новини | пошта | nota bene

ТВОРИ

   Ігор ЖЕЛЕМ

   НЕСУМІСНІСТЬ

Russian 

Посередині стежки стовбичив дорідний череватий павук. Він вільно розчепірив волохаті кінцівки з огидними кривими кігтиками на кожному згині і, безперечно, не збирався поступатись кому-небудь своїм місцем. Його оранжевий, лискучий чимось масним і смердючим яйцеподібний тулуб розмірено погойдувався, бруднувате хутро дибилось на карку, а величезні фасеточні очі проймали чужинця відвертою ворожістю. Під ними знаходився дзьоб. Він був страхітливо вигнутий і не міг щільно стулитися навіть при великому бажанні його володаря...

"Виняткова потвора...!"– був змушений визнати Захар. З кишені на правому стегні він видобув потужний пульсатор. Він не збирався умовляти цю вперту безмозку тварюку. В лісі – цілком дикому і первобутному – перемагав найдужчий... Прицільну цівку він спрямував проміж очей страховиська і з якоюсь дивною зловтіхою увігнав в це огидне неземне створіння чотири імпульси – один за одним. Почвара підскочила, шарпнулась безпорадно, наче підімкнули її до мережі високої напруги – і перекинулась у смердючі чагарі з довжелезними гострими шпильками. Захар не звертав найменшої уваги на її очманіле харчання. Він посміхнувся і пройшов далі з почуттям виконаного обов'язку.

Він повертався десь за годину. На стежці знову гойдався павук.

– Ти швидко очуняв,– здивувався Захар і потягнувся за пульсатором.– От придуркуватий козе...оо-ууу...

Розгорнути внутрішній світ аборигена і викласти перелік усіх його недоліків він уже встиг. Дуже м'яко, з грацією і спритністю вмілого танцюриста, павук відштовхнувся кінцівками і, обертаючись у стрибку навколо подовжньої осі, завдав прибульцю надзвичайно сильного удару в груди і голову. Захар перекинувся у повітрі як нетверезий ятковий акробат і сторчма полетів у шпичасті корчі...

Хоо не міг зрозуміло пояснити, чому це він раптом опинився долілиць біля самої прірви і хто посприяв йому в цій пригоді. Деякі підозри у нього, звичайно, були... Двоногий чужинець зловісно погрожував Хоо якоюсь короткою товстою палицею, потім спалахнув тоненький смарагдовий промінь, а потім, по цьому промінчику, ковзнула дуже яскрава зеленаста кулька. Хоо завжди рахував себе дуже спритним і кмітливим. Він був упевнений, що встигне ухилитись – але, на жаль, не встиг! Кулька поцілила йому прямісінько в чоло, і Хоо відразу почув себе кепсько. Навіть вельми кепсько... Його довгі кінцівки пересмикнуло судомою, дзьоб заскреготів від даремного зусилля, а очі переповнилась лімфою, посиніли і ледь не вискочили з очниць. Хоо спробував щось заперечити, заревіти так, щоб здригнулись височенні "секвойї" навколо, але раптом виявилось, що лютий спазм перещіпнув і його горлянку. Він спромігся лише кволо скиглити і надимати з тягучої слини величезні барвисті бульки. Він валився під укіс повільно і зовсім безпорадно – як колода – та й, до того ж, при повній свідомості. Десь усередині він здригався від однієї тільки думки про пекучі і отруйні шпильки, об вістря котрих йому належало гальмуватись, потім він гальмувався і здригався вже від вельми неприємних відчуттів, а потім... Потім він ще довго і завзято блював, повністю вивільняючи шлунок від накопиченої за три дні їжі.

Повернення на стежку було досить небезпечним, вимагало від нього кмітливості і немалих зусиль. В усякому разі, коли двоногий телепень ізнову вийшов з лісу, Хоо сидів на тому ж місці – посередині стежки – і висмикував гострі скалки із черева і своїх довгих волохатих кінцівок. Він був присоромлений, голодний – і неймовірно злий. Він розумів, що під час його вимушеної і вельми принизливої відсутності рух на стежці був досить напруженим і знову попоїсти досхочу йому доведеться нескоро.

Так, Хоо сердився. Ця двонога сволота... Коли прибулець опинився на відстані стрибка, Хоо вже не вагався. Він підскочив і вклав в удар усю свою лють і образу. Двоногий навіть не смикнувся. Він мовчки злетів у повітря й так, перевертаючись, пірнув у шпичасте провалля... Хоо спостерігав, як той мляво борсається в чагарях, і його охоплював щораз дужчий подив. Дебелі опорні кінцівки, незграбний, розташований чомусь вертикально тулуб із двійкою немічних п'ятипалих захватів, якась блискуча півпрозора шкаралупа навколо голови... "Але й потвора!.."– жахнувся Хоо. Він презирливо чмихнув і зайняв своє місце на стежці.

Легкий універсальний скафандр для планет земного типу був міцним і доволі надійним. Гострі шпильки не пошкодили навіть зовнішньої його оболонки. Вцілів і вельми тендітний і крихкий з вигляду шолом. Він тільки увігнувся в тому місці, де комаха так люто калатнула дзьобом. Не все гаразд було з тим, хто перебував усередині скафандра. Захар непритомнів, потім намагався пригадати, що ж, власне, із ним трапилось, і що за страховисько вирячилось на нього згори.

– Мацапура оката...– простогнав пілот, коли потьмарені його думки якось впорядкувались.– Постривай, я влаштую тобі біг з перешкодами! Ти у мене потупцюєш, падлюка, настрибаєшся досхочу...

