і монотонно блимав вежею сенсорів.
– Рем, інший світ реальний, як цей робот-павук. Я існувала у ньому аж до вчорашньої ночі. Там перебувають усі пацієнти Ортеги – усвідомлюють інший світ, бачать, сприймають як єдину непорушну істину. Це важко пояснити... Усе почалося з нічних страховинь. Навіть після десяти-дванадцяти годин сну я просиналася кволою, з головним болем і дзенькотом у вухах. Так щодня... Працювати у такому стані я, звичайно, уже не могла. Не вдавалося зосередитися, та й бажання чимось займатися уже не було. Мені довелося піти з Галактичної Мережі, коли з'явилося подвійне бачення. Я сприймала дві реальності одночасно: світ, у якому існувала дотепер, а разом з тим інший, дивовижний і таємничий. У темних закутках, підворіттях, пустельних кімнатах і закинутих шахтах підземки – десь під вечір інше проявлялося непевною попелястою сіточкою, потім контраст підсилився, стали вирізнятися обриси, форми. Згодом інше стало проектуватися у денне життя, перемішалося із ним, і тільки чорно-біле забарвлення інших образів позначало їх "потойбічну" природу. Криза настала, коли інший світ став кольоровим і озвученим. Тепер вирізняти реальності – справжню і уявну – було уже неможливо. Я плутала двері, не впізнавала знайомих і друзів, лякалася звичайного шепотіння, як громовиці у ясний день... Розумієш, Рем, я бачила і чула інакше!
– Ти втратила орієнтацію у просторі і часі, – погодився Рем. – Людський мозок – неймовірно складний утвір. Ушкоджений чи розладжений, він намалює у твоїй уяві що завгодно. Ти божеволіла!
– Ти не ймеш мені віри, – зітхнула Сильвія.
– Чому ж, я не маю сумніву, що власне для тебе усе відбувалося саме так!
– Я вимкнула комунікатори, припинила старі знайомства, максимально обмежила контакти із зовнішнім світом. Певний час я намагалася щось читати, розібратися у своїх відчуттях, якось пристосуватися... Коли прийшла звістка про евакуацію "Амальтеї", я зрозуміла, що вороття уже немає.
Утім, іноді мені ставало краще. Я знову могла спілкуватися, часом виходити із кимось. Ми сиділи з тим хлопцем на тисовій алеї. Було зоряне небо... Зірки мене заспокоювали. Я тішилася, що можу просто сидіти і насолоджуватися їх мерехтінням – як нормальна людина! Промайнула думка, що, можливо, усе ще й минеться...
Попередня, справжня реальність перемінилася іншою, сповненою видінь, блискавично. Я раптом зауважила у своїх руках осиковий кілок. Вампір облапував мене, тягся вискаленою пащею до шиї. Я не встигла здивуватися, усвідомити абсурдність і неможливість ситуації. Не вагаючись, я встромила кілок йому в груди і з гострою цікавістю спостерігала, як кровопивець всихає на смертоносному для нього осиковому вістрі. Ось так! І лише потім я розгледілася.
Світ інший був дивним, спотвореним, лякаючим. Дерева змінилися: кожен стовбур захищений довгими шпичаками, листя немає, покручені гілки ворушаться як щупальця восьминога, риплять... Небо – суцільна чорнильна пляма. Під ногами море пухнатих сіруватих кульбаб; у ньому плазують дивовижні створіння, скрекочуть, намагаються вхопитись за ногу чіпкими вусиками. Якась дорога – нерівна, вся у вибоях, петляє, звертає до невеличкого пагорба, де знаходимося ми із конаючим вампіром. Навпроти нас стоїть таке ж чудовисько із надто довгими іклами. Воно єхидно посміхається, нагинається до невдачливого побратима, щоб переконатися, що той дійсно опрягся. Убивця міцно притримує мене за передпліччя. У нього пещені долоні аристократа-збоченця. Він не здогадується, що я приховала за спиною важкий, загострений як сокира первісної людини, кругляк. Від удару в скроню його череп рипає, як шкаралупа зогнилого горіха. Чудовисько вишкіряється, несамовито клацає зубами, падає горілиць, а я, сповнена жаху, тікаю геть. Геть від цього абсурду, страхітної казки!!!
Вампіри і заяложене чорнилом небо не існують, запевняю я себе, це марення, галюцинації... Я хвора – душевнохвора! Мені б тепер у Центр Мозку потрапити... Але як його віднайти? Ці кульбаби, потворні дерева... Тут не викличеш мобіл, не подзвониш кому-небудь... Браслет зв'язку?! На SOS-позивні рятувальники з'являються за лічені хвилини! Браслет?!!