Захар потягнувся до кишені на стегні – і заціпенів. Випромінювач зник. Не пристебнутий, як належиться до масивного ременя на талії, він виковзнув при падінні і загубився десь серед покручених шпичастих стеблин і дивних, роздвоєних на кінчиках пухнастих листочків. Чагарі... Захар спохмурнів. Далі було дуже глибоке провалля. Його торба зі зразками провисла внизу на якійсь кривій гілляці і здавалась тепер недосяжною. "Та й чорт з нею..."– вирішив Захар. З таким самим успіхом міг теліпатись і він – як вішальник, чи взагалі лежати десь на дні яруги з перебитим хребтом і конати повільно і дуже болісно.

– І на якого дідька мені знадобились ці "псевдодіаманти"? – простогнав Захар, уже гірко шкодуючи, що вирішив зробити цю останню зупинку. Він був покараний – за свою недбалість, надмірну допитливість, хворобливе, мабуть, бажання віднайти ще більш "цікавий" камінчик... Його довбешка гуготіла як бджолиний рій у вулику, із губи і носа юшилась кров, а в правому боці пульсував гострий кинджальний біль. "Вломив я кістку,– вирішив Захар.– Тріщина у ліпшому випадку...".

Обережно, чіпляючись за гілляки, він відсунувся подалі від ущелини і став приводити себе до ладу. Він штриконув щось у сідницю, потім у стегно... Потім він обстежив грудну клітину і упевнився, що ребра все ж таки цілі. Найбільше мороки було з обличчям. Захар примудрився якось висмикнути руку з рукава і проштовхнути долоню в шолом. Тільки таким чином він зміг тамувати кровотечу з носа, припекти подряпину на підборідді і протерти кільце шолома від крові. Наркотики діяли, і біль поступово вщухав. Він зміг, нарешті, вгамувати старече тремтіння в долонях і зібрати думки докупи.

Насамперед він мусив якось видертись з цієї "чіпкої" і доволі незручної пастки. Він загортав під себе ліктями сухий грунт, чіплявся за купиння рудуватої зашкарублої трави, ламке коріння, якісь корчі... Далеко не з першої спроби і на міцних солоних прокльонах Захар ізнову піднявся на стежку і насилу відсапався. Він оглянувся. Глибокий яр? Та ні, провалля, підступна непримітна щілина. До такої потрапиш і не встигнеш зрозуміти, власне, у чому ж річ. Якби не чагарі... Так, він міг загинути – на цій безневинній планеті!

У нього не було вибору. Йому належало якось розминутись на цій стежині з напрочуд потворною тварюкою. Оскільки стежка була доволі вузькою, це б мало значити, що хтось із них – Захар або павук – змушений забратись до лісу, або... Або зіскочити в чагарі! Захар, загалом, не потерпав на манію величності. Він міг позадкувати ізнову в ліс, навіть, якщо виникне пильна потреба, плазом пересунутись до краю провалля. Проблема полягала у тому, що ця його поступливість якраз нічого не вирішувала. Павук не збирався нікуди йти. Він вкляк на цій вузькій стежці і пригадував тепер нерухому казкову потвору.

Захар зітхнув. Може трапитись, на жаль, що йому доведеться убити цю комаху. Людям суворо заборонялось займати астрофауну навіть на зовсім дикій і первісній планеті. Вважалось що люди, єдині розумні істоти у цій галактиці, мають бути терпимими, поблажливими і вельми обачними. Люди як боги! Особливо упертих і лютих тварюк, за звичай, відлякували променем пульсатора. Швидкоплинний параліч, блювота, потім відверта паніка... Зацікавленість прибульцем одразу зникала і чудовисько з огидним виттям кидалось геть. Траплялись, звичайно, і несподіванки... Коли загроза була надмірною – бути пожертим, наприклад, хижою твариною – кодекс галактичної моралі дозволяв застосувати зброю і стріляти по всьому, що рухається! Захар зітхнув – але не засмутився. Він відчував до комахи таку відразу, що її усунення тим чи іншим чином вважав своїм обов'язком відносно... Кого? Та усього людства!!! Ні більше, ні менше...

Так, люди, чомусь, і справді були єдиними розумними істотами в цій галактиці. Горезвісних братів по розуму вже й не шукали... Перспективні планети, звичайно, були взяті на облік, іноді їх оглядали... Як, наприклад, і цей віддалений жовтогарячий світ. Суцільний ліс, дрібні і досить сумирні створіння у ньому, безліч озер, річок – і жодного справжнього моря. Павуки, найбільші у лісі істоти, живились плодами, ускладнень уникали і людським м'ясцем ніколи не цікавились.

Двічі на століття у цій системі появлявся великий корабель-інспектор. Чергова місія вже закінчувалась, коли хтось пригадав, що марсіанський Зоряний центр замовив для їх колекції унікальні "чорні" діаманти. Зустрічались вони тільки на цій планеті. Великі, з долоню розміром і цілком прозорі у сутінках, вони вже в перших променях сонця втрачали таємничу цноту, ставали непроникними й чорними, як грудка антрациту. Тільки гострі вінчики їх граней палахкотіли оранжевим – кольору зірки – вогнем. "Чорний" діамант у дивовижній променевій сіточці був напрочуд гарним каменем – найгарнішим у Всесвіті.

Захар нудьгував останнім часом. Він настільки стомився від неробства, що одразу погодився на цей політ.

– Не чекайте мене над ранок,– попередив він, сідаючи в шлюпку.– Я політаю ще наостанці, подивлюсь, що там і як...

Надивився він досхочу – перетнув мало не цілу півкулю! Він не відхилявся від екватора, йшов на малій швидкості і доволі низько, щоб не прогавити поклади "чорних" діамантів. Він заповнив ними чотири містких контейнери, а потім, у пошуковому запалі, ще й набив дивовижним камінням і порожній вантажний відділок. "Чорні" кристали різнились між собою розміром, відтінком променевої сіточки і різною кількістю граней. Доволі великі камінці Захар розшукав на схилі гірського пасма, серед попелястих скельних валунів. Для їх кают-компанії він приглянув добрячий – з людську голову – шматочок "антрациту". Але найгарніші, унікальні навіть для цієї планети діаманти він зустрів на несподіваній мілині серед довжелезного, поламаного у зигзаг озера. Можливо колись тут був острівець, але рівень води підвищився і озеро поглинуло його. На мулкому, у півметрі, дні Захар побачив раптом типові чорні цятки. Він висунув клешню-маніпулятор, захопив грунт, старанно промив його і, коли порожня порода відокремилась, підтягнув ківш до гондоли пілота – і сторопів! Такий різновид каменю – пілот був у цьому впевнений – зустрічався вперше! Променева сіточка пронизувала увесь діамант – і півпрозорі в цей час поверхні, і таємниче його осердя. Тоненькі промінчики безліч разів заломлювались усередині кристалу і висвітлювали там темне, непроникне навіть для них овальне очко...

Захар спорожнив два контейнери, частину вантажного відділку – і заповнив їх новою здобиччю. Він вирішив, що в разі потреби – ще якихось неймовірних знахідок – вивільнить і інші вантажні ємності. На жаль, був час знаходити, і час летіти геть – забиратись на свою орбіту. Майже дводенний переліт втомив його, і Захар вже хотів повертатись, коли крізь жовтогарячі голчасті верхівки місцевих "секвой" раптом зауважив в підліссі невиразне блакитне мерехтіння. Дерева стояли тут скупчено, впирались одне в одного могутніми гілляками і проштовхувати крізь них машину було б доволі складно – навіть небезпечно. Якби не ця безлісна місцина поряд... "Перейдусь, розігну "зболілу" спину,– вирішив Захар.– Я тільки гляну, що ж там так блискотить – і негайно повертаюсь на орбіту!".

Це був мінерал – якийсь каламутний, попелястий, не вартий ніякої уваги. Ні, Захар не засмутився. Він отримав справжнє задоволення від цієї прогулянки. Оранжевий ліс. Незвичайні барви, якесь шерехтіння навколо... Він розумів, що наступний корабель увійде в систему десь через п'ятдесят років, і він, Захар, тоді вже буде старезним дідуганом. Він ніколи сюди не повернеться. Сивому, хворому і стомленому життям йому залишаться тільки спогади – про "чорні" діаманти на мілині посеред озера і цю маленьку його експедицію. Він підібрав декілька камінців, кинув їх у сумку і попрямував до своєї шлюпки. На стежці його очікував павук...

Вони проймали одне одного флюїдами зненависті – людина і ця дивна комаха. Захар бачив шлюпку в підліссі, спостерігав проблиски її бортового маяка, чув навіть морзянку автопілота – і ніяк не міг пройти далі. Захар раптом збагнув, що павук зовсім не випадково обрав це місце для постою. Стежка, власне, була розташована на стрімкому схилі. Праворуч шпичасті чагарі й провалля, а по лівий бік майже прямовисна стіна з якимись огидними слизуватими "бруньками", жовто-коричневим мохом і млявими, як порожні знекровлені судини, ліанами. А попереду... Попереду на скельній сходинці, по якій стежина і проминала цю вузьку місцину, влаштувалась покруч сонечка з альбатросом, стрибаюча, до того ж, як кенгуру! Тут павук володів ситуацію. Він був "володарем стежки"...

Захар не міг скористатись кишеньковим блоком керування і "гукнути" шлюпку на поміч – він не прихопив пульт із собою. Він не міг скористатись зброєю. Випромінювач зник у чагарях. Через сотні тисяч років не менш огидні нащадки цього чудовиська віднайдуть пульсатор і будуть сперечатись про можливі у минулому "візити" і таємничі стародавні надцивілізації. Через сотні тисяч років... А тепер, у брутальному сьогоденні, самовпевнений прибулець із далеких світів Захар був озброєний тільки звичайним ножем пілота.

– Присмалити б тобі писок плазмою... – вже по справжньому розсердився Захар, жалкуючи за пульсатором. Він раптом зрозумів, що зовсім безпорадний перед дивною примхою цієї велетенської примітивної комахи. Захар не був знайомий з місциною. Обминути якось стежку? Павуки, непримітні провалля, дрімучий первісний ліс... Він міг заблукати, потрапити ще у якусь халепу. Згідно статуту він мусить залишатись біля шлюпки за будь-яких обставин. Передусім тут буде шукати його рятівна команда. "Десь через дві доби,– пригадав Захар.– Не раніше...". Він сам визначив термін. Він попереджував, що затримається...

SOS-пульсатор. У кожному скафандрі був аварійний біпер. Його неодмінно почують. Захар міг скористатись ним негайно – тільки притиснути відповідну клему. Велетенський корабель-матка на високій орбіті здригнеться від панічного виття, півсонні люди поквапляться в трюм, до рятівних машин, а потім... Потім штурмовий бот на максимальній швидкості увійде в атмосферу, простромить оте пасмо хмар на обрії й зависне прямо над стежкою, щоб сполохати вперту комаху й допомогти його превелебності Захару пройти до шлюпки... Захар зітхнув. Ні, його не зрозуміють. Скандалу, звичайно, не трапиться, але його висміють і потім ще довго будуть згадувати за "келишком чаю"...