Але... плаття нагадує тепер вільну, до п'ят, білосніжну туніку, туфлі перетворилися на незручні гостроносі сандалії, а браслет зв'язку на лівому зап'ясті утворив дорогоцінну витончену прикрасу. Цього бути не може! Я уважно оглядаю золоте кільце, торкаюся вкраплених у ньому діамантів, але вони не блимають, не спалахують як сенсори браслета. Там, усередині камінців, відображається тільки фіолетове небо. Утім, це браслет, він якимось чином змінився у моєму сприйнятті – я впевнена у цьому. Попелясті кульбаби, шпичасті дерева навколо – це все ж той парк, де ми й сиділи... А ця вибоїста дорога не що інше, як тисова алея!
Я пам'ятаю цю алею, минала її щодня – роками! Десь поруч центр Галактичної Мережі, там люди, знайомі... Біжу не оглядаючись, навздогін шум, тюкання. Тікаю, як від смерті! Будинок центру нагадує вкриту бруднючим мохом обвітрену порепану скелю. Огидне чудовисько кидається на мене. Щосили б'ю ногою у вигнутий дзьоб потвори і знову тікаю. Я в паніці, біжу навмання... Починається дощ, справжня злива. Цяточки чорнила бруднять мою туніку, руки, обличчя. Я в розпачі...
Якась тінь попереду. Ще одна потвора? Ні, людина, якийсь хлопчисько. І що ближче і чіткіше його лице, тим блідішим стає жахіття навколо, а фіолетовий дощ перетворюється на звичайну осінню мжичку! Але варто відвести очі, з острахом глянути на узбіччя, і жах відновлюється – фіолетовий, з кульбабами і шпичаками на стовбурах дерев... Я дивлюся на рятівника як на ікону, але хлопчисько чомусь лякається, задкує із роззявленим ротом, намагається втекти. Кидає мене у цьому страшному світі! Я намагаюся його наздогнати, кличу, прошу, благаю, репетую, плачу!.. Я не можу його втратити. Він моя остання надія, єдиний місток до здорового глузду! Але ні, хлопчак мчить як спринтер, страх окрилив його... Разом із втікачем віддаляється мокра бруківка, дощова осінь і мерехтливі зірки. Я скидаю туфлі і роблю останнє зусилля. Тепер або ніколи! Величезний хижий птах наздоганяє нас, недбалим змахом крила валить на бруківку і приглушує пронизливим свистом. Я непритомнію...
Сильвія знову зітхнула:
– Ніколи пізніше інший світ не являвся мені так виразно і... страшно!
– Тебе намагалися лікувати, – пояснив Рем. – Вдалося змінити структуру марення: пригамувати страх, почуття тривоги, агресію як захисну реакцію на уявну загрозу. Тебе навіть підтримували іноді в стані легкої ейфорії – тому інший світ і здавався тобі потім радісним і легким.
– Ти мені не віриш, – із жалем повторила Сильвія. – Не віриш! Так, згодом я трохи заспокоїлася. Але в колишню, "справжню" реальність я вже не повернулася. Світ перестав бути... струнким, цілісним, перетворився на калейдоскоп хаотичних подій, образів, став неймовірно пластичним. Ніякої сталості! Усі форми довільно змінюються: ти можеш поменшити людину до розмірів казкового гнома, відростити їй горб, роги – що завгодно! Те саме відбувається з роботами, предметами, будівлями – усім, що тебе оточує. Кольори яскраві, соковиті – усі відтінки. Які запахи... А звуки?! Вони, як музика, геніальна симфонія життя... Ти спостерігаєш це дійство із насолодою... Ти сам собі Бог і кат!
– Колись існував дуже небезпечний галюциноген – ЛСД, він призводив до стану штучної шизофренії зі схожою клінікою, – зауважив Рем. – Ейфорія, транс... Людина миттєво ставала залежною від цієї сполуки і швидко гинула.
– Так, щось схоже на тривале наркотичне сп'яніння... Спам'яталася я вже тут, у цьому боксі – минулої ночі.
– Інший світ, "симфонія життя"... – вагався Рем. – Ти чула щось про парадокс Немюла і зустрічне мислення?
– Ні.
– Як пояснити твоє повернення в "справжню" реальність саме тепер?
– Не знаю. Провидінням... Рем, навіщо ти привіз мене на "Амальтею"?!
– Ти вже скучила за станцією "Марс-8"?
– Ні. Але чути "симфонію життя"... Я боюся знову втратити "справжню" реальність!
– Та вже якось будемо пильнуватися... – промимрив Рем. – Перед відльотом з Марсу ти якось сказала: тут, на "Амальтеї", згадати себе! Що ти мала на увазі?