– Там, у великому космосі, уміння постояти за себе – найперша справа,– радив йому колись бувалий пілот.– Але впиратись особливо не варто. Повір мені, вже краще ухилитись, оминути перешкоду, дременути при слушній нагоді – і вціліти!..

Постояти за себе... Захар похмуро дивився на павука. Комаха вигнула тулуб – як позіхаючий і ще дрімотний пес, потім розтулила дзьоб і по-вовчому завила. Захар позадкував до лісу, але павук не став його переслідувати. Він зручно влаштувався на стежці і, як здалось прибульцю, солодко позіхнув. Захід сонця, сутінки... "Дурна, огидна, мерзенна худобина,– подумав Захар.– При першій ліпшій нагоді згодую тебе дрібненькими шматочками зграї дингозаврів! Не чув про таких?! О, це ненажерливі тварюки...".

Захар перемкнув шолом на режим нічного бачення й уважно оглянув ніж. У людській долоні силовий контур усередині держала замикався, й лезо одразу спалахувало особливою смужкою дестабілізації. Органіку такий ніж розтинав жартома – як масло. При достатньому зусиллі він заглиблювався навіть в армований сталевий лист.

"Ні, метати його не варто",– вирішив Захар. Ніж, звичайно, пронизав би жертву навиліт, але Захар боявся схибити і залишитись взагалі без усілякої зброї. Він повернувся до лісу, обрубав товсту гілляку й вистругав з неї довгу палицю з кулястим потовщенням на кінці. Він посміхнувся. Булава? Так, саме з такими ломаками рід людський і починав колись підкорювати всесвіт. Суходоли, планети, зірки... Хто ж міг припустити, що через сотні тисяч років його могутній нащадок ізнову озброїться ломакою і з диким звірячим риком кинеться у наступ?!

Павук не подався. Він блискавично оцінив ситуацію, ухилився від удару і, навіть, вибив ломаку із рук чужинця. А потім він стрибнув – легко, граціозно, обертаючись навколо подовжньої осі. Захар також не стояв, роззявивши рота. Як тільки комаха злетіла в повітря, він стрімко зник у лісі. Так ганебно закінчився його перший наступ...

Він чинив, звичайно, й інші спроби прорватись до свого "літаючого блюдця". Із пружних гілочок місцевого псевдобамбука він зробив щось на зразок списів і спробував хоча б одного увіткнути павуку в бік. Колись, ще в ліцеї, він досягав непоганих результатів, але зараз кидки були невдалими. Четвертий із них, найбільш потужний і прицільний, дістався у торс, але павук навіть не поворухнувся. Спис проковзнув вздовж тулуба й упав на землю. "Око! – здогадався Захар.– Ось видлубаю зараз око, й сучому поріддю відразу перехочеться тут стовбичити...". Наступний кидок не відбувся. Павук раптом жваво – надто жваво – задріботів прибульцю назустріч, і Захар негайно кинувся навтіки. Павук не переслідував його у лісі. Він позбирав усю "зброю", закинув її подалі у провалля і спокійнісінько повернувся на своє місце. "От сволота!!! – підскочив Захар.– Наволоч, падло...". Він смаковито харкнув, але коли виявив потім власну слину на внутрішній поверхні шолома, то пригадав, власне, що знаходиться всередині скафандра. "У-у-у...– простогнав Захар.– О-о-о...".

Лук? Він відмовився від цієї думки. Стрілець із нього ніякий, та й тятиву в таких умовах він навряд чи змайструє. А ось настрашити комаху вогнем мабуть варто. В цій галактиці вогню лякались всі тварини – навіть найбільш уперті й люті. Він назбирав сухого хмизу, обв'язав його шматком ліани, підчепив до єдиної уцілілої піки і спробував підпалити розпеченим кінчиком ножа. Це вдалося йому далеко не з першої спроби. Місцева деревина неохоче жевріла, потім спалахнула з підозрілим сичанням і хрускотом. Дивовижне оранжеве полум'я... Дихав Захар місцевим повітрям, і навіть крізь потужні фільтри він відчував його дивні і майже п'янкі "полум'яні" пахощі.

Захар спробував тицьнути палаючий смолоскип прямо у дзьобату пику. Павук не розгубився. Можливо тутешня звірина взагалі не мала ніякої поваги до вогню. Він без усякого остраху вхопився за палаючий кінець смолоскипа, але раптом відчув біль, завив і з обуреним квоктанням відмовився від цієї думки.

– Так, мабуть не варто,– погодився Захар.– Із вогнем жарти кепські...

Павук так не вважав. Він вхопився за спис трохи нижче палаючої в'язки хмизу, вирвав його із рук чужинця і жбурнув якомога далі – аж у провалля. Чекати на стрибок Захар не став...

Час минав. Жовтогарячі сутінки перетворились у таємничу зловісну ніч. Ночувати ось так, поза шлюпкою, у незнайомому лісі на якійсь призабутій планеті... Колись, у космошколі, їм влаштовували "курси виживання", але це було давно, набуті там навички більшістю не знаходили вжитку – й забувались. Дивовижна техніка, потужні системи захисту... Романтики освоєння тепер не існувало, а поважні катастрофи і аварії траплялись не частіше, ніж у приземеллі. Так, людина велика й могутня, світоч розуму... "І глупоти! – подумав пілот.– Пересічний бовдур Захар тому потвердження...".

Тільки згадка про SOS-пульсатор його заспокоювала. "Ще встигну увімкнути,– думав він,– зранку або, навіть, увечері – якщо ця потвора не забереться геть...". Він не ризикнув заглибитись у лісові нетрі. Поруч зі стежкою, під стовбуром звичайної на цій планеті велетенської "секвойї", він побачив невелику западину, поглибив її ножем, кинув туди м'якого моху, всівся, й потім, навіть, спробував прилягти. Лігвище було зручним, але доволі вологим, поглинаючим тепло, і скафандр відразу став прогріватись. Монотонно клацали фільтри в респіраторі, гіпнотично мерехтів тривожний сигналізатор, але Захар ніяк не міг заснути. Він думав про павука. Він розумів, що комаха, мабуть, не мала з прибульцем особливих порахунків і чатувала на стежці з якихось власних і доволі принципових міркувань. Павук... До чого ж потворна й безглузда істота! До комах Захар завжди відчував огиду. Потайки він навіть боявся їх. Там, на Землі, поруч зі світом людей, існував і інший, безмірно чужий і моторошний світ. Міріади крихітних створінь, міріади видів... Сумирні і майже безпечні? А ви роздивіться їх побільшуючим скельцем. Там, по інший його бік, постають раптом цілком незнайомі і страхітливі істоти. Волохаті, з величезними очима, у дивовижних хітинових панцирах... Вони інші. Вони людям безмірно... далекі. Їх рухи, звички... Вони як роботи – холодні й безжальні. Вони лякають. Вони, переважно, викликають відразу й гидливість – як і цей мерзотний павук на стежці!

"Можливо, це й не комаха,– міркував Захар.– Можливо це тварина, що набрала такого дивного вигляду! Треба розпитати астробіологів...".

Він ніяк не міг заснути. Занадто вже несподіваним і сповненим вражень був сьогоднішній вечір. Переліт, безглузда бійка з комахою... Десь у грудях він ще відчував панічне тремтіння. Так, він міг загинути... Він надто стомився, щоб заснути тепер ось так, запросто – у цьому неземному лісі! Захар пригадав небезпечні планети. Похмурий Кріл-4. Потрійна гравітація, незмінні сутінки, всеїдні чудовиська, поглинаючі отруйний мох, якісь каменюки, собі ж подібних почвар і необережних прибульців разом з усією їх зброєю... Ельма-2. Планета-убивця. Розвідники зникали безслідно і без найменшого опору – навіть не встигали покликати на поміч! Після них залишалась велика червона пляма на землі і... сумний спогад. Хтось, наче б то, бачив, як людина перетворюється в тоненьку криваву паляницю, ніби гігантський молот – у мільйони тонн – валився на неї зверху, і старанно, без залишку, витискав із цього тіла живлющу червону вологу. "Гравіхижаки! – перешіптувались з острахом чужинці, назавжди полишаючи планету.– Таємничі істоти, що убивають гравітацією...". Вертон, масивна планета біля помираючої червоної зірки. Агонія світила розтягнулась на мільйони років, але саме тепер, на схилі віків, у цьому промерзлому закляклому світі й виникло життя. Прибулець раптом губився серед своїх відображень – сотень і, навіть, тисяч. Вони, його точнісінькі копії, ставали самостійними, спілкувались між собою, викривлялися, дорікали щось чужинцю. Їх сміх робився нестримним, гомеричним – і убивчим! Людина також сміялась – до цілковитого виснаження, доки свідомість її не потьмарювалась і вона западала в тяжку і майже завжди згубну кому.

Але теплих і привітних світів, де прибулих із неба істот не намагались відразу пожерти, було незмірно більше. Та хоча б цей – оранжево-рудий, суцільний ліс, заповідник вічної золотавої осені й унікальних "чорних" діамантів. Якби не ця комаха... Захар зітхнув. Що там казати, від великого до кумедного... Долати неймовірні відстані, досліджувати "чорні" дірки, перебудовувати велетенські зоряні системи – велична людина й могутня! Велична й могутня... А потім, на якійсь призабутій і цілком безпечній планеті, тобі раптом дають зрозуміти, що величчя це і могутність доволі відносні, і павук на них плювати хотів... Вже тяжкий і дрімотний, Захар посміхнувся. Змінювався світ навколо – тільки не людина! Світоч розуму в безликій пітьмі всесвіту пручався, в котрий уже раз отримував облизня...

Хоо був розгніваний і обурений. Цей чужинець... Він переступав Закони Стежки!!! Він відверто нехтував цією непохитною підвалиною тутешнього життя. Перекази про дивних, мігруючих невідомо звідки двоногих істот, Хоо чув від більш досвідчених і тямущих його родичів. Іноді на великих Збіговищах, де обов'язково були присутні всі старійшини роду вартових, піднімалось вельми важливе питання: то що ж би мала означати поява в лісах планети десь раз у півсторіччя таємничих двоногих прибульців? Суперечки навколо цієї проблеми виникали такі завзяті, що іноді все закінчувалось бійкою і старійшин доводилось розбороняти силоміць. При усьому розмаїтті поглядів і думок, спільним залишалось повне неприйняття чужинців. Вражала їх непристосованість до лісового життя і надто вже химерний вигляд. Гладка і, мабуть, нетривка шкіра, тільки дві пари кінцівок, подовжній тулуб, окремий і дуже вразливий мозковий наріст, нерозвинутий зір і примітивний слуховий апарат, потребуючий особливих посилювальних раковин... Усі можливі недоліки, зібрані невідомим творцем у дещо безглузде і неприродне! Дивовижний ліс, вишукані "чорні" діаманти... І як могли на їх планеті виникнути такі нікчемні і недоладні істоти! Так, у вартових чужинці викликали тільки подив і відразу.