– Сни. Інсценізація геніальна, у реальність подій віриш одразу. Ти у цих сновидіннях – головна діюча особа. Ситуації непередбачувані... Переважно події відбуваються у далекому минулому, задовго до народження – "згадуєш" себе! Це перший, але дуже важливий крок до... іншого світу. Рем, ти уже "згадував" себе?
– Ці сновидіння, – ухилився Рем, – вони з'явилися після ети Кіля?
– Так, незабаром після повернення. Щось негаразд зі мною. Втомилася, дзенькіт у вухах...
Стривожився і Рем. Зомбі-захист не вмикався, але шию покрутило так, що Рем ледь ворушив головою. Ікс-фактор? Справді, щось негаразд......
– Добре, йдемо... оглядати надреальні сновидіння, – вирішив він і встав. – Вдягни гіпнокільце, так певніше... І останнє запитання: що привело тебе тоді на Лемму?
Сильвія змінилася. Пригнічена, похмура, вона дивилася чомусь на кавник, як на "пекельну машину", невблаганний контур самоліквідатора.
– Це було так давно, – пригадувала вона. – Пропащий світ, Натан...
– Усе почалося з "Кондора-3"?
– Працюючи над "Мистецтвом пропащого світу", я познайомилася з Натаном. Він вразив мене. Сильна непересічна особистість. Тільки перед моїм від'їздом він промовився якось про "Кондор-3". Скупо й неохоче... Він запевняв, що насправді нічого не пригадує. Він не уявляв, яким чином за якихось півгодини міг голіруч розтерзати екіпаж корабля – близьких, дорогих йому людей! Звичайно, він багато розмірковував, намагався осмислити, що ж, власне, трапилося. Він був схильний думати, що усе сталося через Лемму. З усього екіпажу тільки він висаджувався на поверхню супутника. Незадовго до трагедії він бачив дивні сни. Тоді це пройшло повз мою увагу. Ймовірно він "згадував"! Розумієш?! Це перша жертва Лемми. У тій чи іншій формі він пережив психоз, що багато років потому вразив персонал "Амальтеї"! Тільки напад у Натана чомусь був короткочасним і поодиноким... Так я вийшла на Лемму і "Кондор-3". А там саме корабель-інспектор до ети Кіля нагодився...
Навколишній світ не просто змінив якість – він... вибухнув! Кофейно-коньячний інтим у м'яких кріслах, чарівна жінка, пізній вечір – хтось перекреслив цю реальність, обернув на руїну, а згодом підмінив іншою, злою і несподіваною. Дикий звіриний рик, дзенькіт розбитого скла, лиховісні відблиски багаття на вологих, вкритих подекуди рудим мохом стінах печери... Печери?!
Жорстокий спазм зомбі-захисту розвіяв галюцинації, але зробив Рема нерухомим. Він безпорадно дивився, як Сильвія гидливо знімає гамівний комбінезон – і нічого не міг вдіяти. "Де ж цей доглядач? – думав Рем. – Чому не зупинить її?"
Сильвія стрибнула несподівано, як велика хижа кішка. Розчепіреними пальцями вона намагалася вчепитися Ремові в обличчя і шию, але той зумів хитнутися й упасти. Рем боляче вдарився плечем і потилицею об візок із солодощами – і раптом відчув, що згубний параліч минає.
Горловина пляшки із блискучими гострими пелюстками... вельми грізна зброя у несподіваній колотнечі. Передусім Рем вибив цю скляну "квітку" із руки Сильвії, міцно перехопив божевільну красуню, потім притис до підлоги і викрутив їй руки за спиною.
– Ти куди подівся?!! – гукнув він "павука".
– Зустрічне мислення, – прогугнявив непевно робот. – Доки програма-елімінатор проводить ревізію інтелекту, я безпорадний.
Сильвія билася у конвульсіях. Вони вклали її до ліжка і натягли гамівний комбінезон.
– Ніяких психотропних засобів, – застеріг "павука" Рем.
Він прилагодив Сильвії гіпнокільце, потім увімкнув його на режим глибокого, без сновидінь, сну.
– Прибереш тут, – наказав він роботу наостанок.
У холі відгукнувся Мозок "Амальтеї".
– Пульсація ікс-фактора, – повідомив він. – Нечувана інтенсивність. Я й не пригадую такого різкого стрибкоподібного імпульсу!
Рем почував смертельну втому. Він не збирався тепер розводити теревені з кібером. Набалакався сьогодні вдосталь – за усі попередні дні! Тільки б не заснути у душовій кабіні, якось доповзти до ліжка.
Він не став виглядати Лайму...
|