Ще багато чим подивляли двоногі: штучною оболонкою навколо немічного тіла; зовсім ручними і стрімливими металевими птахами; нетривалістю візитів і безслідним зникненням потім на довгі роки. Дивували вони і своїм невтручанням у лісові справи. Ця миролюбність прибульців цілком влаштовувала старійшин роду вартових. Вони радились, сперечались і порішили одного разу, що навіть такі химерні істоти мають право на існування. Вид це таємничий, екзотичний, животіючий у невідомих сферах, можливо, навіть, обдарований у якійсь мірі розумом – але, на жаль, ніяк несумісний з великим родом лісових володарів! На цьому й погодились: двоногих не вистежувати, не полювати на них, не переслідувати. Нехай собі існують... Ось попліткувати про них іноді варто – у вузькому колі, дивуючись їх трагічній недоладності. На довгих зимових посиденьках, коли вартові грілися біля скупчень "чорних" діамантів, чув дещо про двоногих і Хоо. Тепер він мав унікальну можливість спостерігати цей феномен, більше того, зітнутись із ним на Стежці!

Так, старійшини мали рацію. Про яку сумісність могла йти мова? Потворний чужинець брутально нехтував лісовими звичаями. Агресивний, нахабний, він розлякав навколо усю живність брудною лайкою і біганиною, і Хоо, володар Стежки, не зміг попоїсти. Він, до того ж, відригнув у шпичасті чагарі усю попередню здобич!!!

Від пересердя і голоду дзьоб вартового тремтів, у його животі щось буркотіло, а очі вирячились так, що могли взагалі виковзнути з орбіт. "Сволота двонога,– обурювався Хоо.– От сволота... Не завадить спорудити завісу!". Двоногий не такий уже й бовдур, у кмітливості йому не відмовиш. До ранку він цілком може вигадати якесь чергове паскудство! вартовий не бажав іще раз опинитись у тих чагарях. Довжелезні шпильки... Лапи й карк Хоо пульсували терпким болем, а його запеклий песимізм тільки посилювався. Вибираючи отруйні шпильки, Хоо кожного разу скорботно харчав і вголос пригадував найбільш рафіновані прокльони. Навіть якби деякі із них подіяли, двоногий ризикував перетворитись у щось... щось... ще більш огидне!

Із вологого нічного мороку, немов почувши його лайливу сповідь, появились крилі – дві боягузливі клаповухі істоти. У передніх кінцівках кожен із них утримував по великому плоду ейфи. Хоо голосно ремигнув. Він доклав героїчних зусиль, щоб приховати своє радісне збудження і навіть не ворухнутись. У ситуації, що склалася, звичайної данини йому було обмаль. Крилі, звичайно, обурились, скуйовдили шерсть на потилиці і намалювали у повітрі вельми образливі, на їх думку, рунічні знаки, але Хоо плювати хотів на ці забобони. Він був голодним. Він хотів жерти, як ще ніколи у своєму лінькуватому павучому житті. Він дочекався, коли крилі побільшать данину ще на один плід, і тільки тоді відступився...

Захар прокинувся від моторошного зойку охоронної системи. Тепер діяли рефлекси. Захар підскочив і блискавичним рухом вихопив ніж. Він був ладен сікти ним кого і що завгодно, боронити своє життя до останньої краплини крові, але... ця його рішучість виявилась марною. Охоронні сенсори увімкнула тварина, що дуже нагадувала зовнішнім виглядом вгодованого земного єнота. Вона також злякалась і тепер на максимально можливій швидкості намагалась дременути у корчі.

"Чорні діаманти, ліс, павук...",– пригадав пілот. Захар набрав повні груди свіжого, майже п'янкого повітря. Був чудовий ранок. Промені жовтогарячого сонця проштрикували голчасті крони, розсипались міріадами блискіток у рясній росі. Химерні кулеподібні істоти з бешкетним голосінням переслідували одне одного, виминали у тяжкому вологому настилі дивовижні візерунки. Незайманий ліс шепотів навколо.

"А цей світ... не такий уже й поганий,– подумав Захар.– Затишний, усміхнений, кольоровий...". Він проковтнув декілька живильних капсул і, передусім, вирішив перевірити, чи не зник кудись павук під три чорти!.. Він визирнув на стежку – і мало не зомлів! Дивна конструкція, що вельми нагадувала велетенську павутину, перегороджувала йому подальший шлях. Товсті каламутні нитки були на вигляд дуже липкими, кріпились зверху до ліан, звисали на стежку і далі, навскоси, тягнулись до самих чагарів. Біля павутини гойдався павук. "Навіть не сікайся!..",– озачав він зовнішнім виглядом цілковиту зневагу до прибульця.

Захар намагався зберегти спокій і стримати доволі брутальне лайливе зауваження. Він уже приготував себе до великих ускладнень. Він пам'ятав про SOS-пульсатор і корабель на орбіті. Варто тільки притиснути клему, і потужний штурмовий бот прилетить йому на поміч. Захар зітхнув. Так, він увійде в новітню історію – як бовдур і недоумок...

Захар роздивився навколо. Ліс, суцільні дерева, ліани... Він обрав якнайвищий стовбур і узявся його штурмувати. Удовж нижньої, позбавленої гілляк частини "секвойї", підійматися було важко. Кора виявилась доволі крихкою, відламувалась цілими шматками, і щоб утриматись, Захар був змушений доточити на черевиках і рукавичках доволі великі допоміжні "кігті". Тим не менше, він відчував дуже велику напругу. Шолом відхиляв верхню частину тулуба, і він міг упасти при найменшому незграбному русі.

"Дарма я так ризикую"– вирішив він на півдорозі до верхів'я. Він порушував елементарні вимоги. На малодосліджених планетах пілотам суворо заборонялись будь-які ризиковані дії поодинці. Коли здавалось, що небезпека вже минула і з'явились перші товсті гілляки, його ліва нога провалилась у заповнене трухлявиною дупло, він втратив рівновагу і, з великим шматком кори в обіймах, почав відхилятись назад. Часу на роздуми у нього не лишилось. Ніж цього разу виявився у належному місці, Захар зумів вихопити його і увіткнути в стовбур аж до держала. Ненадійна крихка кора... Кінчик леза уперся в щільний стрижень і Захар, незважаючи на ривок і різкий біль у плечі, зміг утриматись. Він перечекав, доки біль трохи вщухне і знову поліз угору – чіпляючись за галузки штучними кігтями і забезпечуючись, про всяк випадок, ножем. "Це не Джомолунгма,– переконував себе Захар.– І не К-8... Це тільки оранжева "секвойя", на верхівку котрої я хочу добутись".

Коли видимість поліпшилась, він зручно влаштувався у розлогій рогатці і роздивився навколо. Ліс. Нескінчений, оранжево-рудий, він поглинув і надійно приховав у своїх нетрях різні ущелини, пригірки, провалля. Тільки на обрії – далекому й імлисто-червоному – височіли якісь гори. Обминути стежку? Тут не було помітних орієнтирів. Він не витримає напрямок, заблукає. Він загубить ще один день! Захар подивився скоса на обойму SOS-пульсатора. Ця непоказна штука здіймає панічне виття на пів-всесвіту... Поки він сповзе униз, рятувальний бот уже зануриться в атмосферу.

Він зробив необережний рух і застогнав від болю. Він пошкодив суглоб. Там, унизу, вганяючи ніж у стовбур він розтягнув сухожилки і тепер відчував, як вони пульсують, набрякають, перетворюються в тісні і дуже болючі пута. Може трапитись, що рухатись йому доведеться тільки з однією діючою, до того ж лівою рукою. Захар проковтнув якусь пілюлю і спробував обтиснути плече внутрішньою оболонкою скафандра. Він чекав, коли подіє наркотик і, цілком випадково, поглянув на стежку – і мало не впав із самої верхівки оранжевої "секвойї". Він забув про негаразди із власним суглобом, небезпечну височінь і доволі хисткий свій притулок. Він навіть рота роззявив. Він міг бачити на власні очі, як павук підіймає липучі тенета і дозволяє зграйці якихось незграбних волохатих істот пройти повз себе по стежці. "Ні, мені примарилось,– опам'ятався Захар.– Такого бути не може...". Він увімкнув трансфокатор шолома і побільшив зображення. Якась потаємна заборонена істина не відкрилась йому. Таємниці, власне, не існувало. Дірка з бублика... Він побачив звичайний струмок. Саме до нього і присмоктались маленькі кошлаті потвори. Павук вже забув про них. Він з відвертим задоволенням поглинав отруйні з вигляду фіалкові перчини. Захар не став геніальним мислителем, але навіть його цілком посередніх розумових здібностей було достатньо, щоб блискавично зметикувати, у чому ж тут справа. Павук контролював єдиний підхід до струмка – тільки й того. З бажаючих втамувати спрагу, він збирав данину різноманітним напівїстивним паскудством!

– Але ж ти... голомозе оранжеве ледащо!!! – викрикнув Захар.– Дармоїд, нероба...

Він спускався на цю первісну незайману планету. Він уже знав, наскільки підступною може бути кора місцевих "секвой" і рухався тепер без помилок. Майже без помилок... Коли відгалуження закінчились, він устромив ніж у стовбур якомога глибше і провис на ньому. Обідок леза розігрівся, і він усе швидше став ковзати додолу. Десь із восьми метрів він зірвався!

Упав він невдало, на лівий бік. Якби не піропатрон... Він вибухнув, і скафандр негайно роздувся як гумовий м'ячик. Компенсуючі порожнини пом'якшили удар і "видихнули" надмір газу. Викидав повітря й Захар – у вільному падінні він горланив, як щойно кастрований кабанчик і міркував про таку наглу і безглузду свою загибель. Тільки контакт його потилиці із шоломом припинив ганебну паніку...

Він розплющив очі, побачив над собою височезну "секвойю" і зрозумів, що уникнув смерті і цього разу. Безумовно хтось там, угорі, дуже прихильно до нього ставився... Синці на вилицях, огидне бевкання у вухах – він уцілів, існував і далі у цьому всесвіті. Більше того – він уже знав, як розминутись з павуком. Так, він полетить звідси – і якомога хутчіше. Із нього вже досить оранжевого лісу, його "чорних" діамантів і потворних комах.

Він змайстрував надійну товсту рогулю і заховався в чагарях поблизу стежки. Проминула година... Його терпець вже уривався, коли ожирілий від ситого життя місцевий псевдоєнот вирішив втамувати спрагу. Захар не вагався. Він оперіщив його ломакою по хребту, а потім, без усіляких там перепросин, пришпилив до землі. "Єнот" не постраждав, але надміру вгодований вилізти з-під рогулі уже не зміг. В ситуації що склалася він зумів тільки наїжачитись і якомога дикіше рикнути. На чужинця, проте, цей виступ ніяк не подіяв. Захар незворушно відібрав у жертви всі до одного золотаві коржики, призначені для павука, і тільки тоді підійняв рогулю.

– Ти вже пробачай, друзяко,– посміхнувся він сторопілому від такої нахабності аборигену.– Але цей ваш криводзьобий слинявий мутант...

"Єнот" навіть не прислухався. Він вирішив негайно скористатись нагодою і максимально збільшити відстань до чужинця. Черевань зник у лісі з гідною подиву для його ваги спритністю. Не зволікав і Захар. Він вийшов на стежку і впритул наблизився до липучих тенет. Павук знехтував його появою. Він, з упертістю дятла, завзято довбав дзьобом масивний скельний виступ. Захар жбурнув смердючі коржики в оранжеву пилюгу.

Хоо був задоволений. Золотаві альми, його улюблені ласощі. Їх особливі аромат заглиблював Хоо у стан якогось дивного і вельми приємного сп'яніння. Росли вони у майже недосяжних місцинах, і тільки спритні товстопузі "єноти" іноді пригощали Хоо таким делікатесом. Схвалив він і поступливість чужинця. Двоногий тюхтій визнав його перевагу тут, на стежці...

Комаха припідняла сітку. Захар незграбно протискався через вузьку щілину. Він розумів, що ліпшої нагоди порішити чужинця павуку вже не трапиться. Ось торохне зараз дзьобом в потилицю... і шукай вітру в полі! Його шолом не скеля, а потилиця тим паче... Проте, його ніхто не "дзьобнув". Він проплазував під сіткою, а потім, уникаючи занадто різких рухів, протиснувся поміж чудовиськом і стрімкою, покритою рудим мохом скелею.

На орбітах їх життя це був момент найбільшого і вельми небезпечного зближення. Вони ще простромлювали одне одного ворожими флюїдами і статись могло усіляке. Ці величезні фасеточні очі, посічені фіолетовими прожилками на тисячі клаптиків, страхітливий дзьоб зі шматком павутини у кутику, багатосуглобові кінцівки з дивними "долонями" на останньому сегменті, руда шерсть на потилиці... Серце пілота гупотіло в панічному галопі, а його шлунок напружився і в любу мить міг викинути залишки смачних живильних капсул.

Не ловив гав і Хоо. В них іще були деякі порахунки. Незграбний прибулець ще міг буцнути його наостанку потворно товстою нижньою кінцівкою і зіштовхнути на схил з отруйними чагарями. Саме тому, міцно утримуючи у дзьобі запашну альму, Хоо уважно відстежував усі рухи двоногої тварини...

Захар не думав про якусь відплату. Він уже бачив проблиски маяка і керамітовий панцир шлюпки. Найтяжчий у своєму безладному житті іспит він склав, і тепер мріяв тільки про гондолу пілота і негайний старт. Дивно, але полегшення він чомусь не відчував. Там, у горезвісному підсвідомому, щось тривожило його. Йому чомусь здавалось, що у цій безглуздій сварці він прогавив щось дуже важливе. Захар озирнувся. Павук вже проковтнув свої коржики й тепер, притиснувши до тулуба волохаті, поламані суглобами кінцівки уважно спостерігав за чужинцем. Холодний немигтючий погляд комахи?!

– Звісно, щось тут не те,– прошепотів Захар. Він здригнувся. Неймовірний здогад... Так, він встиг упіймати його. Цей павук... Можливо, він розумний?!!

Здійнявся вітер. Він куйовдив голчаті корони велетенських "секвой", розтинав промінчики теплого сонця на безліч тоненьких ниточок. Вони промінились у ранковій росі, спалахували міріадами крихітних блискіток. Висока, по коліна, трава ворушилась, струменіла пілоту назустріч м'якими пружистими хвилями. У цьому мерехтливому жовтогарячому морі щось шепотіло і потаємне маленьке джерельце. Виникло, раптом, нестримне бажання зануритись, пірнути у його прохолоду...

Захар прагнув пам'ятати, назавжди поглинути їх – і "море", і ліс. Може статися, що він залишиться рідкісною людською істотою, котра власними очима спостерігала дивовижні "секвойї" й павуків на варті. Планету оточать сторожовими бакенами й будуть оберігати, як бажаного нащадка королівської крові.

Павук зіщулився і нагадував тепер чудернацький волохатий клубок. Здавалось, що він знову збирається стрибнути. Захар хвилювався. Невже там, усередині, укладений в такій дивній для людського ока формі, існує дивовижна "нелюдська" свідомість?! Брати по розуму... У цьому пустельному всесвіті люди вже й забули про свою мрію...

Хоо наважився. Він одним стрибком наздогнав двоногого, обережно вийняв із кишені на череві якийсь предмет і простягнув його прибульцю. Це був тест на кмітливість. Якщо у чужинця щось є там, у голові – хоча б маленька крихітка розуму – він мусить здогадатись і перейняти дарунок. Чуття прекрасного притаманне усім розумним істотам – так вважали старійшини. Цей камінь... вартові навчились перетворювати "чорні" вуглики у дивовижні "блакитні" діаманти з опуклими гранями і таємничим червонястим обідком на межі кожної із них. Він не міг не захопити прибульця.

Захар тримав у долоні "блакитний" діамант жовтогарячого світу. Чарівний камінь манив його м'яким мерехтливим вогником десь усередині, утримував, здавалось, своїм коштовним тягарем. Утримає він і корабель на орбіті...

Посміхаючись, Захар протиснувся у гондолу пілота, причинив керамітову півсферу і увімкнув гравіпульсатор. Шлюпка перекинула простір і вільно, як неляканий птах, полинула назустріч зорям.

Copyright © Ігор Желем, 2000 - 2014  SF - хроніки